💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Класика » Похорон богів - Білик Іван

Похорон богів - Білик Іван

Читаємо онлайн Похорон богів - Білик Іван

Святослав тоді попер Курю-хана аж за Дін, це, здавалось, навіки чи бодай надовго. Але на третє літо великий князь сам загинув од печенізької руки.

Доброчин сказав Претичеві:

— Мій швагер був хоробрий муж, але для волостелина цього не досить.

Претич не розумів, чому Доброчин говорить про Святослава, коли належало говорити за радимицького князька. Воєвода завжди ревно ставився до Святославової пам'яті й тепер нахмурив брови. Доброчин пояснив:

— Поки на сході сиділи касоги та ясичі, степовикам не було волі розгулювати аж до Дніпра. Тепер же наче прорвало греблю.

Претич так само похмуро мовчав. Він любив Святослава, одначе ніколи не дарував йому й хиб. Справа була не тільки в ясах та касогах. А Хазарський хаканат? Хіба не то була головна гребля між Дніпром і диким степом? А Святослав розгромив і хазар Претич мигцем глянув на світлого князя, який замислено потирав долонею золоте руків'я меча. Хотів сказати Доброчинові про це — й роздумав. Зруйнування хаканату нічого не віднімало й нічого нового не додало. Це було лише доруйновування тієї самої греблі. Потім на думку йому спало щось інше, й він сказав:

— Забуваєш про щека Ольга: цю греблю почав руйнувати він.

Доброчин мусив згодитися. Почав справді щек Ольг. До нього на сході сиділи угри, які своїми ордами стримували орди степовиків, а Ольг показав їм дорогу через Русь на захід.

Це начебто змирило обох. Доброчин заходився міркувати, як краще спинити радимицьку котору, щоб не зв'язувати собі рук перед задуманим походом на печенігів. Якщо Местиші Варяжкові пощастило минулого літа перебратися в степи, він міг дійти згоди й з новим ханом Булгаком. Доброчин сказав:

— Погано, що ми мало знаємо.

— Про що речеш?

— Про доньку Людвіка Свенельдовича. Ти не зміг її тоді взяти в полон, а ми тепер навіть не відаємо, чи є в неї сини від Ільдеї-хана, чи нема.

Претич відповів:

— Хан Булгак не схоче ділити владу із синами Ільдеї-хана, якщо Аюдвікова доня Ольгерда й народила йому десятьох синів.

— Про це ж і мислю, — не посміхнувсь у відповідь Претичеві Доброчин. — Якщо Ільдея залишив по собі бодай одного сина, — сказав він, — то цей син мусить бути в Києві. Зрозумів? Щоб ми могли грозити Булгакові: "Коли спомагатимеш нашим ворогам — споможемо синові Ільдеї-хана!" Зрозумів?

Він допитливо глянув на тисяцького воєводу. Претич замислено кивнув.

Доброчин міг власними силами добити печенігів, прогнати Булгака за Донець і навіть за великий Дін, віддавши його на поталу іншим ордам. Але Доброчин відчував, що рано чи пізно все довелося б починати заново: різним степовикам за Доном та Волгою ліку не було. Про це свідчили саркельські та хорезмські гості, а також київські купецькі товариші.

З печенігів треба було створити нову греблю, зруйновану Ольгом та Святославом протягом багатьох останніх десятиріч.

— Пошлеш Вовчого Хвоста на радимичів, — несподівано сказав Доброчин.

Претич здивувався. Вовчому Хвостові минав чи не сімдесятий рік. Претич напружив пам'ять — виходило майже на те: шістдесят дев'ятий; Ульвсванс був старший од нього на п'ять літ. Він знову підозріливо глянув на світлого князя. Чи не мститься за минулий рік, коли Претич підкорив лише вятичів, а Местиші Варяжка так і не наздогнав? Але Доброчин розвіяв його підозри.

— А ти підеш за Рось і за Сулу. Мусиш привести мені бодай одного ханича, — сказав він. — А ще ліпше — ввесь виплодок Ідьдеї-хана.

Князь мусить бачити на тридцять років уперед, не без самовдоволення подумав Доброчин і тут-таки згадав отця Григорія, якому належали ці слова. Вперше за стільки літ він згадав про нього минулого року.

Коли Претич пішов виряджати нарочитого до Вовчого Хвоста, Доброчин звелів челядникові гукнути отця пресвітера, якого ще наприкінці грудня сказав перевести з Вишагорода-Деснянського й посадити в Ольжиному дворі — Вишігороді-Київському.

Він глянув на Григорія й ще від порога запитав:

— Скільки належить бачити наперед волосному князеві?

— На тридцять літ! — урочисто проказав отець Григорій. — Властелинові належить бачити далі од усіх.

— Замало, — цикнув язиком і розвів руками світлий князь.

— А як ти вважаєш?

Доброчин раптом спохмурнів. Хотілось поділитися з "отцем" допірішніми думками, а тепер несподівано відчув, які вони дрібні й недалекоглядні. Він роздратовано сказав:

— Це ти так навчав мене замолоду — тридцять літ... А треба на сто й на триста.

— Це людському розумові не до снаги, — заперечив отець Григорій. — Так далеко може видіти лише бог.

Доброчин глянув на Григорія з недовірою, хоча тут не могло бути двох думок.

— А що діяти! — трохи згодом уже примирливіше сказав він. Останнім часом він утратив оте чуття впевненості, яке досі не полишало його. — Богам то не дивно. А нам...

Отець Григорій з повагою глянув на світлого князя, якого знав ще хлопчиком біля Подільських та Княжих воріт. Від настовбурченого хлопчика не лишилось і сліду, але пресвітер Григорій відчував, що час і для нього не минув зовсім безслідно.

Щось подібне думав і Доброчин.

Раніше, за часів його невільницьких літ, отець Григорій поділяв людей на язичників та християн. Але вже кільканадцять років розрізняв народи й за найменнями. Християнську Булгарію захопив християнський грецький цар — це нині було найголовніше для Григорія. Тепер він уже не казав: "Усі християни суть діти господа бога", бо деякі християни виявились лихішими за бісопоклонців і бісових дітей. Коли Доброчин якось нагадав йому цю істину, отець Григорій глянув на нього стражденними очима й зробив сам для себе несподіване відкриття:

— Носити за пазухою хрест — цього ще замало.

Але він і далі не переставав підбивати Доброчина, щоб охрестився чи охрестив Русь. Якщо розмова й починалася з чогось іншого, то врешті обов'язково зводилась на це, й ці змагання чимось вабили Доброчина. Інколи його охоплювало відчуття, ніби ковзає на лезі: в дитинстві часто снився такий моторошний сон, і він прокидався мокрий від холодного поту й разом з тим щасливий, що то було тільки вві сні.

Він висловив зовсім іншу думку:

— Ми уявляємо богів схожими на нас.

Для отця Григорія то було блюзнірство, з яким він не міг погодитись, та й не хотів.

— Плутаєш, світлий княже, — сказав він. — Бог сотворив нас за своєю подобою, а не ми його.

— Хай буде по-твоєму, — згодився Доброчин. — Але ми так чи так мусимо мати в собі бодай трохи божого.

— Ти про що? — спитав отець пресвітер.

— Про божу змогу заглядати наперед.

Доброчина мучило одне й те саме. Він вимагав доказів або спростувань, але отець Григорій усе розумів по-своєму.

— Людина хоче бути схожою досущ на всіх. Печеніжин воліє сидіти серед печенігів, а грек серед греків.

Пресвітер казав про нехрещених і про християн, але Доброчинові здалося, що той так само міг би мати на оці й себе.

— За стільки років ти так і не звикся з нами, — сказав Доброчин. — А багатьом же повішав на шию хрест: мала б то бути твоя братія.

— Я не про себе речу, — невпевнено заперечив отець Григорій.

Це не переконало жодного з них. Перед тринадцятьма роками отець Григорій охолов до Києва: Святослав підкорив Булгарію й полонив булгарського царя Петра, а потім кинув їх у ще гірше пекло: в криваві узи візантійського царя. Цього Григорій не міг подарувати Святославові, а свою образу переносив і на теперішніх князів, хоча й надалі лишався Христовим воїном. Він сказав:

— Бог усе передвидів. І твої богохульні думки, світлий княже. Хочеш глянути божим оком наперед.

Григорій суворо блимнув на поганського князя, в душу якого вселився біс, але не знайшов у собі сили затаврувати нечистого. Він знав цього чоловіка з юнацьких літ, тому несподівано для самого себе мовив:

— В Еклезіасті сказано так: "Час розкидати каміння — й час каміння громадити".

Доброчин спантеличено мовчав, уражений тими словами. Йому перехопило подих і затуманило зір. Він зробив зусилля виплутатися з липучої павутини. Отець Григорій помітив це й повагом проказав:

— Час розкидати каміння вже позаду. Ти не лишив каменя на камені від ворогів своєї землі. Тепер мусиш громадити каміння в купу.

Доброчин сказав:

— Іди вже додому. Маю й інші клопоти, крім цих. Клопотів справді було задосить, однак після відходу Григорія він ще довго не міг позбутися тих думок. Час розкидати каміння й час каміння громадити. Доброчин мав таке відчуття, що колись та десь уже чув цю притчу, а не міг пригадати, де й коли. Певно, існував також і час для розуміння та нерозуміння.

Він думав над цим до кінця дня, а вже поночі знову звелів покликати отця Григорія, щоб витлумачив йому ті слова, які його сьогодні так уразили. Пресвітер занепокоєно сказав:

— Негоже тлумачити на свій ум речене богом. Але є в писанні притча про виноград, світлий княже. — Й він почав згадувати напам'ять рядки святого письма: — "Чим кращий виноградний кущ од іншого дерева, а його лозина від галузок лісових? Чи можна взяти шмат виноградної лозини, щоб зробити з неї якусь корисну річ? Чи можна витесати з неї бодай кілочок для одежі? Ось кинули лозинку у вогонь... Кінці зайнялись і вже згоріли, середина також займається й горить — на що більше придатна лозина? Придатною й корисною вона була лише в землі...".

Очі в старого пресвітера горіли. Доброчин затамував дух і принишк. Старий булгарин здавався божевільним.

Але це враження тривало мить або дві. Закінчивши боже слово, Григорій свідомим голосом розтлумачив його:

— Кожна річ і коможде твореніє корисні суть на своєму місці.

— І чоловік теж? — Доброчин уже добре збагнув думку отця Григорія.

— Рече апостол Павел до ефесян, — знову почав напам'ять пресвітер: — "Раби, слухайтеся господаря свого зі страхом і трепетом у простоті серця вашого, як слухаєтеся Христа. Не чиніть нічого же про людське лише око, а чиніть од душі, мов чините для господа бога. Служіть, господа любя, а не чоловіка. Яко же вчините ви, тако вчинить і вам Всевишній, хоч вільні єсте, хоч раби".

— Дивно слухати, — сказав Доброчин. Вів був у захваті. Але потім перейшов подумки ще раз через усі щойно вимовлені слова, й у ньому зненацька прокинувся холоп Ольжиних і Свенельдових стаєнь. Він розчаровано скинув бровою на отця: — Чим же припаде твій бог до душі обільному холопові?

У Цей час увійшов тисяцький Претич і спинився коло дверей, Отець Григорій відчув себе вельми незатишно.

Відгуки про книгу Похорон богів - Білик Іван (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: