В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда
У великий мороз суворі козаки іноді кликали їх погрітися в казарму біля напаленої груби. Але здебільшого так і сиділи вони у сіні, поки "рус ага" (російський батько) не відкриє двері "камбуза", як він уперто називав свою кухню, і не почне видавати обід. Зграйкою горобчиків вони вмить перелітали через двір і, раптом, ущухнувши, скромно і майже побожно ставали в чергу перед плитою. Кожному кок наливав у миску повний черпак борщу і клав шматок вареного м'яса. Вони відходили до стінки, сідали на підлогу і, обпікаючись, обережно хлебтали через край миски гарячу рідину, потім вибирали руками м'ясо й овочі і знов підходили до кока. А він кидав в їх миску по важкій грудці масної каші. Діти знов ішли до стінки. З'ївши кашу, вони старанно вилизували свій посуд, а потім руки й пальці. Моряки терпляче чекали осторонь, і, хто з сумом, а хто з ласкавою посмішкою, дивилися на їх посерйознілу зграйку, зайняту їжею. У багатьох ворушився в серці сум за родинним гніздом, тепле батьківське почуття, вкладене природою в серце кожної людини.
Інколи в люті морози або в буран діти не приходили. Тоді моряки не раз стурбовано виходили за вал, вдивлялись у каламуть летючого снігу, і неспокій гриз їм серце.
— А що, коли вони вийшли і захопив їх в дорозі буран? Адже ж замерзнуть галчата нещасні!
Але дітлахи виявилися тямовитими: кілька разів вони приводили з собою аульних собак і в негоду ніколи не виходили без них, а собаки добре запам'ятали смачні кістки, якими частував їх кок, і най-коротшими стежками вели дітей у форт, а потім, добре наївшись, вели їх назад в аул.
Лихо спіткало аульну бідноту тоді, коли "Константан" дрейфував біля хівинського берега. Скривджені Джантемиром, вони вирішили відокремитися од його пулу й відкочували од грізного бая. Марно Жайсак і Тайжан умовляли їх потерпіти до весни, щоб з першим теплом відкочувати до Ішиму або до Іртишу, де не гасають степом хівинські харцизи. Знедолені, завжди дурені і ображувані люди не слухали добрих порад, вважаючи, що Жайсакові з Джантемиром добре жити, як головному табуннику, і що радить він їм не від щирого серця. Зняли вони свої юрти й пішли з своєю худобою, і в один з перших же днів пограбували їх хівинці. В жорстокій сутичці трьох бідарів було вбито, а десятьох поранено. Відбити свою худобу вони не змогли. Втративши останнє своє добро, повернулися вони до Джантемира, благали його прощення і допомоги.
Джантемир не відразу прийняв їх і дав їм тільки жалюгідні крихти як милостиню, та й то в борг. Але довелося їм покірливо згодитися на найтяжчі й найпринизливіші умови, аби зберегти собі життя. Допомога Бутакова в цих умовах дійсно рятувала їх дітей від загибелі.
— Ось що робиться на білому світі! — хитали головами моряки і чим могли підтримували казахів. Ділилися з ними останньою сорочкою, допомагали в рибальстві й полюванні. Істомін їздив двічі на тиждень в аул лікувати хворих, сам готував і возив їм ліки.
Бутаков записував в своєму щоденнику:
"Треба дивуватися, як вони ще існують, ці нещасні киргизи. Живуть у благеньких кибитках, в яких морозний вітер проймає людину наскрізь. Ходять у лахмітті, з якого прозирає голе тіло, і взутті, в яке набивається повно снігу. Вся наша допомога — крапля в морі, поки не встановиться тут справжня міцна влада, яка була б спроможна їх захистити від хівинців".
Наближалося Різдво. У кожного мимоволі заворушилася таємна журба. Згадувалося дитинство, різдвяні колядки й щедрівки, ялинки, згадувалися рідні й близькі. І кожному хотілось поділитися з друзями спогадами в тихій і задушевній розмові.
Вернер сумував за сім'єю, за рідною Варшавою. Молоденькі прапорщики пригадували пишні бали, таємні побачення з наївними інститутками або з світськими дамами, інтригуючі розмови з дотепними масками на маскарадах, театри, катання на тройках, циганські хори в окремих кабінетах позаміських ресторанів, а мало не всі інші зимівники — дружин та дітей, Святвечір, кутю, святкові ярмарки зі строкатими каруселями та балаганами, пиятику, кулачні бої, святкову ворожбу, де так зручно під виглядом ворожіння признатися в коханні, призначити побачення або пожартувати з чужої інтимної таємниці.
Шевченко гостро відчув настрій людей, і навіть власні болі турбували його менше, ніж цей сум, що, як туман, клубочився навколо нього. Тому, коли Бутаков запропонував влаштувати виставу, він підтримав його. Але ні в Косаралі, ні в Раїмі не було жодної друкованої або принаймні переписаної від руки п'єси, не було тут і жінок, здатних виступити на сцені. Ялинку теж не можна було влаштувати, бо за тисячу верст навкруги не було жодного шпилькового дерева. Почав Бутаков з того, що кожного учасника експедиції просив окремо вигадати якийсь засіб проти нудьги і неодмінної її супутниці — журби. І його хороша наполегливість потроху розворушила найбайдужіших.
— Ось і ви, любий Тарасе Григоровичу, — казав Бутаков, — спробували б відновити в пам'яті яку-небудь комедію чи смішний водевіль. Або одну з ваших малоросійських побутових сценок про купців, чиновників-хабарників, про ченців та стряпчих. їй-бо, ніхто б вам не докорив, коли б ви щось перекрутили або додали!
— Слухайте, Хомо, — сказав Шевченко, піймавши Вернера. — Згадайте хоча б ваші національні танці. Я чув в Оренбурзі, що ви чудово танцюєте.
— Нема в мене ані дами, ані костюма, — розгубився Вернер.
— Усе знайдемо! Посушимо голову, але знайдемо! Олексій Іванович каже, що святкувати й розважатися будемо вкупі з усією командою, як це заведено в моряків у далекому плаванні.
— Правильно, — весело підтримав, підходячи, Бутаков, — тому залучіть нашого боцмана: він чудово танцює негритянські танці. Та й сам він трохи схожий на негра. Пофарбувати б його в чорний колір — ніхто б не повірив, що він білий. А марсовий Клюкін добре танцював у Неаполі тарантелу — треба і його залучити. Вони поспівають мелодії своїх танців, а штурман Ксенофонт Єгорович підбере на гітарі акомпанемент. І бубон, і кастаньєти зробимо, тільки всі беріться зараз за діло! Влаштуйте нам, панове, такий дивертисмент! Тоді ми всі табором нагрянемо в Раїм. Побачите, як вони там зрадіють!
Узявшись за діло, Вернер і Шевченко втягайся в нього, потім захопилися. Торішній досвід з улаштуванням облави на вовків став тепер Шевченкові в пригоді. Перш за все склали вони з Вернером програму вистави, потім — список потрібного реквізиту, який треба було виготовити своїми силами або, як висловився Вернер, "зробити з нічого", і почали шукати джерела цього "нічого". Бутаков одразу згодився віддати їм стару білизну і простирадла на костюми і на завісу. У Богомолова в канцелярії знайшлося червоне та синє чорнило. Істомін дав шість шкурок зайців-біляків. Каптенармус знайшов кілька картонних коробочок, шматки золотого та срібного позументу. Макшеєв подарував пляшечку взуттєвого лаку. Кок десь здобув шкурку каракуля та чорного кудлатого довгошерстого барана, Чор-торогов — шкуру ведмедя, а Шевченко попросив у Жайсака орля-чого пір'я та стареньку оксамитову безрукавку Кумині... Знайшлися й нитки, клей, і закипіла робота.
Тарас Григорович намалював два польських і один неаполітанський костюми. Серед матросів виявився колишній кравець. Залучили і його. Шевченко з Вернером вирізали та клеїли з картону циліндри для чиновників і конфедератки для поляків, обтягай конфедератки блакитним полотном, оздобили білим пір'ям та заячим хутром, з каракуля Тарас Григорович зробив парик для негра, а другий — кучеряво-патлатий — для Клюкіна. З розплутаного манільського тросу зробили жіночий білявий парик з довгою пишною косою.
Тараса Григоровича не можна було пізнати: він метушився з ранку до пізньої ночі і, здається, більше за всіх турбувався, щоб усе вийшло, "яку справжньому театрі". Його одностайно обрали головним режисером та організатором вистави. Він то клеїв, то малював, то сідав писати народну сценку, то робив маски, то стежив за тим, як репетирують "його актори", і завжди давав їм хороші поради, як людина, що багато бувала в найкращих театрах столиці і зналася на сценічній майстерності першорядних акторів.
Передбачаючи близьку появу оказії, Шевченко урвав хвилину і написав листа Лизогубові, де щиро розповів про свій настрій: "Не можу сказати, щоб я відчував себе щасливим, але тепер я принаймні веселий, а це багато важить: отже, похмурий сум і розпач вже перегоріли в мені".
Його рухлива енергія запалювала всіх. "Актори" старанно повторювали свої номери, ускладнювали і удосконалювали їх, намагалися зробити їх оригінальнішими. А Шевченко тим часом зробив з орлячого пір'я фантастичне вбрання індійця і умовив фельдшера Істоміна протанцювати індійський танець під якусь чудернацьку мелодію, яку грав на гітарі унтер-офіцер Абізаров, запевняючи всіх, що це справжня індійська танцювальна. Звичайно, ніхто не міг його перевірити. Але номер усім страшенно подобався.
За два дні до Різдва в Косаралі відбулася генеральна репетиція, але без гриму й костюмів, бо справжнього театрального гриму не було, а на репетицію витрачати мізерний запас акварелі заборонив Бутаков.
У Раїм помчав вершник сповістити раїмців, що на перший день свята косаральці нагрянуть туди у повному складі.
Опівдні вирушили в путь чотирма великими парними саньми, не діждавшись козаків, які в останню хвилину вирішили теж взяти участь у розвазі.
Раїмці вже чекали гостей. Після перших привітань гості з хазяями вийшли на плац, де вранці чисто підмели сніг і зробили з нього низенький бар'єр у формі кола, щоб відокремити арену від глядачів. У цю мить за околицею заграли козацькі сурми, і невеликий загін уральців з осавулом Чортороговим на чолі урочистим маршем в'їхав у Раїм.
І відразу почалася уславлена козацька джигітовка.
Першими вилетіли на арену три вершники й помчали кругом, стоячи на сідлах і тісно сплітаючись руками. Потім бічні вершники на мить притримали коней, а середній помчав далі. На повному скаку він ліг впоперек коня на сідло й почав підбирати з землі і з бар'єра червоні та зелені хусточки, порозкидувані там для нього, потім, схопившись за попруги, він сповз із сідла під черево коневі і помчав плацом, замітаючи арену полами своєї черкески.
Бурхливі оплески були йому нагородою.
