Цар і раб - Білик Іван

Тут удари кувадла втрачали ядучу пронозливість і не оглушували.

— Зупершу, коли на землі було кількоро люду, великий княже, були всі в усьому їднакові: й добро їднаково мислили, й зло їднаково. Та увидів те кумир Бог, і помножив людей до дванадесяти, й сказав: що їдному — добре, хай другому буде зле! Й поділилися люди, й коли їден казав на щось: "Добре!", другий казав: "Зле!" Й одтоді почала котора й межисобиця люд роздирати, та й досі.

— Відки се ти відаєш? — спитав похмуро Савмак. — Читав єси грецького лоґоґрафа Геродота? Чи котрогось инчого?

— Від діда свого відаю, княже, — проказав старий. — Дідо мій відьмаком був і волошити вмів ліпше й од волфів.

— А натякаєш на що?

Старий Тарас-Будимир сердито блиснув на нього молодечим карим оком:

— У байці те й ліпо, що кожний тлумачить її по-своєму, княже.

Він уклонився, торкнувшись правицею землі, чого не робив раніше, й повернув до свого ерґастерію, й Савмак теж поплентав геть, і плентав зумисне найдовшим шляхом, і коли придибав до хорому, наказав "рябоголосому" декархові махерофорів розшукати великого колісничого Ота. Рішення вже визріло в голові й визріло ще вчора, після першої дідової загадки, й він тепер тільки перевіряв його на старому золотареві. Немає хижішої істоти за людину, думав Савмак, чекаючи на друга. Жодна істота не стребляє сама себе, крім неї: навіть вовки, навіть пацюки. Правду кажуть римляни — людина людині вовк…

— Прокляття кумирів, — сказав він потім Отові, коли той прибіг аж з аґори. — Так і йому вречеш: хай буде людина людині братом, а брат братові — ще ріднішим.

От у відповідь лише зблиснув очима й того-таки дня рушив у дорогу, побравши двох воїв-одноплемінців та колишнього роба, кремезного й здорового, мов скеля, Расина, що від минулого місяця ходив з мечем царського махерофора.

Цілу наступну декаду Савмак крутився, мов муха в окропі, та на душі від того не ставало спокійніше. Діофант сидів за морем, Мітрідат теж сидів, однак се не означало, що настав мир, вони могли з'явитися з Синопи по першому подуві теплих вітрів, а зброї було обмаль, війська ж, по-суті, зовсім не було, коли не рахувати п'ятьох сотень гоплітів та ще чотирьохсот абияк зоружених одпущеників, учорашніх робів.

А зібрати й зазброїти добру рать бракло срібла.

На третій день по від'їзді Ота, коли Савмак уже почав упадати в розпач, бо звечора евпатриди відмовилися збирати срібло поміж себе, прийшов євнух:

— Срібло буде, басилевсе. Й золото буде, багато золота, коли б ти тільки схотів.

— Звідки? — Вигляд євнухів не провіщав нічого доброго: вічі заткалися зморшками, а кутики губів опустились донизу. Се вдавано, подумав Савмак і знову спитав: — Звідки?

— З курганів у степу.

— Глузуєш, лоґоґрафе? — Савмак разом зібгався й почервонів, мов упійманий на злочині. Євнух усе відав про його позаторішню спробу розрити старий скіфський курган, та лише тепер сам себе виказав.

— Кумири простять нам се, басилевсе, бо дбаємо за свою землю.

— Глузуєш? — удруге буркнув Савмак, але євнух уже говорив цілком поважно, навіть посміху в очах не було.

— Коли для власної втіхи — то одне, коли ж для всепільного добра, для держави…

До ранку Совмак обдумував лоґоґрафові слова, й серце його боліло, бо цілу ніч бачив поряд себе далеку й забуту дівчину Елену, вранці ж одповів євнухові різко й невагливо:

— Обкладемо всіх евпатридів по десять мін з двору, а підлих пантікапейців — по міні. Про те ж… більше не згадуй.

Він наказав скликати на аґорі еклесію й перед усіма городянами оголосити його волю.

— …а хто не здасть, — вигукнув на повні груди Платон, куций кремезняк, що підняв був робів супроти Перісада, а тепер слугував сотником у робському сполченні, — того басилевс розіпне на хресті-і-і!..

— Гляди, як би ти не повиснув на ньому сам, і сього разу вже добре! — відповіли Платонові з задніх рядів, аґора принишкла й швидко спорожніла. За цілий день ніхто не приніс у царську скітницю жодного обола.

До крутіших заходів Савмак не хотів удаватися, принаймні тепер, вирішив почекати повернення Ота. Молодий чинець, убраний у дорожнє корзно, прибув аж десятого дня, й Савмакові досить було лише глянути на його стомлене й геть заросле обличчя, щоб зрозуміти, з чим він вернув.

От скинув обляпане першою весняною багнюкою корзно, переступив його й укляк, і вони промовчали півгодини, поки Савмак обізвався:

— Що рече брат Палак?

— Брат твій Борислав рече: "Не маю змоги".

— Пощо? — Савмак і собі перейшов на "скіфську" мову. — Пощо ж?

— Боїться Борис. Рече, же Діофант з Мітрідатом — живі й невшкоджені…

— А ми гуртом, гуртом їх! — люто крикнув Савмак, не тямлячи, на кого й гримає: на свого сла, на Мітрідата з Діофантом, на рідного брата, а чи на самого себе. — Феодосія вже стала на наш бік, і Фанаґорія в Азії стала, й Гермонасса, й Ґорґіппія! Всі городи царства стали, пощо ж він улякнувся?!

От зітхнув і знехотя докинув:

— Инчого влякнувся князь Борис… Улякнувсь оратаїв наших та робів, княже.

— Так і сказав?

— Н-ні… Не сказав. Не сам сказав, але брат твій старійший, Ведута, Ведимир. — От ізціпив зуби. — Ведута сказав: "Коли піднялися ваші роби та оратаї, то й наші можуть".

По сій розмові Савмак гукнув євнуха лоґофета й наказав розкопувати старі кургани по сей і по той бік Тірітакського валу. Людей зігнали з усього города стольного й з інших міст поближніх, за п'ять день розкидали й розгорнули два кургани й нічого не знайшли, крім битого череп'я та жовтих кістяків людських і конячих. А далі почався мовчазний заколот. Пішла чутка, що то — засторога кумирів, греки не давали розкопувати своїх могил, а скіфи — своїх.

Так минув місяць, а в першій декаді елафеболіона, реченого скіфами березіль, коли скресала крига в протоці і пішла в одверте море, а ниви зазеленіли щіттю озимини, в Пантікапей прибуло відразу два сольства: одне — на чолі з князем Борисом-Палаком, а друге — ще несподіваніше, й вів його всім добре відомий сенатор Публій Муцій Сцевола.

— Брате княже, — сказав Борис. — Не личить туричеві піддаватися чужим князям і чужим кумирам. То — ганьба. Та й Мітрідат і досі не сле свого воєводу Діофанта, й ми чули-смо, же й не скоро присле, бо закоторилися підданці Мітрідатові пафлаґонці й не до нас йому.

Він розповів, що в Новгороді та Бориславлі почали відмуровувати спалене й зруйноване, що небавом і він вертається до города стольного, й се теж підтверджувало його слова й рішучість, але Савмака непокоїло інше, й він спитав:

— А сенатор був твоїм гостем?

Борис повагавсь, але відповів:

— Гомонілисмо з тамтим сенатором, брате княже. Рим боїться Мітрідата й не хоче видіти його на нашій землі.

— Пощо ж не споможе й тобі, й мені раттю?

Брати хвилю виважувалися поглядами, й урешті Борис опустив очі:

— Леґіони римські ратяться в Лівії. — Тоді знову глянув на Савмака й спитав упрост: — А ти хтів би-с видіти в себе римський леґіон чи бодай когорту? Коли ми прикличемо римлян у підмогу собі, то після не здихаємося їх довіку. Зумів єси?

— Умію помалу, — згодом відповів Савмак, убачивши здоровий глузд у словах старшого брата.

Розмова з римським сенатором нічого нового не додала. Сенат зацікавлений у тому, щоб скіфи Палака та Савмака й далі впиралися Мітрідатові, навіть згоден подати їм ратну підмогу. Савмак чемно подякував за таку готовність, бо римські споміжники й справді легкі на гостину, та важкі на вороття домів, і се всі знали. Євнух лоґоґраф, От, Платон та двоє евпатридів — сухотний архонт-маґістрат Гіпподам, який справляв тепер чин великого лоґофета, й Тімокреон, колишній маґістрат митників, а тепер архонт над скарбницею та царськими ладдями, якому прихід Мітрідата загрожував хрестом край дороги, повністю згодилися з молодим царем.

Розділ 27

В останніх числах елафеболіона римський сенатор Публій Муцій Сцевола відплив із Пантікапея на єгипетському вітрильнику з одним рядом весел, відплив у полудневі краї, щоб звідти дістатися провінції Велика Фріґія, але вже біля Ґорґіппії раптом занедужав і змушений був просити притулку в місцевого посадника Каллістрата. Й само собою вийшло так, бо того забажали кумири, що видужав перестарілий сенатор лише тоді, як із Ґорґіппії в Пантікапей відпливло дворядове судно, наповнене всяким житом та борошном. Віз його сам Каллістрат-Добривой, супроводжуваний десятьма ладдями однорядовими. Крім веслярів, за насадами тих ладь сиділо по двадцятеро воїв, добре зоружених і заборонених щитами, шоломами й латницями.

Всі одинадцятеро суден прибули в Пантікапей пізньої ночі, ґорґіппійським воям було наказано сидіти в ладдях до ранку, намісника От запросив до царевого хорому, а по чотирьох жінок, які разом з воями прибули до Пантікапея, над ранок з'явився кудлатий, схожий на бурого ведмедя, чоловік і повіз волами вздовж Пантікапейської затоки.

Таким чином Елена разом зі своїми робами опинилася в мірмекійському хоромі кумира Асклепія. Триденна подорож не заспокоїла її, й тихий зойк вихопився в Елени, коли вона переступила поріг облупленого входу заміського святилища.

Пороги ведуть у життя або в смерть, сказала подумки Елена, розглядаючи похмуру садибу хорому. Так їй сказав і сенатор Сцевола в Ґорґіппії: вибирай. Вона вибрала життя, та тут усе раптом набуло хиткої примарности, й Елена з завмиранням у серці збагнула, що сей поріг нічого не ділить, і між життям та смертю грані стерлися.

Хором зустрів їх сірою німотою, молоде листя кленів так рясно заткало все кругом, аж здалося, ніби сонце передумало сходити й над світом і мовчазним жерцем, а Ніневія шкрьобала стоптаними капцями позаду. Коли темна стежка скінчилася, жрець озирнувся й гримнув на молодих роб:

— А хто все те з воза носитиме?

Дівчата ніяково затупцялися й одстали, стара ж ассирійка й далі човгала вслід за господинею, мов той окрик не стосувався її.

— Піди й ти, Ніневіє, — тихо проказала Елена, й досі не наважуючись говорити голосно. Про сей хором вона чувала й раніш, іще коли жила в Пантікапеї, та їй і в думці не влягалося, що святилище, навіть осе, може мати такий моторошно занедбаний вигляд. І він мені сього не казав, подумала Елена про старого сенатора, хоч обговорювати слова Публія Муція Сцеволи було й пізно, й марно. Коли людині пропонують вибір між життям і смертю, людина обирає життя, вдруге повторила Елена.

Згодом се ще дужче розхвилювало її, й така проста на перший погляд істина вже не здавалася ні простою, ні беззаперечною, й Елена з подивом визнала, що людина приходить у світ не з доброї ласки й не з власного бажання, але жити чи не жити — то вже цілком у її владі.

— Житимеш внизу, — чемно сказав Елені жрець Асклепія — Асклепід, але глянув на неї таким одвертим байдужим поглядом, що в неї змерзла спина.

Розглядає, мов череп'яну амфору, подумала Елена й спитала:

— Ти тут сам у цілому хоромі?

— Ні, — відповів Асклепід і пошкріб кудлату широку бороду. — Є ще одна нещасна душа.