Цар і раб - Білик Іван

На зрізі була людина з довгим вусом, довгою косою посеред голеного тім'я й геть поголеним підборіддям, а круг її голови стрибали різки та хрестики.

— Тута по-нашому вирізано, — пояснив Будимир: "Сьомак Буйтурович, Великий князь".

— То се-м я? То моя мармиза?

— Ти єси, Великий княже. — Будимир-Тарас білим гіпсовим копилом торкнув Савмака за бороду — Коли би-с поголив оту вовну, й голову також і лишив би-с кіску та вуса, був би-с отаким.

— Наче римлянин, — усміхнувся лоґоґраф, який усе розумів. — Або євнух!

Се могло б видатися невдалим жартом, але враження справило на всіх, Будимир-Тарас кинув пробний копил на стільницю, й він розкришився, Савмак узяв інший, бронзовий, і повернув зрізом до віконця. Там була його подоба, збоку ж кривуляли грецькі літери: "С-а-в-м-а-к". А на бронзовому кувадельці, яке мало відкарбовувати зворот номисми, був Геліос — променистий кумир Сонця. Се вигадав От, і Савмак погодився з Отом. Двадцять п'ять чи й більше тому років, коли здурілий пергамський цар Аттал Третій, перейнявшись дикою зненавистю до власних підданців, подарував своє царство Римові, молодший брат його, Аристонік, підняв повстання супроти Риму, й залізні леґіони довго не могли нічого вдіяти з Аристоніком, бо він проголосив Пергам Царством Сонця й дав волю всім робам, які підтримали повстання.

Євнух не схвалював Отової вигадки, та вона раптом заполонила Савмака: се було єдине, що могло виправдати його у власних очах. Він не хотів бути царем, а думка про Царство Сонця підкорила його й знезброїла.

— Лаштуй сього копила, — сказав він золотареві. Будимир-Тарас розвів руками:

— Сьогодні вже нікому лаштувати…

Були "Діжки" — перший день грецького свята Антестерій, а в робітні золотаря працювало багато греків. Савмак аж тепер здогадався, чому тут нині так тихо. В день "Діжок" уся Еллада стає рівною, невільники здобувають волю й мають право робити, що хочуть, і казати, що хочуть, — до самого заходу сонця, навіть обідати сідають разом з господарями.

У сей день грек уперше куштував нове вино, й куштував старанно, тому вулиці під обід виповнювалися веселим натовпом. Царя, який ішов у супроводі двох наближених, радісно вітали мешканці верхніх терас, і тільки пильне око могло завважити, що вітають переважно скіфи та роби, греки ж, навіть не вельми заможні, стримано мовчать, бо всім невільникам, які вступили до рати, Савмак надав ісотелію — рівні з вільними громадянами права.

Обідня скатертина в царському хоромі була сього дня довга. Новий цар лежав у тронній світлиці, поряд з ним мостились евпатриди, які згодилися слугувати йому після смерти Перісада; за дверима стояли ложа для тих, хто прийшов скуштувати молодого царського вина, й було їх дуже багато — й у другій світлиці, й в екусах, і в чинницьких світлицях, і вздовж усіх анфілад, бо прийшли й люди знакомиті, й нижчі, й підлі, й геть чорні, й усі роби хорому, нині рівні з вільними.

Побачивши в одчинені двері старого золотаря, Савмак підвівся з ложа й пішов до нього. Прозоре вино з Перісадових підвалів заколисувало, перед очима ставав туманець, і хотілося розігнати його. Царя захоплено віншували з днем "Діжок", та він усівся коло Тараса долі, як і всі кругом. Дід мовчки налив йому в свій ритон і подав, не перестаючи зосереджено жувати, мов до нього підсів котрийсь буденний приятель, а не цар. Се не образило Савмака, хоч євнух, який негайно ж притулився поруч, глузливо зирив на них обох. Він їсть, мов чинить жертву кумирам, подумав Савмак, а вголос запитав, чи не чується старий ніяково в хоромі.

— Чого б се? — не глянувши на нього, відповів золотар.

— Жуєш, наче реберце жертовної ягнички.

— Хліб — святий, — так само проказав Будимир-Тарас і лише тепер обернувсь до царя видом: — А ти відаєш, пощо люди ворогують і діляться?

— Чим діляться? — Запитання було вельми недоречним, але Савмак не поспішав, учувши в ньому причаєний глузд, і євнух вирішив сам уточнити своє запитання: — Се — твоє, а се — моє?

Старий техніт поважно глянув на кругле, змережене жіночими зморшками обличчя євнуха й не відповів на його посміх. Савмак образився:

— Куди вернеш, техніте?

— Хай узавтра скажу, — тихо відповів Тарас-Будимир, і хоч скільки по тому євнух намагався викликати його на бесіду, він одмахувався, мовляв, поговоримо взавтра, коли проспимось, хоча вина було небагато й ніхто не встиг упитися.

Савмак хотів забути сю дурну сутичку, та крізь святковий гомін пиру йому вчувався Будимирів голос і не давав думати про щось інше. Лоґоґраф Полікрат, мостячись на сусідньому ложі голова до голови з царем, був злий і зухвало насміхався, просторікуючи щодо вигаданого Отом "Царства Сонця".

— Як собі уявляєш таке царство? — спитав він. — Усі щасливі й радісно всміхнені? Але ж радіти може й цар, у якого скітниці тріщать від золота й срібла, й жебрак, якому кинули тертий обол! Се чуття кумири дарували всім однаково: багатим і бідним.

Савмак не обзивався, замість нього євнухові сердитим голосом відказав От:

— Кумири хіба сказали, що один мусить бути вільним, а другий — невільником?

— Серед кумирів також є цар, а є й прості кумири, великий колісниче!

— А роби, роби серед них є? — домагавсь От. Євнух поблажливо глянув на молодого скороспеченого чинця, що примхою кумирів опинився серед евпатридів, і лише стомлено зітхнув, неначе дорослий од маляти:

— Царство — се є держава, юначе. В державі, мов у сім'ї, один мусить керувати, а решта — слухати його: котрому стояти на мурі з мечем, а котрому — орати ниву. Коли б усі держали мечі, то хто б тоді орав ниву?

Савмак упізнав Езопову байку про вола та пса й мовчки став на бік Ота, бо євнух безсоромно перелицював притчу давнього байкаря. Молодий колісничий, хоча й не знав тієї притчі, але глузд підказав йому, що правда на його боці, й запально вигукнув, блискаючи на Савмака очима:

— Орати мусять усі! А коли що — гуртом же й до меча братися!

— Ого-о! Далеко пішли б ми з тобою, великий колісниче! Тоді в державі настав би такий хаос, із якого й кумири не змогли б вибратись!

— А що стеріг би пес, коли б віл не зорав ниву? — не зміг утриматися Савмак, і лоґоґраф, упійманий на гарячому, заходився виправдовуватись.

— Та я ж нічого не кажу!.. — Він зімружився ще дужче. — Кожному визначено своє: волові — орати, а…

— А псові — сидіти на цепу, — замість нього докінчив Савмак, й Езопова байка раптом набула протилежного змісту.

Євнух споважнів.

— Хочеш переробити все по-новому? — тихо й аж злякано спитав він — Хто був робом — стане вільним, а вільних закуєш у нашийники робів? А де ж тоді "Царство сонця"?

Несподіваний оберт розмови збентежив і Савмака, й він пошкодував, що так легкодухо став на бік Ота. Євнух одчув тріщину в обороні й почав брати приступом:

— Орати землю хтось мусить?

— Мусить, — кволо відповів Савмак.

— Отже, воли державі потрібні?

— Потрібні.

— Тобто, потрібні роби. А хто буде робами? Скіфи? — Євнух прискалив очиці в бік великого колісничого. — Ні, наші скіфи вчинили бунт і перебили всю рать Мітрідатову. Вони не схочуть бути робами. Хто ж тоді? Елліни? Побійся кумирів, Оте! Де ж ваше "Царство сонця", коли ви закуєте вільних людей у нашийники? Та й чи багато вам наорють осі пещені евпатриди? Й чи не піднімуть і вони заколот, коли закуєте їх? Негайно піднімуть!

Пирувальники з веселим гомоном зустрічали появу кожної нової амфори вина. В день "Діжок" усі люди ставали рівними, роб веселився разом із господарем, і частували їх невільниці з царського хорому: перший день Антесерій нічого не давав невільницям, їхня короткочасна воля приходила наступного ранку — в день "Кухлів", коли жіноча процесія, принісши жертву біля хорому Діонісія, витягалася нескінченною вервечкою з Акрополя до амфітеатру, що, мов надвоє перебита миска, здіймався східчастими "вінцями" над Полудневим пілоном. То були справжні вакханалії, й перебрані в усілякі личини та шкури жінки здіймали галас і лемент, і то попереду, то позаду вибухали обрядові пісні, що нерідко переступали межу пристойности, й рясні юрми чоловіків на збіччях вулиць підголошували розшалілим жонам і дівам вибухами реготу, й свисту, й тютюканням. У день "Кухлів" пантікапеянки справляли "весілля" щойно обраної з-поміж себе "царівни", й Савмак, якийсь час ідучи в хвості хороводу розтелесованих прочанок, думав про царівну справжню, доньку Перісада — Вероніку. Після вітцевої смерти басиліса була не при здоровому глузді, й сьогодні Савмак наказав челяді стерегти її, аби не стала предметом усезагального посміху, бо Вероніка нахвалялася робам-покоївкам, що в день "Кухлів" перебереться на вдавану "царівну" й піде до вінця з Діонісом, коли Савмак не хоче повести її під вінець сам.

Йому було й шкода басилісу, й разом з тим — страшно, бо Вероніка раз у раз упадала в нестяму, тоді душею хворої заволодівали демони, вона витріщала очі й починала вигукувати: "Вбий царя!.. Вбий царя, Зевсе!" Ніхто, крім нього, не розумів справжнього змісту тих вигуків, усі сприймали їх дослівно, й од того робилося ще моторошніше.

Процесія з піснями, свистом, тюгуканням і реготом потяглася на Головний узвіз, щоб на хоромах Кібели звернути на Першу терасу, а Савмак пішов поза муром Акрополя до золотарського ерґастерію Тараса-Будимира. А в ерґастерії чулися нечасті поодинокі удари кувадла: худенький роб тримав копил на кружалі срібної бляшки, а кремезний роб розміреним помахом ударяв по копилові кувадлом. Бляшка ставала номисмою. Старий золотар брав у руки ледь тепле від удару срібне кружальце, прискіпливо оглядав з обох боків, коли не знаходив ґанджу, кидав у напівпорожній котел, а ті, що з ґанджем, шпурляв у другий котел, на переплавку.

Савмак узяв одну з готових тетрадрахм і підійшов з нею до віконця. На одному боці номисми була його подоба, на другому — променисте сонце. Незвідуваний досі трем пойняв тіло Савмака, й він кільканадцять разів глибоко вдихнув і видихнув, як його вчили колись на палестрі. Й коли заспокоївся й побачив лукаво усміхнене обличчя євнуха, з брязкотом кинув срібну тетрадрахму до котла. Все вертається на старе, сказав він подумки, лише дитячі мрії не мусять вертатися, бо то було б і справді безглуздо.

— Придибав єси по вчорашнє?.. — Будимирові слова були рипучі й кололи вуха, та Савмак удав, ніби не чує. — Я-м не хтів ректи тобі ні вчера, ні сего дня, та виджу, як ти влякнувся-с отут…

Савмак вийшов за двері ерґастерію, й старий золотар почовгав услід йому.