Кров по соломі - Медвідь В'ячеслав
Якої в лихої мами історії, величавих руйновиськ яких, коли тутечки з кожної бадилини сухої, корча понадводнього, дроту в ямах повз-дорожніх, таких смітників, що де й діти, вговорює йнакша мудрість перемудрена, втишіло признається вималювана у звивинах простору, за реєстрами розкуйовдженими й це таке: кров ще не все. Сором'язніє це з підсинком тіло офіцерське з-під безпогонного пін-жака, виболене всесвітніми лихоманками, зір збайдужіло заблукує під повіки, зір рибини, замиреної до інших повітряних вод, аж сама думка зору завузлює геть верховинну волю з найглибшою, най-джерельнішою, і так кам'яніє у зорі вішність; одлучена сутність що твариняча, що люцька завією такою невидкою приласкавлюється до тіл і речей і заводить свою балачку, такою-то мудрістю передсте-рігає стеряні тіла од крику про лихість одвічну, предківські подвиги і втрати, і втрати. Змайнуть у зорі примерхлому усі до-сьогошні розмовляння, допитування, допевняння, що й вам, бабць, типір на ваші посміхи як мов казочки, — і та курійка на допитах, аби впоночі вертати та покривати свою куховарку, і ті пересвари з рудим есесівцем в кітелі наопаш, що не таку самогонку роздобув, і нові хазяйки з одбиранням останньої кожушини, як іншого чого здати нема на нову владу й нове хадзяювання, і що б там ще не згадалося, не замарилося у стомленій тямі; тепер-то почуйте, як розмовляти одлученими сутностями, як не викричати, не вибабрати з кров'ю признання та згоду на якій хоч дрібній, хоч малезній доречності," — вік змалюється до одної ночі, — і в'являться геть усі приглядання на всеньких вокзалах, от-то на вокзалах найбільш, у таких тунелях засмерджених з масною хлюпавицею попід підошви, гуркотінням коліс проз бетонні лаштунки; як-то вже наче добувся і місця і часу, де тебе питано буде не йнак як про головніше, бо де ж іще, — з безвиході цеї чіплятися за чиюсь долю, трагедію у спокою безвиході: не військо вороже заснувало діри з тунелю, не страх уме-
режився ув одвірки цементові з пощербленими кахлями; там тиша і безгоміння, безлюддя таке, а ці капки зі стелі вибльо-хують таку музичку в калюжках, аж тра ступати промеж бльохання й так подовжувати дорогу не знати куди. Та й то ще буде не все, не така та глуш попідземна, що скорися наостанок усіх блукань, — з тої глухоти, безтіні, сяєва чорнотного все побли-жатимуться кам'яні кроки, аж доки не в'я-виться, бо де там почути, не вибрунить з тебе самого щось і не голосом, і не гадкою змвто-рошнілою, — таким спомином, як це ще бувало малим де при сварці чи бійці якій змалієш, збезсилієш, у приниженні відтрутишся поза-світ людей звіриною, сиротою, і довго ж снується усе як то воно могло бути інакше — і що сказав би, і як вкрунувся б і поборов напасника; у таку набубнявілу самими словами просторінь вбуваєш, й ні сліду думки в словах, а одна мов купами мова купчиться, як-то вже всі мови згледи-лися в такі символи-мови й живуть там поза світом людей, світом мовою пробувають; "мово-моя-ти-мово" от як чутно замість "доле-моя-ти-доле"; диво тобі а ні, — як то втіха бувала од намареного блукання де хоч, хатами ціми, віками, а тут світ замиканий і одмиканий, вільно тобі хоч далі ступати, а ні то й стій, і не знати покари ані винагороди за смілість до втечі і лишання на безвік у цьому ж немов і світі та й безвіччі; тут ти господар душі свеї. Гогонить вже нема знаття якими закутнями сяєво світяне, свічки такі чи прожектори, і в подобі стовпа, полотна такого в'юнкого, що захвицькує і тебе в оберт мови, такого місива, аж тіки й "мова" сказав би. А то й не страх і не здогад, як уже назнаний мудрістю віковою та й тіко слова вдосталь, поруху, зруху брови, випоказування
9(27) червня сонячно а після другої грім і дощ годин до шостої йшов
10(28) червня сонячно жарко 11(29) червня сонце жарко до заходу сонця
12(30) червня сонячно жарко 13(31) червня сонячно жарко а після обід грім а ввечері грім і блискавка і дощ до шостої-сьомої 14(1) червня сонце хмарилось і вітер Трійця
15(2) червня хмарно і прохолодно сонце мало показувалось Ольга Старощучка померла
16(3) червня жарко до обід а після обіду хмарилось і тепло а на вечір прохолодно 17(4) червня сонце і похмуро вітер ввечері дощ і вночі дощ хоронили Ольгу Старощучку 18(5) червня похмуро сонце трошки показалось в годин три 19(6) червня сонячно і вітер
20(7) червня сонячно і хмарки набігали і жарко і вітерець 21(8) червня сонячно вітер до обід а з обід жарко Заговки на Петрівку
22(9) червня сонячно і жарко 23(10) червня сонячно жарко
пальцем, — неміч, сказав би, тими словами куп'яними вигадати сполуку на вповідання й не думки, й не снива, а здвигу до впізнавання в чийомусь слові одвітному; не промовиш до страху: що тобі, страше; не вичитаєш полотнами і килимами позвиш стелі за візерунками і поведенням нитки: який то вже світ; щось як питання й допитування усього до всього: шо робити. То думаєш, це ж людина, а так вдоросліла, а набутого їй невдосталь, то й назнаного, вона тобі й кольором, бльомканням капок зпопіднебесних проступить ахоч з якого боку просвіченого в кінцях тунелю підземелища, і рухнися, то й ті невидкі подоби, аж наче скіки їх там є, зашама-тають назовстріч; коли ж ні, — ти тут не той господар на мить таку, що попріч якої стіни не стань, то все спокою заживеш, як і при стовпах, попід слупами геть видкої проскрізь хати; тут не віковим здихом присторонюються що речі, що символи позосталі, — вогкез-ним напливом уторочуються поближчі видіння часів і обмарень; ти собі ухищаєшся од реєстрових надумів цим як-то ріднішим усим, що й спалює доостанку, а думаєш, от кращого вже й не зазнати, бо й те давнезне, на що тями і міри не знаходиться, й це, найбликше, буцім воно таким ведмедем на плечі налягає, торочить щось та зшиває, між чорним і білим так заохотуєшся, так обів'єш, аж не стане тебе, у щасті немов пробуватимеш без одвіту за те й друге, і хто тобі що скаже, яким безмов'ям обізветься до тебе безмовного; ти вже собі як пам'ятник, і ті попричаювані у любому їм безруху назлагідніли віки пристоювати, бо де ж іще, як тут настрах щомиті тобою воловодить, мить довша за вік, а надумане все, от що могло б учинитися, таки-и-им вистановлюється, що де і ув вік який умістити. Чутно вже ж і тими мовами неомовленими, як-то поміч тобі на це незрушення й неподумання, що то не страх рушити, не страх жити й подумати, а забутим уже словом чи там кажи реченням уступити в усе прожите і зазнане; ані жодним нічим не розпочати ні жаднісінької історії, це тобі неміч і неможливість, бо впоперед що-якого з шаленої втіхи однайденого познаку мовою шаленить ого стіки та впрошується сибі навпирід, воно ж то перве було, дай йому волю зазнати утіхи вповідження; й от де страх: зважся хоч як поступитися найсиротливішому обзиванню, осьо ж воно тут десь напоготові стогону, схиту, зголублене болем чи вишкірене недоладнім сміхом; і спливає складом ха, гу, гм, — так то ти або вкупі з чиїмсь звуком видобув найголінніше що могло уродитися із вікового мовчання; страх ще й той, як до й цього найнедолугішого озвуку щось живе, ворухке, хай вигадане або
сполучене з кимсь, кого у маленстві визирив з ванільно пахкої шухляди на пригрунтованій пухкими обкладами фотографії — хоч хто міг бути, й геть неспом'ятливий образ умиротвореної попри вазонів у крісельці завмерлої на віки постаті, нога на нозі, зікладена до колін рука; то вже не пам'яті добуватися на все несказанне, бо де таке що є чи було, аж назвав би його хоч як на ознаку пам'ятливості, от пам'ять та й, — бо спогадується не все, як було і як ведено цими світами, а такі мов діяння чужого люцтва, так приглядаєшся на впізнавання; то ж і ти чуже люцтво. Живоття це на безмір виканючує до бубини знане й аж такими невгадними мовами прописуване у рисках землі, там якомусь вигорбку очікуючому свого часу та й віку на ожиття, а не-пам'ять виворожує не такі ці побредання ландшафтами, не рипіння коліс і не поблиски литок войовничого чоло-віцтва, але дух зчуженілих земель; що не з тобою було, а з кимсь. Помежи спогадом і пам'яттю от-де проступить змаліле зерня знання, — то не віками прогребувалося те все, що йому конати за дрібкою спогад-ливості, то тебе попущено за останнім спогадуванням на відпочинок перед найтяжчим із дознань; то понад тобою гримкотить очікуваний змій товарняцький, із цих підземель аж догледіти, що не тручалося зору спо-перед-віку, от-тут-то уздріти і гадку свою переношену, і нутровисько повзучих по континенту осель: вже й зм'якчіла молодеча сторожа подрімує й ледачкувато-мовчазно припускає терпеливих бранців до бочки, і та пісна сеч так просівається у безвість дна; і видерті дошки, і втечі, і прибування додоми з невгадною владою на щодень. Відгримкоче й провз цей вік осліплений така мов надія на зустрічання не знати із ким і потребу-но ввечері грім і блискавка 24(11) червня сонячно а після обід грім дощ з вітром 25(12) червня сонячно жарко 26(13) червня до обід хмарилось сонячно жарко після 27(14) червня сонячно жарко і хмарилось розписалися Колька Лідин з Черед... 28(15) червня сонячно жарко надвечір хмарилось Ліди Чередничкової в сина було весілля 29(16) червня сонячно жарко ввечері дощ до 12 йшов грім блискавка 30(17) червня сонячно жарко 1(18) липня сонячно жарко вітер 2(19) липня сонячно жарко вітер 3(20) липня сонячно жарко вітер і хмари були
5(22) липня сонячно і вітер надвечір хмарилось 6(23) липня до одинадцятої похмуро а після сонячно жарко ввечері хмарилось дощик кропив трошки 7(24) липня сонячно а на вечір хмарилось 8(25) липня зранку похмуро вдень сонце а надвечір хмарилось а ввечері грім і блискавка 9(26) липня зранку похмуро а вдень
на яку, перебудеш цю мить дозволенну, навтішишся мов свободою невдоволення і узгледженою у нутровиську переселень, блукань, невертань тою радісною явою все-знання, що обпече і одпустить; тепер тобі воля й що хоч. Пораділе люцтво, мов рід увесь такий уселенський признається шелепом вдеж празникових уприкінцях підземелля, з-освітлять небесним маєвом виходи до всіх сторін очікуючого дення; навстріч твоєму тіканню аж наддаровують думку безмовну, що й не в тобі оживе, а так наче поблизу світу й твого одчайдушного зрушення: не тими й такими словами сказано було про це все, що воно і слухать не захотіло; то що ж, це так научаєшся думати й жити, до цього знемовленого руховиська примовиш аж дальшим чимсь ніж душа, то крик у захльості сліз дошукається і найтемнішого закапелка, де очікують інші владарі світу на твою нововбутілу щирість, — та о-в, якщо вже до того, що я такий, то і говоритиму так.
