Кров по соломі - Медвідь В'ячеслав

От де ми дожилися, що таврованому зострінеться більш таврований, і про що ж то питатися, як і так видко, що буде питано й одповідано. Не диво ж, як серед цього вгодованого й голодного міста знайдеться й тобі притулок, і на такому святешному столі узриш попід стелею вицяцькуваною мученика і всіх у скорботі, і матір введуть геть немічну, і здригнеться люд скорблячий, і ці стіни посутеніють на крик жалобіння. Синочечку-ж-мій, та якого ти мені гостинця на свято приніс, та яким зозулиним голосом голосистим озвався, а вона ж прилетіла й останнє ку-ку проспівала, а кажуть тобі, яка-то то слава із тебе, а ти ж мені славонькою найбільшою був, і в яку ж то то землю тебе схороняють, яким грудомаччям засипають, а в нас же земелька пухка і дощиком просівається з рук людських. І в радості такій, що людина славетна, і пішки дійдеш на останнє прощай і поспієш за цукерком і коржиком найсолодшими з рук удовиці, і не таке сумне ночування на станціях до сіл найзнайо-міших, бо люд так показує й мовою, й обертанням, що десь це до

рідного краю найбликше. І не похмарить радості, як розпросториш коробку лягти на лавчині й коробкою вкритися, а вже штурхають у зодва боки, що не велено на станціях підночовувати, бо влада такезно добра, що цих блукальних в їднім місці тепер зосереджують, де залізниця найбільша. То сором мені у бруді й серед цих п'яниць і калік пробувати, бо й вони до мене не признаються, й так перекуняєш на лавчині, де люд чистіший, та клопіт на ранок, де б на зміну що перевдягти з торбини, та й знов рушаєш підземеллям неісходимим, низом гуркотів і хляпання зі стель, де й тут зовстрінеш у темнощах пристоюючу людинку: ось вона впоказує пальцем до того горішнього світу і аж прикликає дойнятися вірою, що все бликше туди, чим у який інший бік. То все якісь зовстрічаючі й проводжаючі, а з місця ні руш, як-то й світ завмер без потреби дошукуватися спасенної думки. Бо ж і так спасенні, хоч в їдній гадці дійшовши тями, прозрівши в їдному лихові, вже й не чуючи його ні шкурою, ані серцем, що от-то який скін для душі може бути. Знещасніло й зсумовитіло людське лице, — де які вбоїща та вмирання, як це описують ще й переповідають, а не трапляються людині, втишіє так у тобі і довкруж, і гадаєш, буцім те лихо не з іншими кимсь пробуває, мов не з людьми геть, а з тим, що од їх від'єдналося і валандає опліч інакшим світом. Минаєш і цих блукальців, що то вони мов рідня, і не добалакано було чи у часі якім, чи у віці; таке сумовите невпізнавання; і вибредеш до незліченних сходинок впроти сонця небесного, й так ошпарить цим жаром кахляним, людським послідом з кутків, аж гірко-кров'яним так у горло бухне; от не на добро, знаєш. Скоріше дістанешся коліями та попід мостами з

13(31) серпня сонячно прохолодно вітер

14(1) серпня сонячно і хмарилось вітерець Маковея

15(2) серпня сонячно і хмари набігали 16(3) серпня сонячно жарко вдень а під вечір хмарилось 17(4) серпня заплатила за цей місяць за світло за радіо Ганна Коноваленкова померла

18(5) серпня сонячно і жарко на вечір хмарилось Ганну хоронили

19(6) серпня сонячно вітер зранку прохолодно Спаса 20(7) серпня сонячно і жарко вдень а вранці прохолодно після другої хмари набігли 21(8) серпня сонячно жарко і хмарилось 22(9) серпня сонячно жарко і вітер 23(10) серпня вранці прохолодно сонячно а вдень жарко а ввечері прохолодно 24(11) серпня сонячно жарко 25(12) серпня сонце і хмарилось а ввечері дощик

26(13) серпня вночі дощ і вдень дощ йшов до другої години дня а потім вияснилось 27(14) серпня сонце і хмарилось прохолодно і вітер 28(15) серпня вночі дощ був вранці з дев'ятої почав о

проребринами, канавами обсмаляними й пропахчілими мазутяним духом і квасом, хоч де то й кропивина виб'ється і деревій тужавими голівками до сонечка признається. Думаєш собі у пристоюванні, а де б не водило, то все якесь райське місценятко знайдеться, вже й геть так спомином примирить і початок залізяного віку, як по тих заводах наймитувала, і цю руїну з заліза й каміння. То лиш тривогу дає у познак перед широченною дорогою з залізяними мережками, гуркотом знавіснілим, і десь-то цеї миті приторочиться і зовстріч-ний блукалець, мов син він тобі, і здогад про недобрість цього як-то останнього дня. Видивишся попри брами кладовищенської і когось мов на тебе давнішу подібну з квітками на впродаж, та й цей не такий вже страшний подум затьмарить людська помислива хвала: продають, що з ночі напатрано з могилок. Але й це ще не острах, й не тим, що дерева аж дрожем у сонці нашелешують, як-то перед сівким нездогадним дощиком, тремко дошіптуються і її оде-жаного тріпопння, та й мов запитують, а хто ця мандрівниця, невже-то вона піде ще далі. Двоє тріпотінь цих, два страхи пручаються одпроти одні одних, чи їм і далі розсторонь жити, а чи зіллятись водно; та то лишень засторогу таку дає, що не цею стежкою уступати у світ мертвих, бо побачиш, що буде, бо тутечки й цим разом більше живих понатовкувалося, якісь інакші одправи і похорони. Й не диво, що не догледиш якого-де жебрака чи діток бідових із торбинками на попас, — вказують тобі паличками гумовими десь далі обходити, а машин не менше чорнющих, як люду спинами одутлими до її просячих очей; так то цих святих місць більшає, пам'ятниками вкривається господня місцина, та де не стань, то все святе місце. Звіром таким обкрадаєшся межи тісних огорожок, то над рівчаком шипшинове гілля притримає за тонкі одежі, щоб ще мала час надивлятися з наслухом переляканим: то інше людство запанувало цим світом, як-то й не директори колишні, а це мов уже їхні діти чи внуки, та так рука до руки попід живіт і ноги урозпаш, а вдови у чорному, і рідня, і чось молоді а до їдного, і плачу не чуть, а мовби-то не з цього світу на той випроваджують у лискучій труні, а з того у цей на вічнеє проживання благословляють. І ж таким ошелешеним надумом заполонить одвіттіля, як підносять плечима узвиш деревець не труну, а таку ракету чи бомбу, — то ж так ожорсточено, як і урочисто-погрозливо обпинає решту осиротілого царства: хто наступний. Страх утікаючої не дає й думки подужати, як би то побажав і цств нбсн, і змл пхм; у таку вільнішу й похмурішу долинку приб'єшся, де в далеч не знати кінця й краю, а

й мов позаду незгледна далечина зосталася, вринаєш у геть нетутешній побивок смутку й самотини — цим старим віврейським кладовиськом аж до захід сонця йти не дійти; хоч зостанься й живи, хоч і страхом назви, а-то думки якої не зрониться, зупинився і час, і слово на казання. Та сутінок світу враз проясниться, одкривши якусь аж пустелю попіднебесну, і вдячливо озирнешся на цей мов забутий закуток, та й спостигне вмиро-творена думка з віддякою невидкому проводжатому, що де який світ замкнеться у хащі, то інший тобі в'явиться не схожий на знані й незнані. Тут місце і час задля відпочинку од всіх що страхів, а що й здогадувань впроти видкого й безтілесного мов просторовиська, де або гори такі розростаються, або провалля без низу і стін. Втрешся хустинкою, і обвіє новішими запахами з цеї мов просіки з мішанкою тополенят і кленчаків, травами тонкостеблими, що довмілися поховати і смітники у глиняних видовбнях; та й радість поструменить мурашками у засиділих нозях, як здумаєш звестися, попираючись одноруч ув м'яку купину. Диб-диб, як той Мошко в селі їхньому впісля оранки, що день одле-жувався в хаті та вай-вай, нашо мині ті борони, нашо мині той колгос, — з цею смішливою згадкою озирнешся на вже заступлене найсуворішими деревами перейдене кладовисько, й так замиряться найсумніші спомини й дорікання, плачі й допевняння, обдарувавши і геть щасливою думкою про нещасність людську одвіку. Як і цей дощик сипне впроріст так само сипкого сонечка, аби й тіло твоє не одлучалося гадки, припарювалося рятівною мокротою, — уже ж тут інакші бережечки розлилися, такі нові землі, як-то полігони з бетонними гостряками, хоч і церковцею назови їх; вступаєш доріжками першій перестав празник перша Пречиста Марусі день народження 29(16) серпня сонце і похмуро і вітер у Ткаченкової Миколиної дочки весілля було у Возсіятську розписалися 30(17) серпня сонячно і хмарно вітер вдень тепло надвечір прохолодно 31(18) серпня вранці прохолодно сонячно ввечері прохолодно 1(19) вересня сонячно і хмарилось тепло і вітер я впала надворі на порозі і лоба набила 2(20) вересня сонячно і хмари були а після третьої жарко було

3(21) вересня сонячно хмарилось тепло

4(22) вересня сонячно і хмарно вітер теплий і холодний 5(23) вересня сонячно і жарко і хмарилось вітер прохолодний 6(24) вересня зранку прохолодно а вдень сонце жарко і хмарилось 8(26) вересня зранку прохолодно а вдень тепло вітер хмарилось 9(27) вересня зранку прохолодно а вдень тепло вітерець а тихо ввечері тепло 10(28) вересня сонячно і тепло

кам'яними межи підстрижене кущовиння квадратами, й от де збувається і що снилося, і чому радів аж з перестраху. На узвишші східців читає у мікрофон відправу з листка така на подобу мов жінка, як то й на заводах до них читалося, от замри й не диш; то обступиш бочком цей впонурілий люд шерегою до того голосу і подоби тої, і зуби так кіллям і губи зворушуються, що тіки мертвечину цим ротрм успоживати, геть так показує. Між страхом позаднім, у хащі й світи закуйовдженим, бо випустив тебе на дальше блукання, й цим увіч приступним, як-то він сповіщає те царство підземне, от проковтне тут вас усіх, але ще постійте, — так вільно тобі зближатися, втікачем таким бути, що той страх невидкий напоготові поглинути, а й цей ворушачим ротом заманює хоч-як-хоч. Ай-же-ж бабисько дурне, — чи не ти в левадах та по бур'янах прокльони тихі свому коханому слала, зневіряла себе у розпачах, що й світ ради не давав і господь не в поміч; от як то людина заходить на глум свеї душоньки, що й винних уже не стає, а крику не чуть, бо кропив'яний дух забиває і голос, а божевілля не йде; аж повториш собі, як то однімеш їдну руку од звогчілого трав'яного дна землі та мацнеш навдовік од очей до низу лице, мов ту шкуру здираєш, а очі вже не полудою однаковими зі світом стають, то наче вони од'єдналися та взираються в прірву безоку лиця. Й не так і не з того хіба вмилостивлювало тебе снами, коли й світ знедужалий аж мов придрімував, бо скільки вворожуватися цим людським безснінням, — знемоглося й на снах, і на видивах; великецьким аж наче одним оком проглиблюєшся ув темне безміряне світове око, і що було то це тому настати, так добре видніє людей всіх життя на заводах із підземеллями порозкривуваними; от що було прожито, а ти й не знала.