Печатка - Антоненко-Давидович Борис

Двері з сусідньої кімнати зарипіли, й до нас вийшла худезна Дундина дружина. Вона непривітно подала нам довгу тонку руку й поспішила зникнути в сінцях.

Дунда, упоравшись із крихтами на столі, перейшов до стільців, де порозвішувано мокрі рушники й дитячий одяг.

— І вічно порозкидає скрізь!..— досадно буркнув він, загрібаючи все те жужмом і виносячи до другої кімнати.

Осадчий вирішив, що він уже досить переконав Дунду, і перейшов тепер до конкретного:

— Так, знаєте, Іване Прокоповичу, треба буде якось зібрати людей. Важко тільки — підняти національну свідомість і культуру. Понімаєте? А далі все піде, як по маслу...

Дунда знову бабрався коло якогось шитва на кріселку й сердито бурчав:

— Ганчірки всякі!..

Осадчий збоку глянув на Дунду і знову завів своєї:

— Да... так ми, значить, зробимо так: підемо втрьох на станцію між публіку й сповістимо всіх. Промовлятиму я і пан Федоренко. Вас, Іване Прокоповичу, я прошу тільки роздати літературу...

Двері з сінець зненацька одчинились, і відтіля залунав категоричний голос:

— Ваня! Ты никуда не пойдешь! Слышишь?

Осадчий аж дриґнув, ніби хтось заніс йому ніж у спину.

Нове діло — маєш. Тут справді таки страшні перешкоди, що їх ми навряд чи переможено. Але, на щастя, ті рішучі жінчині слова справили інший ефект. Дух суперечності й непокори опанував Дунду, і він сказав коротко, але твердо:

— Галя, дай закусить что-нибудь, мы сейчас идем.

— Я повторяю тебе — ты никуда не пойдешь!

Дунда стукнув кулаком по столу й гримнув на цей раз по-українському:

— Галю, снідати, я сказав!!

Осадчий заметушився між Дундою і дверима:

— Та цитьте, голубе! Ну навіщо ж ви так!.. Ай-яй-яй... Галино Никифорівно, ви не турбуйтесь, серденько!.. Ми швидко й повернемось...

У сінцях настала розлютована, уперта, замкнена в собі тиша. Дунда сам подоставав із шафи холодну бараболю, оселедця, хліб і запросив нас. Щоб не поглиблювати родинної сварки, ми з Осадчим чемно відмовились. Дунда заліз за стіл, і тільки-но спустилось на кріселко його довгасте незграбне тіло, як він дико заревів і рвучко підскочив. Ми похопилися з місць. У чому річ? Дунда перелякано помацав себе позаду, глянув на кріселко й закричав:

— Опять иголки везде поразбрасывала!! Чорт!.. Сінешні двері щосили грюкнули, аж затремтіли стіни.

Дундина дружина глипнула на нас вовчими очима й погордливо зникла в сусідній кімнаті. Атмосфера ставала до неможливого напружена. Дунда істерично крикнув до дверей:

— До каких пор, я спрашиваю тебя, это будет продолжаться?..

На відповідь йому знову сердито грюкнули двері.

Мені вже до нестями осточортіла ця морока з дверною пантомімою, в голові мені стукало й хотілось якнайскорше вийти на свіже повітря. Я благаючи подивився на Осадчого. Той ніжно погладив Дунду по плечу, промовляючи:

— Нічого, нічого, голубе... Ви поїжте собі спокійненько та й підемо. Це все мине... Не треба тільки собі кров псувати.

Дунда назовні заспокоївся, але всередині йому все клекотіло. Він заходився завзято жувати сніданок і квапився знайти собі спосіб розрядитись від того накипу, що ним нагородила його жінка.

Він проковтнув останній шматочок хліба, й ми, поки Дунда ще не вивітрився, поспішили скерувати його розрядку на поле рідної справи.

Повертались ми на станцію, охоплені всі втрьох піднесенням і гарячковістю. Дунду вже не треба було умовляти й підганяти: він сам старанно й легко балансував коло тинів край баюр і метко перестрибував через невеличкі калюжі.

Нам не довелось морочити собі голову над тим, як зібрати аудиторію. Вона була вже готова. Випадок і тут став нам у пригоді: півгодини тому на станції відбувся самосуд над якимсь кишеньковим злодієм і скривавленого бідолаху вже одвели до міліції, але натовп не розходився. Перед нашими очима було збурене мурашине гніздо, що сторотно галасувало й уперто чекало ще чогось. Представник залізничного комітету востаннє замахав руками, закликаючи громадян до спокою, і, знесилений, втративши всяку надію вгамувати натовп, стрибнув з вокзального ґанку, враз потонувши в натовпі.

Ситуація, признатись, була далека від українського питання й взагалі національних справ, але Осадчому вона видалась чомусь за сприятливу й слушну.

— Це дуже добре, що така подія випада,— народ саме розгарячився!.. Я почну перший, а ви, пане Федоренко,— узяв мене він за петельки,— тим часом приготуйтесь. Пане Дунда,— ви під час наших промов понюхайте, чим дихають маси, а під кінець роздасте літературу.

Дунда одразу ж шугнув у стовпище, а Осадчий ге-ройськи поліз на ґанок. Щоб бути непомітним, я почав тинятись побіля ганку й проробляв нескладний маскарад: спочатку я пішов праворуч за натовпом таким, як я є, потім за спинами розстебнув пальто, але підняв коміра, далі повернувся назад, зайшов до альтанки, що саме перед головним входом, опустив коміра, застебнув пальто й насунув до брів кашкета, відтак ще раз усе спочатку. Але саме в ту мить, коли я зійшов на ґанок, щоб пройти всередину станції, Осадчий почав промовляти. Мене так раптом зацікавило, кудою він поведе цей звирований людський матеріал, що я забув про конспірацію і застиг на східцях. Невже й тут, в атмосфері щойно вчиненого самосуду, він буде знову своєї — про Катерину й запорожців? — блиснуло мені в мислі й прикувало до рота Осадчого.

Він засунув глибоко в кишені своєї чеГерки з солдатського сукна руки й почав спокійно і авторитетно:

— Товариші! Ніяких самосудів не повинно бути! їм не місце в нашій вільній республіці. Як представник української повітової ради, я закликаю вас додержуватись ладу...

Свіжа постать і українська мова Осадчого заінтригувала натовп: він лавою посунув до ганку й притих. Хтось збоку не дочув і настирливо допитувався в сусідів:

— Из Центральной рады?.. Из Киева этот?

На нього зашикали, й він замовк. Цікавих прибувало дедалі більше. Це підносило Осадчого, мов на дріжджах, і його голос гримав уже натхненно й патетично:

— Хіба ви, громадяни вільної України, можете допускати самосуд, коли в нас є для того наш український уряд—Центральна рада й Генеральний секретаріат?!

Це вийшло в Осадчого невдало,— можна було подумати, що самосуди — це робота для нашого уряду, а не окремих громадян, але цього, здається, ніхто, крім мене, не помітив, і той безпосередній виклик, що мусив би якось зворушити "громадян вільної України", не вплинув на них, вони мовчали. Осадчий зробив коротку паузу й тоді знову пішов на штурм:

— Ви триста років гнили в тюрмі, московські царі не давали вам...

Низенька постать в урядовому кашкеті й окулярах здивовано сказала до сусідів:

— Почему собственно "московские" только? Вообще — российские...

— ... Наших батьків вимінювали на собак Катеринині полюбовники! А хто така була, я вас питаю, цариця Катерина?..

Тут Осадчий ускочив у свою колію і став уже невроне-ний. Сьогодні він з подвійним мистецтвом розповідав фривольні історичні подробиці, і це дешево купило публіку. Вона дрібненькими смішками й дружнім, розкотистим реготом свійських басів озивалась на його немудрі дотепи. Тим часом Дундина голова виринала то з одного, то з другого кінця натовпу, старанно підслуховуючи розмови. Готуючись на східцях до своєї промови, я почав стежити за Дундою. За кілька хвилин наслідки моїх спостережень почали мене непокоїти. Дундині рухи мляві-шали, голова вже не тягнулась, як на гнуздечку, до шепоту й розмов сусідів, зо всього ставало видно, що в Дунди наближалась криза. Виконавши наспіх свій непевний обов'язок — дізнатись, "чим дихає публіка", він швидко тепер сам почав видихатись і, гляди, ось-ось подасться собі кудись геть, не роздавши навіть літератури.

До всього того, на наше нещастя, на мітинг притарабанила бенеря й начальника станції. Певний у собі, що знає вагу своїм чеснотам і офіційному становищу під сонцем, начальник станції став осторонь, неподалеку від станційного лісу, й почав уважно розглядати публіку. Ця спокійна, але пильно-спостережлива постать знервувала Дунду. Він засоромився й намагався, щоб його не помітило начальство. Проте лупаті начальницькі очі спокійно котились собі далі по головах наших слухачів і, безперечно, з їхнього поля зору не зникнути б Дунді, якби він вчасно не втік... Але Дунда втік... Утік ганебно й зрадливо, не сказавши нам ані слова.

Осадчий покінчив уже з запорожцями та Катериною і щасливо переходив до "біжучого менту", ось іще кілька закликів підтримати наш український уряд, два-три гасла,— він скінчить. Надходить моя черга. Мені незручно виходити, самому взявши собі слово, отак без усякого належного повідомлення, що слово, мовляв, надається такому-то й такому-то, Осадчому ж сказати це, одразу після того, як він закінчив свою промову, теж незручно, та й взагалі це виходило б якось занадто примітивно. Це має зробити тільки Дунда. Але мої очі вже загубили Дунду в натовпі, і я збентежено починаю його шукати. Я, хвилюючись, перебігаю очима від одної голови до другої, але Дунди ніде нема. Разом із тим я мимоволі помічаю, як страшенно збільшився натовп. Він затопив увесь невеличкий майдан перед станцією і неприємно рябіє в очах одноманітними солдатськими шинелями. Я пробіг очима перед себе ще раз і мені стало моторошно: ліворуч з перону сунула ціла солдатська орда. Певно, на станцію прибув новий ешелон, і це дуже дивно, як я його не помітив завчасу.

Солдати ще не виявляли нічого агресивного, вони брудним потоком заливали майдан і нашорошено прислухались до закликів Осадчого, але вже одразу було видати, що нам доведеться мати справу із збільшовиченою, розмі-тингованою частиною. Непідперезані, розстебнуті шинелі, кашкети й шапки десь на потилицях або бровах і червоні стрічки. Ті стрічки на грудях, на шапках, бантами, пов'язками замиготіли звідусіль тріпотливими, веселими вогниками, але це не віщувало нам нічого доброго. Солдатня протовпом сунула наперед до нас і вже чути її сердите бурмотіння. Заходило на бешкет. Щоб одійти подалі від ексцесів і наглої біди, першим подався з мітингу до станційного садка начальник станції. Почало меншати й цивільної публіки.

Осадчий кінчав промову. Його голос надривався від останньої напруги і ось-ось перетнеться, як мотузок на вогні, але він ще викрикував:

— Всі організуймось за Центральну раду й Генеральний секретаріат! Наша Українська Республіка повинна...

Але не судилось сьогодні Осадчому кінчати промову й зривати оплески: солдат у подертому кашкеті без кокарди ступив на сходинку й диктаторськи заявив:

— Я прекращаю ети сказки буржуазные!..