Тайна вечеря - Самбук Ростислав

Єдиний пристойний піджак з чудового дореволюційного шевйоту, щоправда, трохи старомодно пошитий, але Євген Прокопович себе в сучасному костюмі не уявляв — куценький піджачок і широкі штани-кльош, як у матросні… Тьху, дивитися гидко…

Танюшик уже двічі чи тричі церувала обшлаги піджака. Ганьба! Раз — носити поцеровані речі, два — Танюшик у ролі кравчині! Колишня відома ледь не на всю Росію зірка оперети Тетяна Власівна Городецька, яку засипали квітами й виносили з театру на руках, церує чоловікові мало не жебрацьку одежу. Євгена Прокоповича пересмикнуло від огиди. Він дістав накрохмалену манишку, пристебнув комір, манишку одягнув просто на нічну сорочку — що вдієш, навіть тепер, коли в магазинах почали з’являтися деякі товари, пристойної сорочки не купиш. Пов’язав краватку в дрібний горошок, осмикнув піджака, подививсь на себе в дзеркало — солідний чоловік років п’ятдесяти, але ще моложавий, чимось схожий на присяжного повіреного, принаймні на старорежимного чиновника середньої руки.

Танюшик глянула на чоловіка просвітлено, перехрестила.

— Не затримуйсь, — попросила, хоч знала, що Євген Прокопович одразу після обідні повернеться. Напередодні була зарплата, й сьогодні в них святковий день. Уже вчора вечеряли з вином: пляшка непоганого на нинішні часи масандрівського портвейну, ароматна шинка й голландський сир. Іще Євген Прокопович купив у гастрономі ікряного оселедця "залом", банку шпротів, півкілограма сухої ковбаси, червоної ікри та пляшку горілки. Він витратив третину зарплати, проте ніскілечки не шкодував. Три — чотири дні після зарплати сім’я шикувала: їли ікру, найсмачніші консерви, купували м’ясо, Танюшик навчилася готувати пристойну печеню та смачні котлети, вони дозволяли собі пляшку — другу марочного вина.

Грошей вистачало ненадовго, тоді, бувало, перебивалися навіть з хліба на воду, чекаючи чергової "собачої" платні.

Річ у тому, що Черняки тримали двох німецьких вівчарок, великих і лютих, які охороняли магазини. За це хазяї одержували зарплату. За Дінго й Джільдою доглядала двадцятирічна дочка Черняків Галина.

Євген Прокопович з Танюшиком знали, що Галина "погулює". Дізнавшись про це вперше, Євген Прокопович надавав дочці ляпасів, однак добився лиш того, що Галюшик на кілька днів зникла з дому і з собаками довелося порядкувати їм самим: годувати, відводити до магазинів і забирати. Лютий Дінго без Галюшика зовсім оскаженів: ледь не порвав на вулиці перехожого, й довелося прикласти багато зусиль, щоб владнати те діло.

З того часу Євген Прокопович дивився на доччині походеньки крізь пальці — до того ж Галюшик улаштувалась в перукарню, поки що працювала прибиральницею, але збиралася вивчитись на манікюрницю: спеціальність, якщо зважити на більшовицьке пуританство, рідкісна й навіть екзотична — комсомолки вважали догляд за нігтями буржуазним пережитком. Але життя брало своє: жіноцтво починало шикувати в модельних туфлях, прозорих панчохах та шовкових сукнях — поступово приживалася мода фарбувати нігті, й манікюрниці заробляли непогано.

Якось Євген Прокопович випадково зазирнув до Галюшикової сумочки й знайшов там п’ятдесят карбованців. Це було неподобство: мати такі гроші, коли батьки вже другий день сидять на самій перловій каші "шрапнелі". Гроші він негайно конфіскував на пристойну вечерю й пляшку мадери. Коли Галина дізналася, на які кошти та вечеря, влаштувала істерику: виявляється, у неї нема модельних туфель, а колишня її однокласниця, Роза Дорфман, що живе через вулицю, міняє їх ледь не щодня. З цієї нагоди Євген Прокопович виголосив цілу промову про проклятих дорфманів, від яких нині нема життя: лізуть в усі щілини, от і на їхньому заводі директор Шварцман, ця безглузда влада панькається з ними, на свою голову відмінила смугу осілості, схаменеться, та буде пізно.

А все почалося з них, з усіляких троцьких та зінов’євих, тепер навіть слово "жид" заборонене, а як, дозвольте, іменувати шевця Гершензона, що живе в їхньому дворі? Жид залишається жидом, хоч син його і вчиться в університеті…

Кажучи це, Євген Прокопович скоса зиркав на Галину. Дивно, але його монолог подіяв: обтерла сльози на щоках і налила собі повну склянку мадери. Іншого разу Євген Прокопович негайно поклав би край такому свавіллю, але тепер вимушений був змиритися: пляшку було придбано за доччині гроші.

Пізніше Євген Прокопович ще кілька разів ревізував Галинину сумочку, але безрезультатно: навчена гірким досвідом, дочка надійно зберігала свої заощадження.

Євген Прокопович поцілував Танюшика в щічку й зазирнув на кухню… Помітивши господаря, Джільда замахала хвостом, а Дінго вищирив зуби; Євген Прокопович показав йому кулака, пес у відповідь загарчав, проте не так люто, у вихідні дні Євген Прокопович брав його з собою на Аскольдову могилу, а більшого задоволення, ніж гасати дніпровими схилами, Дінго не знав.

— Удень підемо гуляти, — пообіцяв Євген Прокопович й з утіхою помітив, як радісно ворухнув хвостом собака.

"Кожен хоче гарного життя, — подумав, — навіть пес. Що ж казати про мене?"

Ця думка засмутила Євгена Прокоповича, але ненадовго: він настроївся на приємний день, і могутній бас диякона вже звучав у ньому: "Святий боже, святий крепкий, святий безсмертний, помилуй нас!.."

Євген Прокопович вийшов у двір і на мить зупинився під тополею. Церковний хор заполонив його всього, він ледь не заспівав голосно й урочисто: "Алілуйя, алілуйя, миром господу помолимся!", але помітив навпроти на ганку Ваньку Сокирка — енкаведист чистив свої хромові чоботи. Він посміхнувсь до Євгена Прокоповича, і той вклонився сусідові поштиво, не без задоволення відзначивши, що в його часи жандармський ротмістр ніколи б не взявся за щітку — для цього і тримали денщиків та лакеїв.

Але хто, зрештою, цей Сокирко? Носить три шпали, а, по суті, той самий лакей, вискочень…

— Женюсик, — виглянула у вікно дружина, — я зовсім забула, у нас нема свіжого хліба, купиш, коли вертатимешся, на Московській.

Євген Прокопович скосив око на Танюшика: хоч на мить відчув себе вищим за енкаведиста, а кохана жінка мовби уткнула його обличчям в багно. Однак нічим не виказав свого роздратування, заклав руки за спину, проте не згорбився, навпаки, випростався й мало не урочисто попрошкував з двору.

Євген Прокопович перетнув біля іподрому Суворовську, дочекався вісімнадцятого номера трамвая і доїхав до Бессарабки. Звідти бульваром Шевченка піднявся до Володимирського собору й з трудом проштовхався всередину. Діючих церков у Києві лишилося всього кілька: крім Володимирського собору, ще Видубецький на Теличці, дві церкви на Подолі, здається, ще десь — всі інші позакривали, а деякі й підірвали.

Євген Прокопович ніяк не міг простити більшовикам знищення Микільського собору. Він стояв поряд з арсенальською гарматою, яку червоні винесли на гранітний п’єдестал, увічнивши пролетарське повстання. Проти гармати Євген Прокопович не заперечував: кожен переможець має тішити своє самолюбство, але навіщо ж руйнувати собор? Ну, боретеся проти культу, ну, паплюжите релігію, то закрийте церкву, однак не руйнуйте. Будували ж не ви, а народ — будували два сторіччя тому, ваші пращури, такі ж трудівники, як і ви самі. По цеглині підводили кам’яне чудо над Дніпром — і бані Микільського собору сяяли, як і Лаврські, над дніпровими просторами.

Потім була чутка, що підірвуть і Софію, а відтак і Володимирський собор. Але Ярославову Софію хтось відстояв — все ж не піднялася комісарівська рука на національну святиню — а от Володимирський собор, подейкували, все ж розберуть.

Євген Прокопович вносив і свою частку в поширення цих чуток. Нехай віруючі ще раз пересвідчаться у більшовицькому варварстві — адже Володимирський собор розписували геніальні Врубель та Васнецов…

Цього разу Євгенові Прокоповичу поталанило: проштовхався аж до ікони Миколи-Чудотворця. Він поставив тоненьку воскову свічечку, широко перехрестився і застиг вражений: святий Микола дивився зовсім живими очима, осмислено і якось проникливо. Чудотворець наче підбадьорював Євгена Прокоповича, казав, що всі його житейські злигодні тимчасові, що треба кріпитися і долати труднощі.

"Що ж, нехай я тепер жебрак, — урочисто подумав Євген Прокопович, — але мені відплатиться в царстві небесному, душа моя потрапить у рай і побачить апостолів, а може, й самого Спасителя!.."

Сама думка про це кинула Євгена Прокоповича в жар. Чомусь він уявив себе разом з апостолами й Христом під час тайної вечері, на столі був тільки хліб та глечик з водою… А на нього сьогодні чекає червона ікра та пляшка горілки — Євген Прокопович засоромився і вилаяв себе, та не дуже сильно: бог милостивий і прощає людям їхні маленькі слабкості.

Євген Прокопович достояв обідню до кінця. Його маленька й найдешевша свічечка давно згоріла, на її місце огрядна тітка в шовковій сукні поставила велику, в палець завтовшки, певно, мала багато гріхів і хотіла спокутувати їх. Але Євген Прокопович вирішив, що полум’я його маленької свічечки вже досягло небес, його маленькі гріхи замолені, а великих не мав — не крав, не вбивав, не прелюбствував; щоправда, не може подолати в собі ненависті, проте це зовсім інше, дивлячись яка ненависть, таку бог благословляє і всіляко підтримує, бо й він ненавидить христопродавців і богохульників-більшовиків усіх рангів і відтінків, комісарів, наркомів, енкаведистів, усіляких парторгів та комсоргів, навіть їхніх підспівувачів з профспілкового комітету їхнього заводу.

"Священна ненависть!" — подумав раптом Євген Прокопович — широко перехрестився і почав пробиратися до виходу.

На душі зробилось легко, наче причастився: що не кажи, а життя все-таки непогана штука.

Чого тільки не натерпілися вони з Танюшиком в останні роки. Євген Прокопович так і подумав — останні, бо ці два десятиліття, відколи червоні ввергли Росію в розруху й страждання, наче спресувалися для нього в рік чи два. Жахливі дні — довелося тікати з Вільна, прихопивши лиш три валізи. Потім поневіряння по всіх усюдах, надія знову з’явилася, коли доля закинула до Іркутська: Танюшика знову почало засипати букетами доблесне російське офіцерство, а Євгенові Прокоповичу в канцелярії адмірала Колчака пообіцяли прокурорську посаду в одному із звільнених великих приволзьких міст на вибір — Самару.