В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда
Тоді помчали далі перший і третій козаки. Вони на повному скаку перестрибували з коня на коня, жонглювали шаблями й шапками, і довго не відпускали їх з арени захоплені глядачі.
Потім виїхали на арену одразу четверо вершників, стоячи на сідлах. На плечі їм вилізли троє, а на тих трьох ще два молодих козаки, і вся жива піраміда помчала чвалом по колу. Козаки стояли на конях нерухомо і виструнчившись "руки по швах".
Глядачі затамували подих, і тільки боцман Парфенов буркнув собі під ніс:
— Подивилися б вони на наше парусне навчання на фрегатах, коли ми стоїмо на реях строєм і не здригнемось у хитавицю.
Насправді йому теж надзвичайно подобалася джигітовка, але його моряцьку гордість уразило, що не лише моряки такі спритні й сміливі.
Розпалені джигітовкою козаки і змерзлі глядачі весело рушили з плацу обідати, а тим часом найбільшу в Раїмі казарму почали готувати для концерту й танців. Уздовж передньої стіни зсунули нари — це мала бути естрада. Поки в залі встановлювали лави та стільці, "артисти" швидко переодягалися. Скоро зал виповнився чепурною святковою публікою, але концерт чомусь усе не починався.
— Чому не починаєте? — спитав Бутаков, зазирнувши за імпровізовану завісу.
— Ми першим номером даємо негра, — відповів Тарас Григорович, вже одягнений в свій старенький фрак, розтираючи на тарілочці якусь брунатно-чорну рідину, — та от фарби не вистачило. А він же танцює босий, костюм коротенький — до колін, і руки голі, і шия... Ось я сажу з клеєм та глиною розмішую, щоб не витрачати останньої акварелі. Зараз швиденько пофарбую його, але ж не можна костюм йому одягти, поки він не підсохне, бо ж уся сажа з тіла опиниться на білому полотні.
— Тоді починайте з іншого номера, — наказав Бутаков.
— Дозвольте, ваш скобродь, нам джигу станцювати, наш номер другий, — підскочили до лейтенанта четверо матросів у новеньких форменках із широченними кльошами над блискуче наваксованими черевиками.
— От і добре! Починайте!
Зазвучав гонг — це вдарили в мідний кухонний таз. На край естради, звісивши ноги в партер, сів косаральський гармоніст і заграв джигу, яку він старанно вивчав з голосу вже три тижні, а на естраду хвацько вилетіли четверо матросів, чітко й спритно вибиваючи швидкий ритм англійського морського танцю.
Стрункий і гнучкий, як очеретинка, марсовий Клюкін давно був загримований циганом. Червона шовкова косоворотка й чорні плисові штани зграбно охоплювали його стан. Кудлатий парик з чорного барана та чорні наклеєні вусики зробили його схожим на Козловського. Коли матроси закінчили джигу, він вивів на ланцюгу зашитого в ведмежу шкуру присадкуватого й товстого кока, обличчя якого закривала маска ведмежої морди, роботи Тараса Григоровича. З навмисним горловим циганським акцентом Клюкін звернувся до "ведмедя":
— Покажи, Мишенько, як попадя до церкви збирається.
І "ведмідь" рукою в рукавиці, вивернутій хутром догори, схопив жмут вати, сунув його в борошно і почав пудрити собі морду, манірно чепурячись перед уявним дзеркалом.
— А тепер покажи, Мишенько, як попадя в церкві молиться. "Ведмідь" слухняно складає лапи долонею до долоні і стоїть,
спустивши очі додолу, але за мить починає зиркати то праворуч, то ліворуч під гомеричний регіт присутніх і самої кокетливої матушки Степаниди.
Не встиг "ведмідь" злізти під гучні оплески з високої естради, як на краю естради знов влаштувався косаральський гармоніст з унтер-офіцером Садчиковим, і на двох гармошках вони заграли веселу бравурну мазурку, а з-за завіси вилетів на естраду Томаш Вернер з маленьким худорлявим естонцем Густавом Термом, одягненим панною. Обидва в блакитних національних костюмах, облямованих пухнастим білим хутром зайця-біляка, з чепурними вильотами. Вернер танцював з надзвичайним піднесенням, і всі зрозуміли, що він надає цьому рідному танцю і зокрема своєму національному костюму отут, в цих умовах, особливого значення. Кінчаючи танець, він з підкресленим шиком схилив коліно, поки Терм граціозно оббігав його і завмер перед ним в глибокому реверансі.
Тим часом Парфенов був уже загримований. Тарас Григорович підмалював йому очі крейдою, а губи намазав яскравим карміном. З каракулевим париком вийшов з нього негр "як живий". Коли чорна фарба на його тілі остаточно просохла, він убрався в досить-таки примітивний червоно-білий смугастий костюм, подібний до античної туніки з коротенькими рукавами, і коли Вернер із своєю "дамою" повернувся з естради під гучні оплески, на краю естради з'явився штурман Ксенофонт Єгорович Поспєлов з негритянським банджо, вивезеним з кругосвітнього плавання. Дивна протягла мелодія полилася з-під його пальців, і з-за завіси вистрибнув негр. Всі аж охнули, а банджо, закінчивши інтродукцію, раптом перейшло на швидкий і ніби стрибаючий мотив. Парфенов заклав собі під пахви кулаки і, вимахуючи ліктями, ударив веселий гвінейський танок, вивезений теж з кругосвітнього плавання. Він і цокав язиком, і підморгував, і зиркав на всі боки, ніби розповідаючи глядачам якусь кумедну таємницю.
І танець, і сам негр викликали неймовірне, дике захоплення. Танець довелося повторити двічі. Парфенов щоразу входив у азарт. Піт струмками стікав з його обличчя, прокладаючи білі смужки, а коли глядачі нарешті його відпустили з естради, він з величезною
насолодою скинув парик і занурив голову в діжку з водою, змиваючи разом з потом сажу і акварель.
Після Парфенова вийшов Тарас Григорович у своєму благенькому фраку з гусячим пером за вухом, а за ним козак Столєтов у синій чумарці, в чоботях пляшками і з довгою чорною бородою. Вони розіграли цікаву побутову сценку з життя чиновників-хабарників, які від усіх одвідувачів збирають свою данину, і ця сценка викликала вибух реготу й бучні оплески.
Тим часом Клюкін одягнув білу сорочку, оксамитову безрукавку, коротенькі, до колін оксамитові штанці і смугасті панчохи, голову зав'язав червоною шовковою хусткою і з бубоном в руках легким стрибком вилетів на сцену під прозорі й ніжні звуки мандоліни і двох гітар. Тарантела вийшла чудова, і навіть Бутаков мимоволі зітхнув, пригадуючи довгу стоянку корабля біля підніжжя Везувію, сліпучу, теплу синь Середземного моря і, може, кохання до тоненької граціозної італійки з тамбурином і мигдалевидними довговіїми імлистими очима.
Після Клюкіна знову вийшов Шевченко в вишиваній українській сорочці і розказав кілька дотепних анекдотів з народного життя. На закінчення концерту Істомін, голий до пояса, але весь розмальований різнокольоровим "татуюванням" і з цілим віялом орлячого пір'я на голові, протанцював чудернацький танок "ватажка ірокезів".
І програма, і виконавці дуже сподобалися глядачам. Раїмці навперебій дякували Шевченкові й Бутакову за цікаву розвагу. Після веселої недовгої вечері почався бал.
Царицею балу була єдина на весь Раїм дівчина, донька провіантського чиновника Людочка Цибісова. Смаглява, миловида, вона не сиділа ані хвилини. Всі неодружені офіцери й чиновники Раїма були в неї закохані. Вони тяглися до неї, як метелики до вогню. Мати стежила за кожним доньчиним кроком, а батько дивився на палких залицяльників, як Цербер, що от-от зірветься з ланцюга.
Великим успіхом користувалася й попадя, яка тільки навесні закінчила гімназію в Оренбурзі, та дружина скарбника Дубовського, огрядна блондинка років тридцяти, яку хтось назвав рум'яним стиглим яблуком. Нещодавно приїхала до неї старша сестра та так і застряла тут до весни. Це була стара дівка, до неможливого кістлява і з лорнетом. "На безриб'ї — і рак риба, а на бездам'ї і опудало — дама", — подумав Поспєлов, запрошуючи її на кадриль.
Поки йшли танці, Тарас Григорович сидів в кутку з лікарем Кіль-кевичем, з яким познайомився ще восени. Лікар і раніше чимало чув
ЗІнаїда Тулуб. ISBN 978-966-97236-2-8.
305
про Шевченка, співчував його гіркій долі і при першій же зустрічі відчув до нього щиру приязнь.
В цей різдвяний вечір розмова почалася з театру, який так гостро згадався їм обом після цієї аматорської вистави. Кількевич був людина літня, мав уже років сорок п'ять, але й тепер, як і в юні роки, захоплювався театром. Що два роки брав він відпустку і їхав, як він казав, "по культуру" в Москву або в Петербург. Звичайно, сьогодні їм обом згадався і Щепкін153, і Каратигін154, і Глінка, і Гулак-Арте-мовський155, і багато інших діячів мистецтва. Шевченко розповідав про своє знайомство з цими корифеями сцени. А коли розмова торкнулася драматургії, признався, що й він "зогрішив" п'єсою "Назар Стодоля", але сказав, що драматургія не вабить його, бо вірші та проза живуть на папері повноцінним життям, а от п'єса без театру втрачає значну частину своєї життєвості,
— Аякже Шекспір? — спитав лікар.
— Шекспір — виняток, він — геній. Все в ньому геніальне: і сюжет, і характери. Такий глибокий текст може існувати і самостійно, без театру.
— А хіба в наші часи життя не постачає нам сотні трагедійних сюжетів? Та ваші власні поеми — хіба не трагедії зруйнованого життя, розбитого кохання?
Шевченко посміхнувся:
— Щодо часу... Звичайно, наш час дещо спрощує сюжетний вузол: нема більше неперехідних бар'єрів між різними вірами та народами, які бували колись: католик та православна, або лютеранин та православна часто одружуються. Але один бар'єр лишається непорушним: між паном і кріпаком. На одному боці — право і сила, на другому — жахливі злидні й безправ'я...
— Помиляєтесь, любий поете! Живі ще й інші бар'єри. Хочете, дам вам сюжет, та не вигаданий, а справжній, живий факт з віденського життя? В нашому давно ліквідованому Віденському університеті вчився зі мною син одної литовської графині. І от закохався він до нестями в доньку багатого єврея-купця. Дівчина дійсно була красунею, і було їй сімнадцять років. Батько сам водив її до гімназії і на бульвар, щоб ніхто не міг з нею познайомитися або залицятися до неї, бо сватав її багатий банкір з Любська. Але кохання така штука — самі знаєте... І не один раз сиділа красуня біла вікна, виглядаючи молодого студента, мого однокурсника. Коли батько йшов у своїх справах, він залишав з донькою наймичку, непідкупну й невблаганну наглядачку. Але дівчина прочитала в якомусь романі, як коханці спускаються одне до одного шовковою драбиною, взяла шовку й собі сплела таку драбинку і ввечері, коли наймичка спала, а студент стояв на вулиці під вікном, спустилася до нього з вікна.
