Люди зі страху - Андріяшик Роман
Лежачи, він сонними почервонілими очима глипнув на кіску в синових руках, і на зіниці впали важкі підпухлі повіки.
Поки смажився заєць, молодиця ще не раз дарувала мене своєю доброзичливістю. Я бачив, що від запаху заправленого часником м'яса серце її подобріло, але в силу звички вона не могла командувати без знущальної іронії. Після ситого полуденка якась нудьга примусила її никати по закутках, нарешті вона знайшла колоду карт і сіла ворожити за скриню.
— Що карта показує? — запитав я, перериваючи її бубоніння.
Молодиця роздратовано позирнула на мене і згорнула карти. Я її більше не зачіпав, хоч мене цікавило, чого вона собі жадає, її тоненькі бліді губи шепотіли якісь закляття. Мені почулося, що вона повторює одну фразу: "Ходун, ходунай, світ годував, впав, пропав, ніхто не ховав".
Склавши карти, вона ще раз послала мене по воду, вимила попелом казан і залила розчину.
— Налийте в студницю води і покладіть снігу,— звеліла вона, сама ж приклала накривку дерев'яним бруском і прикріпила кінці дротиною до вух на казані.— Допоможіть висадити на плиту...
Я звихався, як попівський наймит, і лише після вечері зшив один валянок. Семенко протанцював у ньому до порога і переможно наставився на матір:
— Бачиш?
— Не сліпа...
Прокинувся Окільнюк. Попросивши сина вийти на середину хати, він почухав груди і показав рукою на сніпок трави:
— Може, лишишся мені такі сплести? Зостанься.— Він погрозливо подивився на жінку, мовляв: "Ти хочеш заперечувати?! Дивись" — і додав, повертаючись обличчям до мене: — Я задарма не схочу. Дам "отого". Молодиця сердито засопіла, але не обізвалась. Окільнюк спустив на долівку ноги, став спиною до хати і почав натягати полатані шкарубкими засмальцьованими ганчірками штани.
— Докіє! — вперше назвав він дружину по імені.
— Чого?
— Завтра заступаєш. Не забула?
— Ні.
— Аби знов не було нарікань.
— Ніби я можу спати, як воно смердить під головою.
— Я знаю, чого ти не маєш сну.— Окільнюк сплюнув. узяв гачок і сів на стілець.— Я дві ночі не сплю, а вона — одну, і ще невдоволена.
— Зате я ходжу на колонію.
— Зрозумій, бабо, що сон найдорожчий людині. Я за виграшку ходив би на колонію.
— Хотіла б я бачити, як ти босяком петляєш по снігах. Окільнюк люто застогнав і спустив на груди голову. Пальці його судорожне стискали держак гачка. Докія очікуюче зиркала на нього, готова кинутись з пазурами, та він, мабуть, вирішив цього разу стерпіти.
— Ви були на фронті, пане Окільнюк? — запитав я. Він довго мовчав, похитуючись, і відповів, що був.
— Де?
— На італійському.
— Я теж там воював.
Він нагнувся ще нижче, підставивши під світло з плити високе, зібране в полискуючі валки бездумне чоло. Відблиски заграли на тонкому задертому оселедці волосся і масивному горбатому носі. Він явно не мав бажання заходити в бесіду.
— І за віщо там стільки людей полягло? — сказав я. Окільнюк навіть не поворухнувся. Та коли Докія вилізла на нари, він, ніби звільняючись від якоїсь настирливої гадки, скрушно зітхнув і спитав, вводячи очі на нари:
— Йдеш спати?
— Ага.
— То й вони нехай лягають.
— А я за рукав тримаю?!
— Ліпше, щоб спалося звечора.
— Задуй каганець.
Ми з Семенком перезирнулися. "Той, що б'є мертвих" перемахнув через скриню на ослін і пірнув між кожухи.
— Бр-р-ррр! — фиркнув він.— У його сідало надуло з вікна холоду.
Молодиця накрилася з головою, але проти очей залишила маленьку темну щілинку.
Вона з досвітку встала сердита, як трамвайна вагоновожата. Сильвестр уже відпочивав, самогонка в скляному бутлі сивіла під самісіньку шийку, і молодиця тричі щось кидала мені на ноги, не маючи на кому розігнати серце. Кажуть, у чужій хаті кожна тріска б'ється: стараючись тихо зсунутись з лави, я зачепився за підвіконня і розшабатував сорочку. Докія аж мукнула від радості. Я ще не стрічав такої зловтішної людини і вирішив утікати з цього пекла, тільки-но закінчу малому валянки. Вмиваючись снігом, я пожалів Сильвестра. Треба і йому справити взуття, адже на сім'ю, "повинна впливати гуманність нашого людського роду, якщо її метою є справжнє, а не уявне благополуччя" і "неможливий інший порятунок для народу, не .можна, уявити іншої основи справжньої народної культури, окрім мудрої турботи про добрий стан сім'ї в народі". Велика людина 50, яка написала ці заповіти, щиро попереджувала: "Піддайте все випробуванню, збережіть добре, а якщо у вас самих визріло щось ліпше, то правдиво і з любов'ю приєднайте до того, що я пробую також правдиво і з любов'ю дати вам". На жаль, я не доріс до того, щоб когось підправляти. Між іншим, ця велика людина не передбачила наших часів., їй не слід було так заявляти. Нині вона скидається на того дбайливого газду, який комору від злодіїв устеріг, а від себе не зміг...
50 Песталоцці.
— Принесіть води.— Докія кинула мені в сіни відро.
— Іду по зайців,— відрубав я.
Вже причинивши двері, вона знову їх відхилила, і я побачив її наповнене гадюками око. Я голосно засміявся і сіпнув двері до себе. Зіщулившись, Докія швидко відійшла до скрині. Я дістав з підвіконня шапку і рушив надвір. З саду побачив її через бічне віконце — на обличчі її був такий вираз, ніби секунду назад вона була присутня при вознесінні Ісуса Христа.
У лісі вітерець насіяв навколо дерев гнізда сухого листу. Я знов наткнувся на глибокі й гострі вепрячі сліди. Вони кружляли навколо галявини, густо були нашпикані біля гудзюватого дуба, де звір з насолодою чухав бока, і, минаючи галявину, вели в нетрі. Видко, вепру зачув запах людини і не посмів заходити в її володіння.
Здобич схвилювала мене— я зняв чотирьох вуханів. Поміркувавши, двох прив'язав до гілляки, а інших двох метнув Докії на скриню.
— Поміч у свій час, як дощ у засуху,— мовила вона.
— Так-то воно буває, коли збираєшся до Хоми, а заїдеш до куми,— посміхнувся я, бо вже не міг сердитись на цю темну жінку.
Вона постояла, замислено дивлячись у вікно, потім нагнулася під лаву за пляшкою. "Вип'єш?" — запитали її очі. Наливши в кварту, вона спершу прихилилась сама, а тоді поставили посудину і пляшку переді мною. Я заперечливо захитав .головою. Вона нахмурилась і тикнула пальцем на пляшку.
— Ця ліпша. Ця не пригоріла.
Я випив для годиться, тоді молодиця — однаково мало пропасти — налила собі ще.
— Я на колонію,— скривившись, сказала вона.— Ший, ший малому солом'янки.
— Що то за колонія?
— Там був хутір. Людей виселили, приїхали поляки... Всього можна дістати, їм уряд дає.
— В селах реквізують, а їх постачають?
Докія зміряла мене пильним поглядом і попрямувала до виходу. Я так і не зрозумів, як вона сприйняла мою репліку. Повернулась вона години через три з повною торбою. Знову — сухар, печений хліб, ячмінь на солод для самогонки, вузлик муки. На Докіїному лиці я прочитав: "Не було б колонії, трубіли б ми з голоду". Одсуваючи, як непотріб, зайців, вона пробубоніла:
— Я їх буду патрати?!
— Дошивав солом'янки,— виправдався я.
— Довго.
— Скільки треба. Вовки за мною не гоняться.
— Шкода.
"Іди ти до біса!"
— Малий уже бігає?
— Надворі.
— А той хирний не вставав?
— Ні.
— Слухай,— затермосила вона чоловіка за плече.— Досить тобі.
Окільнюк солодко потягнувся, замурликав.
— Одягайся. Вночі будеш кукати коло трубки, я тебе знаю. Ну!..
Окільнюк злобно витріщився на неї і замахнувся ногою. Докія відскочила і з випростаними руками стала обходити його з голови. Старий прожогом схопився з лежанки і, вигнувшись у поясі, ніби його штрикнули під ребро ножем, вибіг до сіней.
— Мер-зен-нийІ — кинула вона йому вслід. Окільнюк одягнувся і допоміг мені сплітати кіски, а потім знімати шкурки. Увечері ми зшивали валянки. Окільнюк розповів, що воювати йому не довелося, бо ходив прислугою в лазареті, але страху зазнав — лазарет кілька разів оточували. Мила його розчулилась і до зайця поставила на скриню наповнену пляшку без шийки. Вони навіть перекинулись кількома ласкавими слівцями. Я подумав, начебто це дика кішка і ведмідь з вирваним оком (таким мені чогось здавався Сильвестр Окільнюк, коли сердився). Під кінець вечері всі ми трошки розвеселилися, а коли старий зажадав свіжої води і сказав: "Нехай принесеться", що означає по-галицьки "Іди принеси",— я до решти змінив погляди на цю оселю, подумавши, що вони просто зіграли переді мною комедію.
— Може б, і Докії зшилося такі бути? — сказав Окільнюк, очевидно, жалкуючи, що мені завтра йти від них.— При хаті — дуже велика вигода.— Він піднімав з-під лави ноги, ворушив пальцями, щоб похрускували, акуратно сплетені і підібрані кіски. Він закохувався в це похрускування, як недоліток у модну пісеньку, в якій є багатозначні натяки про те, чим закінчуються парубоцькі вечорниці.— І теплі, і легкі... При хаті ліпших не треба.
Я два чи три рази зустрівся з Докіїними очима, і вони якось загадково темніли-темніли, мов осіння дощова ніч. Але мені було байдуже. Я радів, що бачу їх зворушливу сімейну злагоду.
Надворі тягнув слабий вітерець, скрипів тріскучий мороз. Я вийшов трохи видихатися од каганцевого чаду і самогонного духу. Небо визірнилось, висло в глибокій вишині, такій далекій, як майбутнє, як надія, слід якої лишень намітився у серці, але якої ми ще не усвідомили. Дід морозом осідав сніг. Його випало багато. Я подумки побивався, що важко-буде добиратися до міста. Це стати б на лижі! Мені колись батько витесав горіхові лижі. Вони були трохи незграбні, лише злегка загнуті, але я ними не міг натішитися. Щодня приносив нові синяки під очима, поки батько не пішов зі мною на Дністер і не показав, як триматися. Він умів так просто і ясно показати, що кожне діло вдавалося і припадало до вподоби.
Коли я увійшов, Докія вже лежала на нарах. Я здивувався, бо Сильвестр попереджував, що їй заступати. Вона вкрилася з головою, не залишивши щілини, тільки одна нога була не вкрита і ритмічно, як котячий хвіст, подригували пальці. Сильвестр сидів на своєму стільчику замислившись. Задума його була якась виразніша, ніж до цього.
Я поклав голову на рукави, на одну полу куртки ліг, другою накрив плечі. Сон .не брався. Постукувало серце, важке од сивухи. Згадалися мої колобродівчани. Закурені, як і тут, стелі, темні комини, подовбані підлоги. Мабуть, і туди неволя принесла їдь, і там не бачать світу божого за сварками і побоями.
