В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда

Скільки даси, ясачний начальник. Мені ясак платити треба, за байгу треба... Багато треба...

— Скільки ж їх у тебе є? — зневажливо перебив його Корсаков. Його не цікавили Жайсакові справи.

— Багато є. Мабуть, два рази десять чи три рази. Треба перелічити.

— Тридцять? Ну що ж, дам тобі по полтинику.

— Ой начальник!.. — Аж скрикнув Жайсак. — Бухарський купець за маленьку три карбованці дає, а за такі... Це ж великі, зимові.

— Ну, то йди до своїх бухарців, — спокійно відвернувся Корсаков і сьорбнув з чашки, де було більше рому, ніж чаю.

Макшеєв обурено перезирнувся з Тарасом Григоровичем, а Жайсак переступав з ноги на ногу і з розпачем давився на своїх чудових лисиць.

— Дозвольте... Лисиці великі і відмінної якості, — втрутився Макшеєв, намагаючись зберегти коректний тон.

— От і беріть їх, коли вони вам так подобаються, — відповів Корсаков французькою мовою, щоб Жайсак його не зрозумів. — Аяне такий багатий, щоб кидатися дурними грішми.

Макшеєв і сам подумав у першу мить купити одну-дві шкурки, навіть потягнувся до кишені, але згадав, що їде він у довгу, майже двомісячну подорож,

І так і не витяг гаманця. Цей рух не випав з уваги Корсакова.

— Але ж у Москві ви візьмете за них карбованців по шістдесят щонайменше, — продовжував Макшеєв.

Тим часом Шевченко непомітно смикнув Жайсака і жестом наказав йому, щоб той забрав своїх лисиць. Але, певно, з Жайсаком трапилося щось надзвичайно серйозне, бо він не послухав Тараса Григоровича, а безнадійно зітхнув і заперечно похитав головою. Він уважно прислухався до розмови незнайомою мовою і тільки переводив погляд з Корсакова на Макшеєва і з Макшеєва на ясачного начальника і раптом сам звернувся до Макшеєва:

— Візьми, майир! Віддам по два карбованці шкурка. Дуже треба гроші.

Всі мовчали. Макшеєву було важко і незручно взяти хутро за таку мізерну ціну, а більших грошей у нього дійсно не було. Корсаков іронічно посміхнувся:

— Ну, добре! — раптом вимовив він. — Начальник тебе пожалів. Заради нього дам тобі по два карбованці за шкурку.

І з виглядом благодійника дав Жайсакові чотири карбованці, але не сріблом, а асигнаціями, значно дешевшими від срібла. Жайсак важко зітхнув, узяв гроші і вийшов, низько похнюпивши голову. Шевченко схопив пальто і кинувся йому навздогін. Коли ж за ним грюкнули двері, Корсаков весело ляснув себе по коліну і радісно реготнув.

— Оце дійсно хороший гешефт. Але в Москві я візьму за них не по шістдесят, а по сто карбованців сріблом. Гляньте, яка краса! Скільки це процентів прибутку!

— Це нечесно! — прорвало Макшеєва.

— Так це ж дикун! А дикунам сам Бог наказав служити для нас джерелом прибутку. Чого ви так скипаєте, мон амі?

— Соромно, шановний добродію! Замість стати для них джерелом світла, прикладом честі, обов'язку і справедливості, ви...

Корсаков гучно розреготався:

— Те-те-те-те, мій любий! Вони навіть і слів таких не зрозуміють. Адже ж вони первісні люди! Кам'яний вік! Пройдіть увесь степ, усі їхні кочовища — ніде ані поминки, ані вбиральні не знайдете. Птах — і той не паскудить в своєму гнізді, як вони в своїх юртах...

— А багато знайшли ви вбиралень та помийниць по наших селах?! — гостро урвав його мову Макшеєв. — Але це саме ви і подібні до вас винні в цьому. Треба вчити, бути для них прикладом, а не грабувати їх і заганяти в несилу батогами, хабарами та шахрайством, шановний добродію!

Корсаков скочив з місця:

— Що-о?! Повторіть, що ви сказали! — вискнув він пронизливим фальцетом.

Макшеєв зблід від люті:

— І по-вто-рю! — відкарбував він по складах. — Шахраюєте і займаєтесь найбруднішою підлотною спекуляцією, ганебним гендлярством, що плямує честь дворянина і мундир, який ви носите!

І раптом, несподівано для самого себе, схопив вже порожню пляшку від рому і, замахнувшись нею, як дрючком, гримнув на весь голос:

— Геть! Геть звідси, падлюко!

З Корсакова вмить злетіла пиха й нахабна самовпевненість. Він злякано відсахнувся, хапаючи ротом повітря, і, зірвавши з цвяха шубу й шапку, зник, забувши лисиць.

Макшеєв, відсапуючись, поставив пляшку на стіл, викинув за двері корсаковські чемодани, потім одним ковтком допив свій прохололий чай, поклав на стіл креслярську дошку, взяв рейсфедер і схилився над своєю роботою.

Тарас Григорович догнав Жайсака далеко за казармою.

— Жайсак! Постій, Жайсак! Що трапилося? — кричав він, хапаючи за плече молодого табунника. — Навіщо віддав лисиць цьому шахраєві? Я тебе штовхаю, моргаю тобі, ати...

Жайсак зупинився і, ніби прокинувшись, глянув на Шевченка.

— Біда, Тарас-ага! Ібрай помер. Вчора від його батька приїхали. Ісхак та інші подалися на похорон. А Шаукен вночі народила хлопчика.

— Так що ж тут жахливого? — здивувався Кобзар. — Помер Ібрай — так царствіє йому небесне, а що байга буде, так ти ж сам про неї мріяв увесь час. Радіти треба, и не сумувати.

Жайсак журно глянув на Тараса Григоровича.

— А Молдабай?

— Який Молдабай?

— Родич Ібраїв. Той старий дід, що хоче одружитися з Кульжан. Вона тоді собі віку збавить. А Джантемирові аби не віддавати завдатку, який він одержав у рахунок калиму.

— Тьху, чорт! — вилаявся Шевченко. — А коли той Молдабай може з'явитися?

— За законом, тільки коли кінчиться рік сліз від дня смерті Ібрая, тобто після поминального асу, але...

— Так це ж чудово! — аж скрикнув Шевченко. — По-перше, поки вона в жалобі, ніхто не зможе її посватати, а за цей час такий старий жених може сорок разів дуба дати, а по-друге, за цей строк ти можеш добре заробити і забагатіти.

— Забагатіти!.. — гірко посміхнувся юнак. — От мені зараз треба грошей. Багато грошей. А де їх узяти? Бачиш, як ясачний начальник платить за хутро? За них в Жаман-Кала Ісай-паша, і Мєшка-майир, і лисий майир завжди давали мені по червоненькій. В Оренбурзі більше дають, але ж як туди дістатися? Від Жаман-Кала три дні їхати, а звідси...

І Жайсак безнадійно махнув рукою, потім додав:

— Та й закону у нас не завжди додержують, Молдабай — імам. Варт йому сказати: "Можна", і всі мовчатимуть. Він і тепер може приїхати, не чекаючи, поки пройдуть поминки. Нема кому за Кульжан заступитися. А мені і за три роки не набрати баранів на калим, і на весілля, і щоб прогодувати матір та жінку. Ех, Тарас-ага, дорогий! Нема ніде щастя бідній людині!

Шевченко щиро пожалів молодого табунника. Але треба було якось підбадьорити його, і поет рішуче вдарив його по плечу:

— От нетерплячий! Йому меду дають, а він одразу ложку вимагає. Навчись без ложки кашу їсти і не скигли, як баба. Мені теж гірко, та я ж не плачу. Тобто плакав і багато плакав, та сльози вже висохли. Злий я тепер, і від того легше стало. Допомогти тобі — допоможу. Жодної шкурки більше не продавай цьому мерзотникові. Принеси мені завтра двадцять штук. Спробую виручити за них більше: принаймні дешевше, як по десять карбованців, не віддам.

Коли Шевченко повернувся в землянку, ані Корсакова, ані його чемоданів там не було.

— Деж наш гість? — спитав він.

— Вигнав, — уривисто відповів Макшеєв і, знов розпалюючись, схвильовано заговорив: — Жайсак б'ється, наче птах у клітці, а цей нахаба на ньому багатітиме! Мало не пошпурив у нього вашу пляшку.

— Щиро кажучи, у мене теж свербіли руки виписати йому подорожню на мороз, — засміявся поет. — Ну та хай йому чорт! А от Жайсакові дійсно треба допомогти. Грошей надіслали мені небагато, і все ж я від себе даю червінця...

— І мені перед виїздом важкувато, — признався Макшеєв. — Але треба щось зробити для нього спільними силами.

— От так і мої друзі колись сушили собі голову, як мене викупити в Енгельгардта, — посміхнувся Шевченко, а потім Брюллов написав портрет поета Жуковського і його розіграли в лотереї. Вистачило тоді і на викуп, і мені на перший час.

— Лотерея? — перепитав Макшеєв. — Так, це добре вигадано. Але що б же таке розіграти?

Він глянув на стіни своєї землянки і погляд його зупинився на мисливській рушниці, на яку давно вже з заздрістю позирали Поспелов та Істомін. Чи варто тягти її назад в Оренбург? Ані в дорозі, ані там вона йому не знадобиться. І взагалі який з нього мисливець?

— Розіграємо на Жайсакове щастя рушницю! — вигукнув він. — На зло цьому шахраєві! Вона зовсім новенька. Я віддав за неї рівно двісті карбованців. От тільки не знаю, як улаштовують ці лотереї. Допоможіть, Тарасе Григоровичу. Ви у нас на всі руки майстер.

— Справа не складна. Напишіть список усіх знайомих коса-ральців та раїмців. Хай кожен сплатить вам вартість квитка й одразу віддасть вам гроші, навіть розпишеться навпроти свого прізвища. А потім наробимо квитків. Усі будуть порожні, а на одному буде напис: рушниця. Хай усі зберуться в найближче свято, і кожен тягтиме з кошика чи з торбинки квиток. Комусь-то прийде тоді й рушниця.

— Чудово, — весело відповів Макшеєв і одразу сів писати список учасників експедиції та уральських козаків, завзятих мисливців.

Другого ранку, взявши з собою рушницю, як хорошу принаду, Макшеєв вирушив в обхід. Поспєлов і Істомін одразу взяли по три квитки, з матросів поласилися на рушницю тільки двоє, проте уральці мало не всі замилувалися чудовою зброєю, і квитки пішли нарозхват.

— Ці очерети — справжній рай для мисливців, — казали вони, сплачуючи гроші. — Диких качок тут, гусей, лебедів — сила-силен-на. А звірів!.. Тільки встигай набивати й стріляти!

Квитків зробили вісімдесят, по п'ять карбованців кожен. Пообідавши, Макшеєв наказав сідлати його Зіроньку і помчав у Раїм спокусити ще й раїмців таким чудовим виграшем. Тут рушниця теж мала успіх, а розповідь про полювання на тигра справила на новачків таке враження, що Макшеєв повернувся ввечері в Косарал, не продавши тільки двох останніх квитків.

Тарас Григорович теж не гаяв марно часу. Вранці Жайсак приніс йому двадцять чорнобурок, і Шевченко пішов з ними в Раїм і перш за все обійшов усіх одружених. Дружина новопризначеного коменданта Даміса взяла у нього дві шкурки на комір до манто та на муфту за двадцять п'ять карбованців. У Цибісових теж взяли дві. Спокусилася й Дубовська, і старі діви з лорнетами. Навіть маркітант-вірменин узяв одну велику лисицю для своєї неосяжно товстої Аннуш Аршаківни...

Залишилося у Тараса Григоровича дванадцять шкурок, які він почав потроху збувати палким залицяльникам смуглявенької Людо-чки Цибісової.

Діяв він тонко і дипломатично.