Поеми - т. 4 - Франко І. Я.

То зняла його тривога дика,

Піт холодний обілляв все тіло;

І, мов дикий звір, почав він бігать

По покою, поки невеличку

Шпарку не знайшов коло одвірка.

Ось туди протис він бистрий погляд

У робітню і заздрів дівчину

На столі, прив’язану ремінням,

В нагій красоті пренепорочній;

І душа у нього стрепенулась,

А з її глибин найтаємніших

Розляглось тривожнеє стогнання:

«Боже, що роблю я, окаянний!

Те, що божий суд наслав на мене,

Хочу змити кров’ю сестриною!

Ту крихітку втіхи світової,

Радощів марни́х, забав нікчемних

Окупить нечуваним убійством!

Господи, додай мені ти сили

Донести свій хрест аж до могили,

А не брать на душу кров невинну,

Не шукать у злочині рятунку!»

І він скочив з силою розпуки,

І загримав до дверей руками,

Термосив за скоблі і завіси

І кричав: «Лікарю, слухай! слухай!»

А лікар відмовив зсередини:

«Зараз, зараз, ще зажди хвилину!»

Та не ждав, ще дужче гримав Генріх.

«Відчини, лікарю, я щось маю…»

«Зараз, зараз! - відмовляє доктор.-

За хвилину вже по всьому буде».

«Ні,- кричить в розпуці бідний Генріх,-

Я не хочу, щоб було по всьому!

Стій, не ріж її, лиши живою!»

Упустив із рук і ніж, і камінь,

Вчувши теє слово, доктор сивий,

Відчинив йому щодуху двері.

Генріх входить, лиш одно і бачить:

На столі прив’язану дівчину.

Наближаєсь і, слізьми гіркими

Обливаючись, говорить: «Доктор!

Відв’яжи її! Ніколи в світі

Не позволю, щоб для мене, трупа,

Ангел сей пролив хоч краплю крові.

Що на мене бог зіслав, те буду

Су́мирно терпіти аж до смерті,

Та не дам їй мучитись за мене».

І оба́ швиденько розв’язали,

Розкували зі стола дівчину

І веліли їй убратись живо.

Та вона заплакала тяженько

І, ридаючи, сказала: «Що ж я

Завинила, чим я показалась

Непригожою на те, щоб кров’ю

Свого пана до життя вернути

І собі нове життя здобути?

Пане, пане, що се ви зробили!

Світ вас смілим, мужнім величає,

І я вас таким вважала досі,

Та на вас я гірко ошукалась.

Боягуз ви і бабської вдачі,

Не могли знести того й здалека.

Що на собі я знести готова».

Слухав Генріх сі слова докору,

Та вони не то що не боліли,

А були немов вода цілюща

На його зболілу, скорбну душу.

Але в тій же хвилі вчув ще іншу,

Дивну розкіш, мовби в нього в жилах

Свіжа, чиста кров текти пустилась,

А гидка, болюща шкаралюща

З тіла, мов луска спадала з риби.

Справді диво сталось! З тої хвилі

Біль його минувся, і проказа

Почала сходи́ти з його тіла.

Але радість ту глибоко в серці

Ще сховав, не вірячи їй, Генріх.

Щедро майстру заплатив за клопіт,

Взяв сумну, заплакану дівчину

І поїхав у рідну країну.

Та заким доїхав до границі,

Вже минулись всі його терпіння,

І він став здоров, як був давніше,

І пішла про се широка слава

По всій Швабії. Збігались кревні,

І сусіди, й близькії знайомі,

Щоб вітати лицаря з дороги

По великім перебутім горі.

Та ніхто не в силі розказати

Тую радість, те велике щастя,

Що зазнали мужики убогі,

Батько й мати дивної дівчини,

Бачивши, що їх дитина з паном

Поверта домів жива й здорова.

А за місяць чи за два по тому

Як же ж то змінивсь високий замок

На горі в прекраснім швабськім краю!

Грають коні по подвір’ї вколо,

Стрійні слуги коло них снуються,

Клекотить життя по всіх покоях,

І товпляться гамірливі гості.

Се пан Генріх славний пир справляє:

Запросив на нього всіх знайомих,

Всіх сусід і всю рідню найближчу.

А як всі зібрались там у залі,

То ввійшов господар поміж гостей

І за руку вів свою дівчину,

І отак сказав до всіх зібраних:

«Слухайте, панове товариство!

Бог зіслав на мене скорб велику

І велику в скорбі тій потіху,

Бо я в ній найшов велике серце,

Що себе само мені хотіло

В жертву дати. А тепер скажіте,

Чим за се віддякувати можу?»

І сказали всі там однодушно:

«Якби все віддав ти, що лиш маєш,

То й сього́, мабуть, було би мало».

«Що ж я маю? - мовив далі Генріх.-

Лиш одно: те тіло, що з могили

Піднялось через отсю дівчину.

Серце те, що щастя найчистіше

Взнало аж через отсю дівчину.

Душу ту, що красоту душевну

Вбачила найкращу в сій дівчині.

Їй усе те віддаю, єдиній».

Всі сказали: «Так і слід, наш брате».

І почався славний пир весільний,

Якого ніхто ще не затямив.

Довгий час жили вони обоє,

А при них старі отець і мати.

І пішла про них широко слава,

Що не вмре довіку, не поляже.

Арабська казка

Віршоване оповідання «Абу-Касимові капці» виходить отсе другий раз накладом Руського педагогічного товариства, а крім того, було минулого року видане для українського люду в Росії, у Черкасах. Перше видання, що вийшло в 1895 р. у Львові, діждалося дуже похвальної оцінки і подрібного розбору з боку чоловіка, що більше всіх інших українців тямить у східних мовах та письменствах, д. Агафангела Кримського, професора арабської мови в Лазаревськім інституті в Москві. Д[обродій] Кримський, висловлюючись дуже прихильно про загальний колорит мойого оповідання і про ту основну думку, яку