В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда

Рєпніна теж прислала йому багато теплих щирих слів, повних співчуття, писала, що молиться за нього щодня і теж клопотатиме у Орлова та інших, тільки-но виїде до Петербурга.

Із сльозами вдячності читав і перечитував поет ці рядки, і в душі оживала надія, якій він ще боявся піддатися, надія на світле майбутнє.

Розхвилювався й Макшеєв, бо його відкликали в Оренбург. Він спішно взявся за обробку своїх зйомок і за складання карти островів і знятих ділянок узбережжя. Один примірник цієї карти мусив залишитися в справах експедиції, а другий — в Оренбурзькому військовому окрузі, де теж потроху складали військово-топографічну карту свого округу.

Дні були ще дуже короткі, Макшеєв міг працювати тільки при денному освітленні, тому він ставав до роботи відразу після сніданку, а Тарас Григорович виходив з землянки, щоб не заважати йому.

Раїмський форт був крайньою точкою, до якої доходила оказія. Діставшись до Раїма, люди, коні і навіть верблюди були такі змучені далеким переходом, що їм давали тритижневий відпочинок перед поверненням до Оренбурга.

Але на цей раз тритижневий відпочинок подвоїли, тому що з цією оказією приїхав до Раїма генерал: зробити військовий огляд і повну ревізію Раїмського форту. Приїхав також податковий інспектор, що мав обкласти ясаком околишні аули і стягнути його. Прийшов і цілий батальйон піхоти на зміну тому, що тут пробув два роки.

Податковий інспектор Корсаков був людина метка. Про інтереси держави піклувався, але й своїх не забував, а тому, за критим візком, в якому він їхав сам, ще йшли двоє парних саней, вантажених чавунними й мідними казанами, самоварами, мисками та піалами, лантухами борошна, цукру, ящиками з сувоями ситцю, дешевого шовку, плису, ножами, позументами, великими блискучими ґудзиками, якими казашки оздоблюють свої безрукавки, голками та різним іншим дрібним крамом. З цим вантажем їхав його кріпак, лакей і прикажчик Трохимич.

Побачивши, що в Раїм наїхало багато оренбурзького начальства, при якому незручно розгорнути свої торговельні операції, Корсаков спочатку подався в найдальші аули і тільки через два тижні повернувся в околиці Раїма.

Макшеєв втомлено випростався. Наближався південь, а він з восьмої ранку, не розгинаючись, викреслював найдокладнішу військово-топографічну карту острова Барсакельмес.

Раптом за дверима землянки загупали чиїсь важкі кроки, почувся незнайомий голос, і в розчинені двері буквально ввалився Корсаков у вовчій шубі й шапці, а за ним Трохимич з двома чемоданами.

Макшеєв здивовано глянув на них.

— Здрастуйте, мон шер. Невже не пізнаєте?! Олександр Іванович Корсаков. З Петербурга. Ми з вами не раз зустрічалися у баронеси Притвіц159.

— А, пробачте! Ви так несподівано... І це було так давно, — подав йому руку Макшеєв, не виявляючи особливої радості від такого вторгнення.

Гість скинув шубу й шапку і витер носовою хусточкою посивілі від паморозі вуса, вії і брови.

— Чемодани підсунь під стіл і йди собі, — наказав він Трохи-мичу, безцеремонно сідаючи навпроти Макшеєва. — А я вже третій день як приїхав з аулів. В Раїмі тинявся... Собачі умови! Ночував на долівці, підклавши сіна. Не витримав! Утік! Довідався, що ви тут, і зрадів. Старий знайомий дасть хоч якийсь притулок.

— Боюся, що й тут не буде вам зручно. Я живу не сам, а з двома товаришами по експедиції.

— Так, так. Я чув: солдатні до себе понапускали. Так їм і в казармі буде добре. Адже ж я тимчасово і, до того ж, у справах службових. Тепер я більше не працюю в Опікунській раді, як у Пітері. Я тепер податковий інспектор. Охороняю, так би мовити, державний інтерес.

Макшеєв відчував, як від слів і тону Корсакова в ньому піднімається хвиля обурення, але стримався і спитав, аби щось спитати:

— Ви, здається, збирались одружитися з донькою баронеси? Як вони, живі, здорові?

— Ні. Ми не зійшлися з баронесою в ділових питаннях. Виявилося, що їх маєток — майорат, і тому повинен перейти до її сина. А я людина не з багатих. Чому я маю все життя лічити мідні гроші?! Моя дружина москвичка, народжена Солодовникова. Собою вродлива, вчилася в інституті шляхетних дівчат і гроші має неабиякі. Звичайно, кожній купецькій панночці приємно стати дворянкою. Промучимось ще з рік-два в Оренбурзі і знов переведуся до столиці. Обридла провінція.

Макшеєв зрозумів, що від Корсакова одразу не одкараскатися, зняв із стола креслярську дошку і, побачивши Тараса Григоровича, що саме входив до землянки, зробив широкий жест в його бік:

— Знайомтесь! Пан Шевченко, професор живопису Київського університету, а нині художник Аральської науково-описової експедиції.

Шевченко навіть розгубився від такої несподіваної рекомендації і мовчки вклонився приїжджому.

— Дуж-же приємно-с! Корсаков! Старий приятель Олексія Івановича, — вищирив той свої щербаті прокурені зуби.

— Дорогий Тарасе Григоровичу, — надзвичайно чемно звернувся Макшеєв до поета. — Ви ще в шубі. Не відмовте, будь ласка, в люб'язності: накажіть там, щоб нам дали швидше обідати. Гість, певно, з дороги голодний, а я, щиро кажучи, дуже втомився з цим кресленням. За їжею трохи відпочину — і знов за рейсфедер. Адже ж мене відкликають до Оренбурга, — пояснив він Корсакову. — От я й поспішаю закінчити всі креслення, інакше не зможу виїхати. Час спливає, а роботи ще на добрий місяць.

За чверть години на столі парував наваристий флотський борщ, стояла бляшанка маринованої риби, і Макшеєв розливав по чарках міцну старку. Гість не залишився в боргу і витяг з погребця пляшку зубрівки. Зав'язалася бесіда. Корсаков розповів, як зграя вовків довго йшла за оказією. Макшеєв згадав про полювання на тигра. Після борщу подали зайця, якого напередодні застрелив Істомін, потім киплячий самовар, і Тарас Григорович урочисто поставив на стіл пляшку справжнього ямайського рому.

— Звідкіля? — здивувався Макшеєв.

— Заробив! Намалював портрет одного новопризначеного офіцера, а він мені, крім умовленого гонорару, подарував оце й чудову рамку для акварелі.

По обіді Шевченко сів осторонь докінчувати краєвид морської затоки із вмерзлими в кригу шхунами на зимівлі, а Макшеєв з Корса-ковим продовжували розмову.

— Так, шер амі, — скаржився Корсаков, присьорбуючи чай з ромом. — Що й казати: препаршива у мене посада. Тиняєшся увесь рік цим степом, стягаючи з тутешніх дикунів податки. Працюєш, працюєш — ніякої тобі подяки, і головне, ніяк не добитися повної сплати податків. А все через милого тестя. "Служи, — каже, — до действительного статського совєтніка, щоб дочка генеральшею стала. Тоді озолочу!" А він у мене мільйонер. Але ж як тут вислужитися, коли ці чортові киргизи ніколи не вилізають з недоїмок? Я вже й так добився, що недоїмки зменшилися майже удвічі. Його превосходительство мене за це до "анни" представив.

— Он як! Але ж... як ви добилися таких блискучих результатів? — спитав Макшеєв, підливаючи гостеві рому.

Гість неабияк хильнув за обідом і розбалакався:

— Дуже просто: батогами. Але, уявіть собі, є такі мерзотники, що воліють краще вмерти під батогом, а податків так і не сплачують.

Шевченко випростався, кров шугнула йому в обличчя, самі собою стиснулися кулаки, але неймовірним зусиллям волі він стримався і взявся за пензель.

— Невже ви не розумієте, що ніякий батіг не виб'є в жебрака того, чого він не має? — спитав Макшеєв.

— Е, батечку мій! Всі вони удають із себе жебраків. Посада дійсно препогана: противно слухати їх скарги, крики і так далі... Не те, що у вас, офіцерів! Ви повертаєтесь з воїнського поїску багатими, ая,які раніше, живу на свою платню.

Макшеєв здивовано звів брови.

— Але ж який зв'язок між воїнським поїском і стягненням податків?

Корсаков іронічно примружився:

— Невже ви ніколи не брали в них участі?

— Ні. За освітою я військовий інженер-топограф. На Кавказі я дійсно випадково якось потрапив під кулі. Але тут?..

— Ну, тоді зрозуміло... Поїск — це не просто каральна експедиція проти бунтівників. Це похід... як би це висловити... не тільки, щоб страхати, а, головним чином щоб... поліпшити свої особисті справи за рахунок цих... інородців.

— Іншими словами грабіжницький наскок, або по-тутешньому баримта? — уточнив Макшеєв.

— Ну навіщо ж так гостро!..

— І це на бідарів, які живуть у дірявих юртах і майже голі пасуть на снігу голодну худобу!.. Яка підлота!

Макшеєв скочив з місця і забігав по тісній землянці, натикаючись на клунки, на свою креслярську дошку і на чемодани непроханого гостя. Корсаков тихенько посміювався.

— Який ви ще ідеаліст! В шістнадцять років або на першому курсі це зрозуміло, але в тридцять років, пробачте, це вже донкішотство!

В цю мить двері беззвучно прочинилися, і на порозі з'явився Трохимич.

— Накажете, пане, їхати до киргизів для торгу? — спитав він тихо, нерішуче зиркнувши на Макшеєва і Шевченка. — Тут, кажуть, є недалеко аул.

— Звичайно, звичайно! — насупився Корсаков. — Сам знаєш. Навіщо питати? І не забувай за хутро.

— Хто це? — уривчасто спитав Макшеєв, коли Трохимич щез. Корсаков на мить зам'явся:

— Що ж, мон шер, це між нами. Я не офіцер і не козак, отже, не можу забагатіти на воїнських поїсках. Дружина моя свої капітали міцно тримає в руках: їх не вкусиш. Це мій кріпак. Він закуповує в Ірбіті цукор, борошно, ситці, казани та різні дрібниці, а потім продає киргизам. їде він, ніби стороння особа, так що я тут, власне, офіціально ні при чому.

— А гроші, здобуті тією торгівлею? — холодно спитав Макшеєв.

— А грошенята потрапляють мені, — весело і до нахабства од-верто ствердив Корсаков.

В цю мить хтось знову нерішуче сіпнув двері.

— Хто там? Увійдіть! — гукнув Макшеєв.

В землянку ввійшов Жайсак. Він низько вклонився Макшеєву і Шевченкові і мовчки зупинився біля порога.

— Що скажеш, голубе? — спитав Корсаков, недбало закинувши ногу за ногу.

— Люди кажуть, шкурки лисячі тобі треба, ясачний начальник? У мене є шкурки. Я ходив у Раїм, там тебе шукав. Нема. А ти сюди відкочував.

— А-а!.. Так, хутро беремо, коли воно чогось варте. Покажи! — усе ще недбало кинув Корсаков.

Жайсак витяг з пазухи дві чудові чорно-бурі лисиці.

У Корсакова очі спалахнули жадібним вогнем. Він узяв шкурки, дмухнув на них, став гладити їх вздовж і проти шерсті, потім спитав з удаваною байдужістю:

— По скільки хочеш?

— Не знаю.