Кров по соломі - Медвідь В'ячеслав

Бо-о-ж, бо одтручено сіпається що-кожда подоба на побит ідеї; збиваються купами не війська і не юрмиська, завченим, як не назнаним нутром знань самих допевняються що-одне, що-друге у такі кагали збиті; і промов хоч і так, що то всіх винуватість обсіла, а винуватого годі й шукати; то нещасність упростується до якої хоч-де шпарини життя, а ми все не за те й не об тім, ми життя перебабруємо, а образити й натяком хоч їдного нещасного у його нещасності, як не хоче в нещасність аби цю повірити, то вже цілі роди й кагали встають, наїжачують озвірячені тіла; за що ж ти й кого винуватиш, якою інакшою древньою подобою докорятимеш цім, що в подобах нових позбувалися, і це вже ж вони люцтво, і це такий світ; і хто ти такий. Не допитатися ані в сльозі й доріканні, ані в догоджанні перед сваволею нової подоби, й одступаєш у ще дальше приниження, з-усиль угнічуєшся у незнане тобі єство, допоминаєшся інших предків, що десь-то колись та могли заблукати і приновити й в тобі нездогадну породу, що й від гадки такої сахнувся б, — замало виправду недобачних гріхів, не впоможе і найтрагічніший продвиг по цілому континенту збурених на приниження й безрадність предків, бо чаїлися інші по норах, дочі-куючись години на голосіння про свою одвічну приниженість — а щоб ще й світ почув, одпочилий урешті та розчулений не своїми жертвами. То-то-т тобі мова, а й слово кождісіньке, напоумлене на голосіння й пригадування до речей позабулих, — а ти ще й на речення яке здужуєшся, а ще й барвою думки пручаєшся наозна-чити, мов ти живий, і твоїй пісні місце хоч скраю стола; і яка ж то та пісня буде, во славу яких нащадків тугошиїх, кабани такі

зводяться, а їх віра не знає ні каяття, ані сповіді, ані знаття про скінчення, та гаразд тямить, на чому скінчилося; і то тими щезлими, скінченними хочеш умилостивити — кого й задля чого! Якого то ти скінчення наврочуєш, заповідями накиненими присмачуєш, — є скінчення подорожуванню і думці вволенній, є жах скам'яніння у найрід-нішій оселі, що так у найсвободніших снах насолодою увижався; оскнієш при цьому стільчику вже й геть нерипучому і зчужі-лому, перейдено радість оглашенну і втишілу гадку про винуватість-нещасність, і виправд усьому скуйовдить десь у змертвілому закутку тями, майне навпослід впроти приску надвислої лямпи й ця геть милостива думка про вічне дитинство дорослого люц-тва, про радість прощення; так то і звузиться епопея блукань і одкровень вже й до геть дитинного: все менш є куди йти. Бо щось то таке головніше приховувалося до часу, прибережене на найостаннішу мить прозріння: це ми так кам'яніємо у своїх норах; і це вже не страх; це ми так хотіли подивувати усенький світ найбільшою мудрістю — що бажали просто й далі жити. Говори ж, не вмовкай, свідку нових часів і бойовиськ, — бо про цей вік аж стік-ки усього знано й обмислено, що нема знаття ані на дрібну рісчину, а що вже аж так далеко зайшло, що навіть мова яка там про порятунок, про це все осиротіле й зсудомлене ув очікуванні нових наймень й обзивань, що цей люд з цілим світом супроти знемігся, а йому все винуватість одної держави второчують, а що й позичку найнечвиднішу не годне котре вернути, яку лямпу гасову, і рік чекатимеш до нового світла і вникнеш у чужу комору і на кілочку ту лямпу свою й таку зчужілу угледиш з розкришеним по кружалку низом сонце хмарилось дощ вечірком

10(27) липня сонячно і хмарилось годині о четвертій грім до вечора дощу не було грім блискавка

0 дванадцятій ночі дощ

11(28) липня хмарилось сонце показувалось ввечері дощ йшов

12(29) липня Галі рік один весілля Зіниної сонячно і хмарно вітер Петра Павла свято

13(30) липня сонце

1 хмари жарко 14(1) липня сонячно і хмарилось жарко 15(2) липня сонячно хмари і жарко 16(3) липня сонячно і хмарилось і жарко 17(4) липня зранку похмуро вдень сонце і хмарно

18(5) липня сонячно хмарилось жарко 9(6) липня сонячно і жарко

20(7) липня сонячно жарко і дужий вітер 21(8) липня сонячно жарко вітер холодний пізно ввечері йшла від Миколи і на площадці упала і побила лице 22(9) липня сонячно жарко хмарилось 23(10) липня сонячно жарко хмарилось 24(11) липня сонячно і хмарилось жарко 25(12) липня сонячно і жарко хмари були 26(13) липня сонячно жарко хмари були

скляним стовпчаком і павутинним протріском по закопченій з нутра дутловині і сікнешся до причумленого поза дровітнею хазяїна цього; та чо ж не сказав, рік тако мовчати, та хай би була, як тра; а той з затятою ошелешеністю, з почуванням якоїсь аж нетутешньої винуватості одно торочитиме "я бідний", — то ж виказуй тим дріб'язком чужої провини за своє упослідження, що катовано вас без вини і слідства, що на войни найнесправедливіші кинуто, вкалічено лиш за те, що сліпе знаряддя чужого маразму, в неславі верталося, і нема на кого з позовом, бо держави міняються скорш, ніж людина встигає отямити щонайбликшу утрату; що обіцяні нагороди вдаровувалися не тим, що часи геройства не в пошанівку в здитинілої історії, що з полонів вертаються не безрукі й безногі, а з стидкими каліцтвами, що примарами доблукувати переситілими містами з принукою стати, як всі; що отруйні домовиська покривали безкровними й так тілами, землю у землю закопували й землею притрушували й знов нагород не дочікувалися. Говори, що державі й державам не тра свідків безглуздих діянь, а свідки оскаженіло моторошать цей мов безневинний охлос, бо невинуватість і є винуватість, — уже натопкуваті горожанки герояться замість синів і скидають завчену сльозу в об'єктив, жони пощезлих навіки дошукуються в поверненців яких шкірянок та лахів обіцяних з азійських базарів; сті-іки трагедій, аж ні ідної не вповіси у найщирішій сповіді, у найтихшому вечоровому оповіданню на пам'ятливість ще не зогиджених нащадків. Тим-то й сходяться допитувачі й допитувані у впорядкованих, лишених на безвіччя оселях, на цих нейтральних житловиськах, випоказних на дуро-свіття музеях; тим-то в послідку завмирань і спокушень, гонитви і домовляння, покори і незнання опановує радість: о, ви всі свої, що своїх надійшли судити.

"Чось цей світ збіднів на розповідання, і вже ж якими землями не ісходжала, то в яку-де хату й пустять та привітають, і видко, як люди пучіють од всього пережитого, а в виповідь не годні набутися. Десь-то людська долечка заблукує поза-світ, стає більше таких наїжджих; о, то й ви ще тут, бабо. Стаєш при воротях залізяних наслухаючій хадзяйці щось про відправи в де-інших краях та який батюшка справний, а півчі дрипцюють поспівати за ним й співами в крок потрапляти, а він і не стане ніде за копійкою од могилок простягненою, то від ґанка такі товстовбиті дочки та невістки й нашорошуються, а-їй, мамо, хадзіть-но, нашо вам цєї баби. А так же ж допрошуєшся не знати в кого, от не притулку ждеш пересидіти

хоч і лиху годину або негоду, бо на яку хату не вказали б йди живи, то не знайдеться такої. Ніч-но обступить ці господні поселення з лякливими огниками, — біжком у поля чи на які горби. Ніч тобі й рай; то збігаєш в долину з садками старими, де хазяїв за сибірами й слід пропав, — хоч пісню виспівуєш, а то й віршем примовиш до цеї осиротілої природи, до якого куща як-то звіра принишклого; ой Павлику, ой дорогесенький, я ж винувата, що краю в покорі не знала, а ти ж любов'ю хтів світ обійняти і озвірів з розпачу, бо цей світ щось одне одному не доказує, навтішується допитуванням та не одповіданням, а ти силою та ревом йому якусь гадку втовкмачував й чоловіць-кою волею врозумляв. Та я ж не знала своєї провини, а так жить хтілося, а за діток звіріла на всяку волю і кривду; то тепер я маю свободу і вік довжелезний, і світ мені поділився надвоє. Я тим світлим світом блукаю і тьмить мені в очі люцькими темними постатями, а в цім світі темнім я господиня і вічную славу голошу на всі боки. Бо де б то в якому світі признатися, як тут-о, що цеї любові і чутки за неї не чути, та й вже не дознаєшся такої історії за страждання й любов та щоб довго поголос йшов і передавалося довгий вік у науку. Більше знать, які похорони й що давали їсти, весілля гучні одправ-ляють, а молоді й тижня не поживуть, як уже дівка в батьків, а син десь на міліціонера хтів, а з жоною щось із кілька раз спав, а то заробітки та зарази якоїсь вчепив, — ще й не почуєш, не розкажеш, а вже ненависть уїдається в людські душі і замикає вуста. Од живих тепер страх більший, як од всякого лиха за все зминуще життя. Лю-удоньки милі, я ж на всіх похоронах бувала, з цеї хащі в який бік не вийдеш, то втрапиш на кладо-

27(14) липня сонячно жарко а ввечері хмарилось

28(15) липня сонячно жарко вітер а надвечір хмарилось 29(16) липня сонячно жарко вітер 30(17) липня сонячно жарко вночі хмарно

31(13) липня сонячно і до обід а з обіду сонце і хмарилось дощик трошки бризкав вітер надвечір і холодно 1(19) серпня сонячно жарко

2(20) серпня сонячно жарко вітер і хмари були Іллі пророка празник

3(21) серпня сонячно вітер жарко хмарилось

4(22) серпня сонячно жарко і вітер 5(23) серпня сонячно вітер

6(24) серпня сонячно

жарко вітер

7(25) серпня сонячно

жарко хмарилось

вітер

8(26) серпня сонячно вітер і хмарилось 10(28) серпня сонячно жарко хмарилось 11(29) серпня сонячно жарко вітерець 12(30) серпня сонячно жарко хмарилось вітер грім блискавка дощик трошки побризкав о другій годині хоронили Володьку Хрипка

вище, — з такої мов домівки до ще ріднішого дому, й тут супочинок, і наслухайся історій неоповідних, чемно вступляться тобі, аби грудку розім'яти й сипнути. А це далі односяться кладовища поза села й міста, тарабанять грудки об трунви, грунт поганішає, та тужніші плачі над ямами. Але чось небіжчиків усе з чужих та казьонних домів припроваджують, а дознатися чом вже несила, кого не спитають, то зразу ні, хай з лікарні ховати, вже між людиною й смертю нема пошанівку, самою гадкою про смерть людина згиджує. Так то й ненависть заволоджує цілим світом, в злобі якій люди одходять, помщаючись вже й не знати кому за приниження. Сини вперед матерів лишають це життя, а мати й ледь поспіє на одправу, то мов гість на чужому святі. І все більше на похоронах таких людей як-то нетутешніх, мов заїжджаються на самі похорони дивитись, та не дочекаються хоч одного плачу. А й то й в найбільшому місті причуєш і натужніше, що і в селах тепер ну не водиться, німує душа аж злостиво; приступишся до дверей дубових з пружиною, аж плечем підважуй, і все люд чемний висковзує, чогось чоловіки, і до найчемнішого з цими черевиками у руці примовиш, яке то лихо запосідало й цими кам'яницями, що люд віруючий з усього краю сюди прибивається не до храмів, а лиш-но побачити поодчинювані підземелля, де люд той давніший безневинно катовано й штабелями складувано, — то так сумовито на відповідь тоді оддячує, котрий спиниться та голову понурить; якийсь-то свій сум незгладенний й нерозгрішенний убився в це молоде чоло.