Кров по соломі - Медвідь В'ячеслав
Бо то тільки знак був, як в ці заробітки вкидалися, лишали поголоднілі краї, то не кохані хапали на руки і зносили до весіль залізяними сходами, то не начальники давали день відхідного на щастя у заводських комірчинах, — під ними у глибині куріли поховані крематорії, а сторожі й спалювальники входили й виходили в інші брами впереддосвіта та лиш-но у списках значились на зарплату; а їм казано, що коліщатка до танків і сільгосптехніки обточували, а то до тих візків, що ними возити безпаспортних найдовшою дорогою від непросвітної вгорі ями аж до печі, і перш жилки підрізували, щоб труп у вогні не здойнявся на всенький ріст; і так тепер добре упізнаєш на лице тих робочих понічних, вони аж видніші й опізнаваніші, як ті, при денній праці. Й от тобі втіха з блукань та втікань цих побачити позаховувані колись заводи і
фабрики, аж і думки про них не здогадувалося, та й що ж — і ти в незнанні своїм винувата..."
"...чекай-но, то це на яке добро і що хоч, як ви голоси всього світу позамикали в собі та й не знаєте прибиту де котрому волю на вимову дати; з віків недоторканних видобуваєте собі й голос, і вид, і утіху на цю новішу нещасність, не даєте ні відпочинку, ні миті на влаштування дотеперішнього, — а там часу тра більш, аж доки не позабуваєтеся; і ми все пориваємося на ваші погуки, аж загублюється міра, де часи давніші, а де ці теперішні ваші, то так би не мало бути, — та й нам ні спочивку у пам'яті, ані пам'ятання догоднього; вже ви надземне й підземне охотуєтеся сполучити, аби замкнути давніше і нинішнє й лік мати на зворохоблені душі, а ви ще ж не прожили, як належиться, в кожному який не був і є часі та творите якийсь поза-час, поза-світ; а ми в своєму царстві мали час і гандж, і котрій душі назначено було на поклик зрихтовуватись, то це свято, і провадини, і дочікування, а це вже світ душ зворохобився, якісь летовища та вокзали, а лиць посумнілих не вгледиш під каптурами, склопоталося царство душ, голосів; ви й мертвих своїх термосуєте, не даєте в спокою душі од'єднатися; звеселів ваш світ, бо не так тих живих на провадинах, як нам поповняти процесії і гурти над ямами; а страхи ваші насміх нам, бо знебавили страх до очікування ще більшого, і то маєте нас за винуватих, бо свої душі тутешні на випробування лякаєтесь оддавати, а одно тільки тіла, бо як і траплялося вам торгуватися, то жаліли і родичів, і оселі, аби потім у більших жалях та риданнях оплакувати на попелищах не так оту живизну і лад, як саму долю; а душі віками скулювались та маліли, подоба вжиткоа ввечері після сьомої хмарно стало 11(29) вересня зранку прохолодно а вдень жарко сонячно цілий день празник Всікновенія Глави Лідин і Валин день народження 12(30) вересня зранку сонце а з обід тихо хмарилось а ввечері дощик дрібний бризкав вночі дощ дрібний бризкав тихо 13(31) вересня зранку похмуро і дощик бризкав дрібний а після третьої години вияснилось сонце прохолодно і вітер вдень тихо 14(1) вересня сонячно жарко тихо іноді вітер Семена 15(2) вересня і похмуро сонце і вітерець а ввечері похмарилось 16(3) вересня вночі дощ хмарно сонце трохи показалось трохи перед вечором дощ до обід йшов 17(4) вересня сонце і хмарно холодно вітер сильний за світло і за радіо платила
18(5) вересня сонце жарко вітер холодно я упала на причілку магазина носком зачепила
19(6) вересня хмарно вітер холодно сонце трошки показувалось а ввечері тихо похмуро
вувалася на яке хоч завойовництво, і от-то вже-то мудрості набулися, аж мудрість одна й зосталася, — а не вчитися вже від-нанова жити, бо більш пробуваєте в миті одній, як то було пережито в віках одвічних; а такого собі вигадуєте, що не згадати і ветхих часів; а на героїв своїх анатеми вислуховували по церквах по сто-двісті літ, а на третю сотню божники собі з них витворюєте; то що ж є винуватість; і чи нам вас судити, як ми самі плоть і дух ваші; чи якою думкою спасенною обдарувати у поміч, та ж не вільні виносити таємниць царствія нашого; як на те ви здалися, що лиш-но свідки злочинів, а не хочуть вас мати за мертвих, та з вами ну ж змагатись, та вивідувати якусь найпотаємнішу гадку, а вам то й не в тямі, який то остатнійший скарб за вами; залягання і сни з очікуванням приходу найдрібнішого судії, бо за більшого стратилися і знання, і віра, години ж ваші й чисниці що-перед-кожною спробою возродіння, попри все те, що ви навгадки означуєте як неможливість, а то ще незбулість, чи й, казано, несправдженість, упритул усього неназиваного й переназваного, усього, на що назви позабувалися, — це ж і нам сни почали привиджуватися у царствії вічного сну, й то не в світі видкому-невидкому, а вві снах це опізна-вання й прикликування неопізнаванних поводарів на потребу ще йнакшіших свідків для свідків, бо ж і ми набуваємося мудрощів з ваших перемудрілих марень, і собі вчиняємо суди, і такі вже назначені і судії і свідки, ще й винуваті, а що вже як понавигадуємо і місця і обставини, аж дивуються й наші правителі та погрожують виселити; то найбільш дістається оттим, що їх душі повписувані у ваші реєстри як живі й що ви з них то хоч яку поживу маєте; там які хутори знелюднілі, чи лікарень бракує, — все душі невиписані у поміч, а нам їх бракує, бо ваш світ поповнюється й негадно для вас, а ми мусимо вдоволитися ласкою переродження; от і ієрархи всідаються надивлятися наших театрів навподіб ваших, бо то перш історії наші збувалися як миті всього сущого, аж і збиратися не ґандж, й так нам відомо все одспоконвіку; а це й дознання, і позови, і залучення словесів, що тут і не побутувало ніколи, — ми бачимо вас у часах і просторах зі стогнучими й закутими душами, і то вся ваша така історія, а не те, що ви думаєте; а й те добро, бо маєте тут таких свідків, як ніде ніхто їх не мав, так же здитиніло аж допрошуються за вашу невинуватість, та ж і в вашому світі пробачили вам незнання і покору, впроти світу жорстокого свею працею і смиренністю влагіднювали і ваше сум'яття і сум ваш незліченний, пам'яттю володіли на кожну зневиднілу дрібнощ, де кров пасмугами
утавала на потомлених грунтах і пісках, там вони соломинками світній образ змальовували якого рискою чи кружальцем, — от на що спромоглася дитинність світу; а ви все торочите про дорослість та мудрість, вигадуючи, що б це ще спродати, аби світ вас якийсь ситіший мав за своїх, вас тяжить найпохмуріша гадка, яке то прокляття знеч-виднює та не пускає у простір вільнішого геть побиту; та хочете бути і милосердними, і войовниками, а образ звіра тлумить вас при найдобріших стараннях, бо ж не збулися ні в добрості, ані озвірілості за свій рід; от де сповняються нутра і не помстою, і нічим, а мільйони одійшлих дочікуються на помсту, а не на пам'ятання одно, бо затісно і в пам'яті; зціпеніло єство межи помщенням й прощенням; і ще й не таке наврочує вік вигадливості, — то вже, гадаєте, світ переситілий проситься до ваших пусток, на все оголіле й збагненне, це ж світові не согірший рятунок, бо мудрістю переситіло суще усе і не-суще, й ніким, а лиш вами, проз-вас, вгоді-з-вами набуто і знань аж на безвік; творителі світу з губителями укупі з оно-го вже яким поживком, ще-но крапелину яку дознатися, та й позамикують брами з обох боків; та й не важте, буцімто то чужа мудрість, то ви самі доконаєтеся, аж це ви так помудріли, то ваше все, до чого так боязко приступалися; то так мов над прірвою, над безоднею приспините схарапуджено зір свій, але безодня й цим разом не поглине вас; бо вона забирає цілком винуватих або ж цілком ні; бо в кожній історії, що ви їх пружитеся виповісти, бракує початку й кінця; бо ви так напрямилися у потойбіччя свого нутра, що аж дорівняли свій світ до нашого; й так перемішуються світи, і стає тісно в що-кожному, і так сповняється аж-найбільший гріх близькоти;
20(7) вересня зранку сонце і хмарно після третьої дощ тихо тепло цілий день тихо тепло
21(8) вересня вранці туман вдень сонячно і жарко свято друга Пречиста м.б. 22(9) вересня вранці туман до дев'ятої години а вдень сонячно жарко 23(10) вересня вранці похмуро вдень сонячно тепло вітер ввечері тихо тепло 24(13) вересня вранці туман вдень сонце жарко
25(12) вересня сонячно жарко 26(12) вересня сонячно тепло у Котенкового Шурчиного сина весілля
27(14) вересня сонячно жарко Воздвиження свято 28(15) вересня сонячно жарко Марія Підопригорша померла о восьмій ранку
29(16) вересня хоронили Марію Підопригоршу 30(17) вересня сонячно тепло вітер 1(18) жовтня сонячно після другої хмарилось вітер тепло 2(19) жовтня вночі дощик покропив і вранці вдень хмарно після другої сонце вітерець ввечері тихо 3(20) жовтня вранці туман вдень сонце і хмарилось вітер і тепло
бо якщо й є істини, як ви це називаєте, то лиш в тім вони, що й ми ближчі до вас, ніж до того всього, до чого ви так, бува, ревно, при-молюєте; та зась приступатися що світами, що істинами, бо ще йнакші світи о-долають нас гнівом своїм; бо ви поселяєтесь душами в царствії нашім хоч як, а спитущі наші во благодушії не такі суворі та требні, як ті, що узвиш іще понад нами; і то таїна, про яку й ми-но здогадуємося, що до найвищого царства здобудуться тільки декотрі з нас, а ще вищого то й їден не вдостоїться; а між тим усим засторога, як вберегтися од більшої все невпотребності; та спочити вже-ж що-будь-якій вигадливості на показування й зображання, бо більше стає розповідань про все, як того всього, й не дознатися найдрібнішої таїни повертань і стремлінь з нікуди в нікуди й з нічого в ніщо; ви нам в'являєтесь на світанку віків і у віків присмерку все у рушенні гордовитому, такі вдежі на вас, припорошені пилом століть, і такі сонця зовстрічають вас потемнілі і сонця притьмарені світять вам простір; й ми прихищаємося тоді своїх світляних стовпів і надовго втишуємося у спокою й любові; бо ми настрашуємо тих, що по норах, що стратили тяму на день і на ніч, на годину й вішність, знетямлені у незнанні найкожнісінької поблизької зродженості, — так то й шкода, що звірина мудрішає зором проникливим, а люднота помщається і на звірині за свою упослідженість; та наша любов довкружає усякого подорожуючого і поверненця, бо ж не так ті подорожування і втечі до безвісти, як вертання, що довші од всяких утеч, бо ж невидка ласкавість над нами і вами з тривогою аж приглядається до такої людини і чи не вперш за віки вікові прихищається найзанепащенішої істоти, зрікаючись мудровстаткованого поділу на чоловіка і жінку, святих та грішних, мудрих й причинуватих, лихих й незлобивих; та й нам пробачається хитрування наші в наближенні а-ж впритул що до одного царствія, що-інакшого; вилюднішає та соковитить межа понад межі, і попусту додається на наші ремесла, — таких уже ж місточків понавироблюють наші теслі помежи півцарствіями, аби й так помилуватися рідними, де кому трапилося перебувати [...] але то вже з ваших примовок та казочок; бо вам дарована мрія про вішність цю, але замкнено радість у ваших верхах і долинах, і от вже назначено котрому з черги лишати царство своє, то враз і відкриється те замикане, що поряд було та не сяглося й гадкою; так і ми [...] аж зопалу вгавлюємо що ту, що інакшу радісність, але що світів маємо в зорі більш, як то ви, і не мудрістю, а втишеним спомином заживаємо у знанні і покорі [...] так-то й нас страх
зволоджує на переступ змішання й переста-новлення, однак не миті ваші й спокушання пристороняють нас, — як ми собі вільні ширяти, позбавлені говоріння, то ви притруж-даєтеся землі, обтяжені мовою та думками [...] вертаєтеся у присмерку віків, припорошені пилом, по програних битвах до ще більшої лихості, а що-століття бракує пів-мови для оповідань [...] і праця ваша задля весіль і похоронів; замісто пісень і псальмів сни ф оповідуються; а ті, що вже з нами давно мали б царствувати, самотою блукають, не знаходячи притулку, і ми покірно плетемося вслід, призвичаюючись до імен й шепотіння [...] ось і місце, де б звести людину з колін, затулити їй бездонність земляного отвору, над яким вона несамовитіє і в який з нетленною жадібністю зазирає; та ні поринути в ту безодню, ані відступити незмога, бо вже черга на небіжчиків, і за одним поїздом інший, і відчитувальники з паперів дарують одні й ті ж слова що-кожній процесії, і не в подивок у-що-кожен раз такі узвишголові, що їми здвигає сміх; і поминальні розмови схожі-шають на пересвари та поділи; диво й нам: ще-й-но не кінець одчитуванню, а вже забирають з гуртів винуватих, бо десь-то в чиїйсь торбі голова чоловікова або жінчина; цих блукальців за місцем похоронінь стає більш, та замало землі; на плитах могильних повписувано не прізвища та роки, а історії [...] не так од війни ховалася, блукаючи краєм за всякої окупації, як од чоловіка тікала [...] якраз румуни стояли в селі, й от дитина вказує, що тато на горищу [...] ікони приїжджі забирали, й от чого [...] в цій завірюсі смертей переховувалася, аж радість [...] смерть твоя збідніла, бо всі стурбовані невидними мікробами, що в ніс влітають [...] усе ваше віршування навприкінці віку знадобиться,
4(21) жовтня зранку похмуро вдень сонячно вітер 5(22) жовтня вранці туман вдень сонце і жарко
6(23) жовтня тепло сонячно жарко 7(24) жовтня вранці туман похмуро після дванадцятої сонячно 8(25) жовтня похмуро до дванадцятої дощ роза розцвіла один букет другий раз я чогось не спала всю ніч 9(26) жовтня зранку сонячно і жарко ввечері прохолодно 10(27) жовтня зранку трошки туман сонячно тепло 11(20) жовтня зранку туман до дванадцятої а після дванадцятої сонячно і хмарно 12(29) жовтня похмуро
з дванадцятої сонце показувалося з п'ятої дощ йшов
13(30) жовтня зранку похмуро вдень сонце показувалось ввечері дощ і вночі
1981
1(19) січня зранку прохолодно сонце цілий день 13(31) січня вночі сніг гарний а вдень сонце
14(1) січня похмуро і дощик ляпав а сніг розтанув Новий рік 15 (2) січня зранку мороз і дощ і цілий день дощ похмуро
аби переповісти ті символи простішою мовою [...] рихло таке звисало межи ніг що в нього, що в неї, і сцяли кров'ю, а земля не вбирала, а були щасливі [...]; побачити, як ви вертаєтеся у присмерку віків; крики, і шепотіння; потому все більше почали заблукувати божевільні, і діти думали, що їх виганяють десь з ініших домівок, і мудрість настала жіночого роду, хлопчаки почули історії про підземелля і лікарів-катів, і це було страшніше, ніж про військові походи, про мерців і страхи; а ночами з'являлися велетні, нагиналися до віконечок і видряпували на шибках таємні письмена, і так стало неможливо продовжити хоч одну довжелезну історію; і ми відступилися в очікуванні інакшої волі й інших віків, бо ці віки тільки віки ваших перероджень, а тому не бути царству ні земному, ні небесному, і будемо назирати за чужими царствами і хотіти їх завоювати, та всяке завоювання вибавить стільки страху й самотності, скільки одразу ж і вселить, та ми все гадатимемо, що десь-то комусь перепадатиме більше чи менше; страх бути й не бути; кому ж іще вповіси своє все..."
"Цей світ у сутінку йнакше й не береться тями, як шепотінням і криком, — а з чогось то ж понаучувалися отсеї облесливості та упадання; не знати, котрі то вже дверима та вікнами стугонять; пані Богинько та пані Богинько.
