Похорон богів - Білик Іван

Але до чого тут я?

— А до того, — каже, а сам плутає пальцями кінчик бороди, — що тиверці й уличі змовляються з деревлянами...

В руках у мене були ключі — то я аж упустив їх собі на ногу. А то ж залізяччя, та ще й важке!

З того змовляння врешті нічого не вийшло, бо Свенельд ще разом з ними повиловлював усіх наших малих жупанів та панів: кого перебив, кого позаковував у порубах. А хто ж без панів міг набрати воїв? Лишився самий чорний нарід.

А Свенельд був таки забоявся. Через те й не лаяв за мене стару: хотів показати деревлянам, що мене в Києві не мордують і не б'ють, що я ходжу княжими хоромами в панській свиті, наче той боярчук, а не холопчик, ще й маю такого не сякого меча.

Вовчий Хвіст якось тоді мені каже:

— Як матимеш коли час, ходи борися з гриднями.

Вони, кажу, не схочуть.

А ти, каже, піди.

Й дивиться на мене так твердооко.

Ну взяв я якось свого меча, пішов під гридницю й дивлюся збоку. А там аж луна стоїть: гридні сполчились лава проти лави. Не бореться тільки отой зачуханий Зігберн Лідулфост, лише ходить поза спинами й тоненько покрикує: ти так, а ти не так. Аж тут побачив мене й киває пальцем. Підходжу, дає мені щита: облупленого, але живого.

Я ще ніколи не боровсь із щитом, улажу лівою рукою в скоби, а супроти мене сполчається отой недомірок Лідулфост. Колись він попохекав був зі мною, та так і не зумів змогти, а цього разу вирвав у мене з руки меча за третім чи четвертим помахом. Кажу — давай ще. Знову так само. Знеоружував мене разів чотири чи п'ять. А тоді втішається. Кажу — ану давай без щитів. Той клятий щит мене лише пантеличив — метляється, й не махнеш мечем. А той клятий варяг знову втішається:

— Який же, — каже, — дурень стане до січі без щита!

Я подумав — правда.ґ

Й заходився приборкувати щит. З ним треба й стати по-іншому, бо коли борешся голим мечем, то ліве плече в тебе ззаду, а тепер доводилося ставати грудьми до грудей. І супротивник перед тобою зовсім близько.

Попотягався я з тим щитом, але зрештою вкоськав. Лідулфост почав ставити мене в ряд: сьогодні з тим, завтра з іншим. Дивлюся й думаю собі — будуть і з мене люди.

Досі боровся лише з Яном Усмошевцем, уже знали ми з ним усі свої хитрощі, а тепер доводилось боротися щоразу з новим гридюком: хочеш, не хочеш — переймешся його хитрощами. А я освою котрусь хитрість — і перепоказую Янові Усмошевцю.

Якось вертаюся я од Яна, йду повз отой старий хором, коли це хтось мене кличе, та наче й не кличе, а сичить. Одноока княгиня Кунегунда. Кажу, що таке? А вона тільки киває. Ну, піднімаюся на терем, аж манить мене до світлиць, а я вже добре знав по-варязьки. Питає мене:

— То ти вже чашником?

Кажу — вже.

— І в світлицях княжих буваєш?

— Ото, — кажу, — дивина!

— А до столу кличуть?

Кажу — ні.

— А хто подає вино до стелу?

Кажу: челядь і поварні робітники.

— А ключниця бере вино в тебе чи в Ульвсванса?

— У мене, — кажу.

— То всип ось цього до барила.

Й дістає з мисника скоряний капшук.

Кажу — не візьму.

— Дурний ти, — каже, — й не каєшся. Матір твою хто вбив? А хто засадив батька в поруб? А хто знущається з тебе й твоєї сестри? Думаєш, я тільки про себе дбаю? Хочу мститися за свого батька та дядьків? Правдиво думаєш. Але вкинь оце зілля в Ольжине вино — за мене й за себе помстишся.

Кажу: розповім старій.

— А Ольга, — каже, — знає. Я вже їй нахвалялась обпоїти зіллям, та й не раз.

Я вхопив того капшука й витрусив з нього всенький жовтий порох, а вона як засичить:

— Ну й витрушуй, коли такий дурний! У мене ще є заховане.

Я старій про Кунегунду Однооку нічого не казав та нікому й не хвалився, але якось вона побачила мене й зве. Каже, був у Кунегунди? Кажу, ну то й що? Питає: зілля тобі давала? Кажу — ні. Каже — брешеш. Кажу: знайдеш — буде твоє.

Сміється. Вгадала, певно, по очах, що я не взяв того зілля. Більше й мови не було. Братові вона теж навряд чи що повідала, бо ніхто мене й не зачепив.

Та коли думаєш, ніби геть усе в мене пішло на гаразд, — вельми помиляєшся. Свенельд полишив мене тільки на час — поки на Деревній землі вляглося, а тоді зздову почав давитися, як кіт на мишу. Надто ж його старший син Людвік. Він був од мене старший років на п'ять. Уже водив Свенельдову сотню.

Не міг мене бачити цей Лют. Ледве зобачить — наче його хто шилом під хвіст: аж казиться. Коли б не стара, десь би отак стяв мені голову.

А ще він був добрим мечником-хитрецем. Я з Лютом жодного разу не боровся, бо мене Лідулфост пускав лише до гридьби, але гридьба гомоніла, буцімто в Люта такий удар, що годі одбитись. А я одного разу й сам постеріг, як він одсік голову бикові: отак просто на ходу!

А щоб дуже кремезний та важкий — не скажеш. Силу мав у плечі. І ще вмів такої хитрості, це вже коли боровся в сідлі, що першим своїм ударом супротивник промахувався, а меч одскакував коневі за круп. І тоді Лют знаходив його своїм першим ударом. Уже тоді був хитрецем.

Так ось цей Лют раз по раз вимагав у свого батька, щоб той усім нам повкорочував життя: мені, моїй сестрі й моєму батькові. Кричав:

— Не можу сидіти з цими свиньми в одному городі! Від них коритом смердить! Скажу тітці Хельзі, а ні — сам потреблю!

Мене й не стерігся, хоч добре знав, що я вмію по-варязьки. А я ходив та вдавав глухого.

Тоді ж отець Григорій розповів мені, чого ради Лют отак лютує. Колись дань на деревлянах збирав Свенельд. Це ще пішло від часів його батька Ольга, але й за Ігоря було теж так. А коли нас в Іскоростені вже не стало, Ольга забрала в брата деревлянську дань — змінила її уроками[20].

За це й лютував Лют. Казав тітці, щоб знову повернула на старе: як було за Ольга та Ігоря.

Твоя ж прабаба якось держала їх у руках. Як це їй удавалося — не доберу. Може, та причина, що вона була старшою в сім'ї, а може, знала приворотне слово. Та й Ольг, казали, любив Ольгу найбільше за всіх своїх дітей.

В літо 1397-е

від нашестя Дарія,

а по уцарінні Василія Македонянина в Царігороді 18-е,

а по укняжінні Кия в Славутичі-городі 403-є,

а по вбивстві великого князя Оскола Юровича в Києві варягом Ольгом 3-є,

а від народження грецького бога Христа 885-е.

Збирав дань Ольг по многій землі, лише деревлян не подужав, а такоже Улицької та Тиверської земель. А ще були окремі радимичі.

Сказав Ольг до своїх варягів: "Не можемо примучити в дань деревлян, то чи терпітимемо, щоби жив у нас під носом такий нижчий народ, яко оті радимичі?"

Сиділи радимичі межи Сожем та Дніпром, і не було в них города кріпкого, щоб зачинитись там, і ратився з ними Ольг у чистому полі, й зміг радимицьких князів.

Сказав Ольг до варягів: "Оце вже й радимичі дають нам дань".

І сказали до нього варяги: "Тепер веди нас на полудень їхньої річки Дніпра, примучимо ще й тиверців та уличів".

І вдруге сказав до них Ольг: "Як я поведу вас на уличів і тиверців, у минуле-бо літо ви втекли від них. Намислив я вчинити по-своєму. Сидять угри Алмоша на Дінці, а печеніги за Доном. Покличу на підмогу собі тих чи тих".

Угри ж і печеніги межисобно ратилися. Й послав Ольг до феєделема Алмоша й сказав: "Дай воїв. Яrщо ж не даси, зговорюся супроти тебе з печенігом і вдарю тебе з-од Дніпра, печеніжин же з-од Дону".

Не мав що діяти Алмош і дав йому. Й пішли угри на Пересічин з Дінця, Ольг же пішов з Родні та Переяславля, повівши по собі сіверян. І зачинились уличі й тиверці в Пересічині й ратились кріпко. Й ні ті, ні ті не могли, але зачали угри толочити тиверські й улицькі ниви хлібні, й сказали уличі й тиверці до Ольга так: "Проси що хочеш. Можемо вистояти супроти вас, але толочать угри наші ниви. Помремо з голоду до зими".

І взяв Ольг по дві ногатих з диму, й пішли угри в Либедію на Донець, а варяги до Києва.

І сказали улицькі й тиверські князі, так говорячи до свого народу: "Оце вже ми тутки пропадем! Пожнімо своє жито й пшеницю, а за Богом та Дністром гуляє ііічия земля — перейдім на нові землі!" Й сказав народ: "Тут нам не жити".

І вижали хлібні поля, а город Пересічин спалили й перейшли на Бог-ріку.

В те ж літо. Помер Методій у Моравській землі, брат Кирила Мудрого, що переложив по-моравському святе християнське письмо. Й зраділи з його смерті франки та люди папи римського, й прогнали людей Методія й Кирила, яко людей грецького царя, й почали навертати християн моравських до папи, а князів до франкського короля.

В те ж літо. Місяця липня в Перунь-день. Народилась дочка варязькому татеві Ольгу, й вельми зрадів Ольг, бо ж родились йому досі мертві діти, як і од першої жони — Рюрикової сестри Гільди. І приніс многу жертву богам варязьким Ольг, і назвав ім'я дочці Хельга, що по-нашому Свята.

Року 983-го

МІСЯЦЯ ЦВІТНЯ

В ДВАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

Заратилися радимичі. Це викликало подив і навіть сміх. Коли сказали Доброчинові, світлий князь аж перепитав, скосувавши на головного воєводу:

— Хто-о?

Радимичі були найближчі родаки вятичів, але якщо ті посідали великі обшири по той і по той бік Оки — аж до Москви-ріки та муромського драговища, то радимичі сиділи вузенькою смужечкою в злучині Сожу та Дніпра, сиділи тихенько й сумирненько ще від часів Ольга.

Про цю коромолу можна було здогадатися ще торік, коли радимичі з першим снігом не прислали повозу — з давніх часів уставлений оброчний урок. У листопаді-грудні справи закрутили світлого князя, й він про це забув, а тепер з подиву шкріб потилицю: ну й новина!

Це виходило за всі рамця.

Торік Доброчин погарячкував: зопалу гримнув на Претича, що той не спромігся здогнати Местишу та його волоцюг, нахвалявся сам їх упіймати. Потім пошкодував про ці свої сердиті слова: не так просто зловити вітра в полі; хоча слово теж виявилось не горобцем.

Доброчин вирішив сукупити до літа дружину, а також нарубати многу рать, щоб самому повести їх на полудень. Нарешті треба було вибити з-під Местиші Варяжка те сідло, за яке він Уже котрий рік тримався руками й ногами: печенізьку орду.

Претич торік її добре поколошкав, навіть убив головного печенізького хана Ільдею. То була давня мрія Претича: помститись Дикому степовикові за Святославову смерть.

А Доброчин ще тоді зрозумів, що того замало. На місце вбитого Ільдеї-хана сів його братко Булгак, і печенізька орда знову згуртувалась.

Після довгої перерви печенізькі наскоки без угаву тривожили Київ уже п'ятнадцятий рік: відколи Куря-хан мало не взяв був його приступом.