В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда
Та не вміли вони ховатися, не пішли десь далі: стоять собі й звіряють одне одному своє кохання. А батько був удома, вийшов надвір й почув їх розмову, схопив сокиру і, як скажений, вибіг на вулицю та й зарубав молоденького студента.
— А вона?
— Побачивши забитого хлопця, в нестямі підняла з землі ту ж саму сокиру — і де та сила узялася, — вдарила нею рідного батька, та так, що до обуха вгородила йому сокиру в груди... Три дні марно шукали її, а вона тієї ж ночі втопилася в Вілії156.
— І все тільки тому, що вона єврейка, а він литовець...
— Ото жто й воно! — усміхнувся лікар. — Ось вам і ще бар'єр. Чекатиму тепер від вас якщо не поеми, то принаймні балади.
— Боюсь, що таки доведеться написати, — жартома зітхнув поет. — А поки що ходімо потанцюємо.
Танці тривали до третьої години ночі. їхати вночі додому через вовків ніхто не наважився, тому раїмці розібрали офіцерів по своїх хатах та юртах, а матросів і козаків улаштували в казармі.
Тараса Григоровича запросили до себе Цибісови, пересвідчившись, що він зовсім не збирається залицятися до їх доньки. Весь час, поки вони йшли з ним додому, поки стелили постіль і роздягалися, батько гірко скаржився на залицяльників смаглявої Людочки.
— Найгірше доводиться їй, — казав старий, — наприкінці місяця, коли вони ще не провітрили голови після пиятики, одержавши двадцятого платню. Тільки й бійся, щоб якийсь мерзотник не скривдив.
Так і заснув Тарас Григорович під буркотіння старого, а вранці, поки мати з донькою готували святковий сніданок, Шевченко намалював на білій, нефарбованій дошці їх стола величезну карикатуру, майже на два аршини завдовжки: в одному кінці її був будинок Ци-бісова. На ґанку сиділа Людочка в обіймах матері, а через увесь ра-їмський плац тяглася до них довга низка залицяльників, які несли їй хто квіти, хто власне розбите серце, хто довгий лист. Всі тут були: і поручик Ейсмонт157 і Богомолов, і лікар Лавров, і прапорщик Нуда-тов, і Соловйов, і лікар Кількевич, і всі інші жителі Раїмського форту, а над самою Людочкою височіла монументальна постать батька. Він погрожував усім лицарям здоровенною ломакою.
Довго реготала сім'я Цибісових, побачивши цей малюнок, довго показували його родичам, знайомим і навіть всім зображеним там залицяльникам, аж поки з часом він не почав стиратися.
На третій день свята раїмці з своїми музиками приїхали в Кос-арал з візитом-відповіддю. Знов був обід, танці, вечеря. Знов жартували, сміялися, багато пили, і за всією цією метушнею ані Шевченко, ані Вернер, ані інші учасники експедиції не мали коли сумувати.
Новий рік зустрічали тихо і скромно у Бутакова. Випили по келиху шампанського, побажали один одному всього найкращого і за годину тихо розійшлися.
Але Тарас Григорович відзначив цю новорічну ніч ще й коротеньким віршем про те, що вже другий рік минув, відколи йому заборонили писати, а він все ж таки пише і в добрий час починає третій рік своєї таємної творчості158.
VII. ДВА ЗАДУМИ
Якраз у ці дні Джантемир несподівано викликав Жайсака:
— Ось що, — сказав він молодому табунникові, упевнившись, що ніхто їх не підслухує. — За місяць-півтора Шаукен має народити мені дитину. Якщо буде син, я влаштую великий той і байгу, отже, відбери з мого табуна кращих двох— і трьохрічок і починай їх об'їжджувати, а потім привчи їх до довгої швидкої скачки. Я на тебе цілком покладаюся, але щоб жодна душа не здогадалася, що ти їх готуєш до байги. Ми оголосимо її не за місяці, а за тижні. Тоді хай кожен ставить свого коня таким, який він є, а ми поставимо... хе-хе! Тоді мої коні будуть першими, і слава про мій табун знов рознесеться по всьому степу.
Жайсак слухав мовчки, тільки один раз на мить блиснув на бая чорними щілинками очей, а бай казав далі, стискаючи і розводячи жирні, але цупкі пальці, ніби згортаючи до себе невидиму купу грошей.
— Виїжджуй їх десь далеко в степу, щоб жоден байгуш не здогадався, що ти робиш, бо ж пронюхають і розплетуть наші довгі язики, а за ними й чужі. А за це я тобі дам верблюденя і п'ятеро баранів. Можеш і свого коня поставити на байгу. А я за тиждень-другий приїду подивитися, як ти там хазяйнуєш.
— Зроблю, — лаконічно відповів Жайсак. — Але мені потрібний дужий помічник. Крім того, дай мені кого-небудь з твоїх синів. І зброя потрібна на випадок зустрічі з хівинцями.
— Бери Тайжана і Рахіма, але пам'ятай, щоб і вони не бовкнули зайвого, — суворо додав Джантемир і гукнув Рахіма.
— Ти кликав мене, ага? — вбіг хлопчик, трохи стурбований, бо батько частіше кликав дітей, щоб їх покарати, ніж для доброго слова.
— Так. Кликав. Досить тобі тинятися без діла. Будеш з Жайса-ком виїжджувати огирів, але пам'ятай: шкуру спущу, коли про це комусь бовкнеш! Зрозуміло? — підніс він кулак. — Мовчи, як бараняча голова, варена з рисом. Якщо Шаукен народить сина — буде великий той і байга.
У Рахіма блиснули очі, але відразу й згасли:
— А коли буде дівча? — протягнув він. — Байбіше каже, що дівчат народжується значно більше, ніж хлопчиків.
— Якщо дочка — байга однаково буде, але не зараз, а згодом, на весіллі Кульжан. Час вже кінчати цю кляту справу! — раптом розсердився Джантемир. — Ночуватимеш день тут, день там, при табуні, — додав він, коли Рахім вже виходив.
Жайсак і Тайжан добре зрозуміли план Джантемира: його коні, добре виїжджені, прийдуть першими на байзі і принесуть йому багаті призи.
— І на цьому нажитися хоче, шакал, — вилаявся Жайсак. — Знов обдурить бідних людей.
— Авжеж! Інші баї, коли трапиться така радість, що народиться син і треба улаштувати байгу, запрошують увесь степ і, навіть коли їх коні переможуть, дають від себе цілу отару на призи, а наш... — криво посміхнувся Тайжан.
— Улаштує так, що кожен ще й плататиме за право поставити на змагання коня, — аж сплюнув Жайсак, — а призи — собі забере. Одне добре, що дозволив і мені спробувати щастя.
— Ами обдуримо шахрая, — зареготав Тайжан.
— Ой, мовчи! Не радій завчасно, — зупинив його забобонний Жайсак і змінив розмову, помітивши здалека Рахіма.
Але хлопчик знав більше, ніж думав Жайсак. Опинившись з Жайсаком наодинці, Рахім одразу заговорив з ним одверто:
— Не крийся від мене Жайсак. Я знаю все. Кульжан багато сліз пролила через це кляте весілля. А коли Ібрай помре — вона зовсім загине за тим потворним дідом Молдабаєм. Треба, щоб ти забагатів. Треба, щоб на байзі твої коні прийшли першими. Треба також продати лисячі шкурки якомога дорожче. Одне до одного... Вона ж тебе кохає, Жайсак! І я хочу, щоб вона була твоєю дружиною і щоб назавжди залишилася тут, у рідному аулі, бо я ж не можу, чуєш, не можу розлучитися з нею!
Жайсак тільки гірко зітхнув, але Рахім говорив так щиро, так палко, Жайсак знав, що Кульжан заступила хлопчикові матір, і, зворушений, мовчки обняв його.
—Ну от і добре. Я тобі допоможу, — палко шепотів йому Рахім. — Знай, що я тобі теж брат і справжній друг.
Перші дні Жайсак і Тайжан тільки мовчки їздили навколо табуна, пильно придивляючись до коней, до їх будови, до легкості в бігу й сили. Вони знали кожного огиря з дня його народження і пам'ятали його родовід, ніби читали його з книги. Нарешті вибрали вони з усього табуна шість пар найміцніших і найстрункіших коней і другого ж дня почали їх виїжджувати.
В цій першій стадії їх роботи не було нічого таємного. Кожну двох— чи трьохрічку колись привчають ходити під сідлом. Напівдикі степові коні не одразу скорялися людині, і потрібно було чимало фізичної сили, щоб їх впіймати, загнуздати й осідлати, а потім привчить носити на собі людину. І тут неймовірна сила Тайжанова чимало допомогла Жайсакові.
З дванадцяти вибраних коней сім уже знали, що таке вуздечка й сідло. Треба було тільки остаточно їх виїздити. Але решта п'ять були такі дикі й злі, що до них ніхто не наважувався підступити. Довелося здалека їх заарканювати. Вони люто рвалися, ставали дибки і так хвицалися, що треба було триматися од них на відстані не менш як двох сажнів. Довгими жовтуватими зубами старалися вони перегризти аркан або вкусити смільчаків, які намагалися надіти на них вуздечку.
— Ану геть звідси! Це не хлоп'яче діло! Для тебе знайдеться інша робота! — кричав на Рахіма Жайсак, бачачи, що хлопчик крутиться біля самих копит найлютішого з огирів.
Рахім на мить відбігав, щоб знов підступити до огиря.
— Тобі що, хочеться, щоб він тобі копитами череп провалив? — відтягнув його подалі Жайсак. — Хочеш знати, де нам твоя допомога буде потрібна? Ти значно легший від будь-кого з жигітів, тому ти скакатимеш на байзі на моєму Акбозаді.
Рахім одразу затих. Його блискучі чорні оченята розширилися, стали великими й глибокими, як у Кульжан.
— Правда?! — прошепотів він беззвучно. — Атине обдуриш?
— Я знаю, що таке честь і слово честі, — з гідністю відповів Жайсак.
— Ну, а хто ж скакатиме на Карайгирі та на Каркераті? — не заспокоювався Рахім, зовсім по-дитячому розкривши від нетерплячки рота.
— Поки що не знаю, а перед байгою ми з тобою порадимось, — пообіцяв Жайсак. — Мабуть, візьмемо твого ж дружка Ісмагула? Але поки що мовчи, як скеля. Розумієш?
Відтоді Рахіма наче хто підмінив. Він спокійно й діловито, як дорослий хазяїн, стояв осторонь, поки арканили степових непокірливих красенів, і більше не крутився біля копит, коли їх намагалися загнуздати або осідлати. Щодня, як дорослий, доповідав він батькові, як іде приборкання скакунів, і, дотримуючи слова, нікому не сказав про підготовку до байги, а до сестри забігав, коли тільки міг і все повторював із таємничим виглядом:
— Не плач, Кульжан-джан. У тебе є багато друзів. Ми з Жайса-ком зробимо все, щоб урятувати тебе від Семиріччя.
Гордість при думці, що йому довірили аж три таємниці — батьківські плани, кохання Кульжан і Жайсака і таємний план молодого табунника, робили його незвично серйозним і ніби аж старшим.
Жайсак і Тайжан приборкували скакунів. Вони мали великий досвід і були винятково добрими їздцями, але при всій своїй силі та спритності важкий Тайжан першого ж дня двічі вилетів із сідла. На щастя, обидва рази бехнувся він у кучугури снігу, який вже трохи злежався після нещодавньої відлиги. Сніг пом'якшив удар. Кості не поламалися. Жайсак був значно легший і гнучкіший від Тайжана. Він лише раз вилетів із сідла і не розбився, потрапивши в яму, повну снігу, але струс при падінні віддався в плечі, покусаному торік вовками і він на три дні повернувся в аул.
— Піди, синку, до росіян, у них є лікар, — радила старенька Кумині.
— Не варт, ana! — відмахнувся молодий жигіт.
