В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда

Слова Нудатова боляче вразили його.

Нудатову стало соромно. Офіцери з обуренням знизували плечима, одверталися від нього.

— А втім, — пробелькотів він, — хіба ж я не розумію? Отаке бовкнеш, бува. Зробіть ласку, малюйте.

Шевченко неохоче взявся за фарби. На малюнку Нудатов напів-лежав на килимі з піалою вина в руках.

Навпроти нього, схрестивши ноги, як Будда, сидів побіжний і грузько опасистий Джантемир. В глибині юрти куняв беркут, висіли сідла і величезний порожній саба — бурдюк для кумису, але Шаукен злякано щезла, боячись, щоб і її часом не намалював руський акин.

Малюнок усім надзвичайно сподобався, але Тарас Григорович категорично відмовився взяти за нього гроші, як не благав його Нудатов та всі інші. А коли подали нове частування, Шевченко непомітно вийшов з юрти.

Жайсак щойно повернувся в аул і їв пшоняну кашу з айраном, коли до нього зайшов Кобзар.

— Сідай, Тарас-ага, дорогий! — радо приказував молодий табунник, підстилаючи йому єдиний шматок білої повсті. — Як живеш?

— Не питай! — зітхнув Кобзар. — Тепер життя моє точно легше торішнього, але неволя є неволя... Розкажи краще, що в тебе нового і як справи Кульжан?

— Все по-старому. Лисиць багато здобув. Хороший у мене беркут, б'є влучно. А Кульжан... Приїздив Зулькарнай — туди, на жайляу. Казав, що син його все ще лежить в цьому білому.. .як його?..

— В гіпсі?

— Так-так.

— І що ж вони вирішили? Жайсак безнадійно махнув рукою:

— Плаче бідна. Досі було в неї одне горе, що доведеться їй одружитися з Ібраєм, а зараз загрожує їй нове, гірше лихо: Зулькарнай приїздив не сам, а з родичами, щоб зміцнити дружбу з Джантеми-ром. І був серед цих родичів дядько Зулькарнай. Він уже прожив понад сім мушелів, беззубий, згорблений, ледве тримається на коні. Звуть його Молдабай. Побачив він Кульжан і наче здурів: каже, що коли Ібрай помре, він сам одружиться з нею. І нічого тут не вдієш: аменгерство — закон.

— Яка гидота! — вихопилося в Шевченка. — Ну, а Джантемир? Невже він на це згодиться?

Жайсак безнадійно махнув рукою.

— Джантемир знає, що Молдабай дуже багатий і, до того ж, імам. Обидва довго мовчали.

— Лисиць здобув, — знову заговорив Жайсак по хвилині, — але продати їх нема де. Від Жаман-Кала до Оренбурга три дні їхати, а звідси вп'ятеро більше. Як туди дістатися самому?

— Якщо трапиться в тебе щось несподіване, — дай мені знати. І взагалі приходь. Люблю з тобою говорити, — сказав Шевченко, підводячись.

Жайсак провів його до Джантемирових юрт, біля яких вже форкали і брязкотіли вуздечками офіцерські коні, а майири прощалися з баєм..

— Де ж моя Росінанта? — з комічним здивуванням спитав Шевченко.

— Вона на ногу припадає, — пояснив Ісхак і, щоб його зрозуміли, навіть доказав, як шкутильгають. — Сідай на нашого коня, Та-рас-ага. Рахім з тобою поїде і приведе його назад.

— Але ж уже вечір. Що, як на нього нападуть вовки, коли він вертатиме? — захвилювався Шевченко.

— Не нападуть. Ще не зовсім зима. Вовки ще ситі, — посміхнувся Ісхак. — Проте, коли ти за нього боїшся, хай Рахім у тебе переночує і вранці повернеться в аул. Ти згодний, ага?

— Хай ночує, коли хоче, — відказав Джантемир і знов почав дякувати офіцерам за відвідини.

Рахім скакав поруч з Тарасом Григоровичем на буланому коні. Він вбрався в гарний смугастий халат, який йому давали лише в свята і, коли з чорних юрт повибігали його однолітки, щось гучно й насмішкувато крикнув їм.

—Що ти їм сказав? — спитав Шевченко, коли хлопчики відстали.

— Я їм сказав, що їду до вас у гості і що ви сито годуєте гостей, — зареготав Рахім. — Вони завжди голодні і думають лише про їжу. Ось я їх і піддражнив.

Це почув Бутаков.

— Чому ж ви їм не допоможете, вони ж ваші родичі? — спитав він. Рахім трохи збентежився.

— Батько говорить, що коли годувати всіх голодних, так самим нічого не залишиться, — сказав він і почервонів. — Влітку вони надумали окремо кочувати. На них напали хівинці й пограбували їх. Стали вони тепер справжніми байгушами, але я приятелюю і з Ісма-гулом, і з Ізгути і завжди даю їм баранини, — додав він, і вдаривши коня, помчав уперед.

— Так ось перекажи їм, цим хлопчакам, — суворо сказав Бутаков, коли Рахім знов порівнявся з ним, — хай вони щодня приходять до нас у Косарал. Обідаємо ми опівдні — це коли сонце стоїть найвище. Ми їх нагодуємо.

Рахім з хвилину мовчки дивився на Бутакова, наче не зовсім зрозумів, що він каже.

— Ти їх годуватимеш? — усе ще не ймучи віри, перепитав він.

— Так. Щодня даватимемо їм їсти. Зрозумів? Перекажеш?

— Ой бой! — по-хлоп'ячому підстрибнув Рахім у сідлі. — Так вони ж усі прийдуть, бо ж вони всі голодні!

І раптом обличчя його освітилося такою щирою радістю, що Бутаков мимоволі й собі посміхнувся.

В землянці було холодно. Давно загасла залізна грубка. Тарас Григорович приніс оберемок хмизу, сніп кураю і кілька шматків кізяку. Швидкими, звичними рухами розпалив вогонь і поставив розігрівати вечерю.

Рахім не звик сидіти на табуретці і відразу влаштувався на підлозі біля грубки.

— Дозволь мені, Тарас-ага, топити грубку, — сказав він і почав вміло підкладати в полум'я то жмут сухого кураю, від якого йшов землянкою запашний полинний дух, то покривав полум'я уламком димучого кізяку, підперши його сухим хмизом. Золоті цівки вогню весело стрибали в грубці, бігли в димар і крізь розтріскане старе залізо, з якого була зроблена ця грубка, і крізь дірки в дверцятах, кидали на стіни землянки тремтячі бронзові відсвіти, вихоплюючи з густого мороку то плече то лоб і скроню хлопчика.

Макшеєв залишився ночувати в раїмського коменданта. Вернер теж десь зник, і Тарас Григорович лишився на самоті з хлопчиком. Вечеря швидко підігрілася. Шевченко подав Рахімові тарілку пухкої гречаної каші і ложку. Рахім спочатку, за звичкою, почав їсти пальцями, але згодом схаменувся і взяв ложку.

— Завтра вранці я тебе намалюю, — сказав поет хлопчикові і кинув йому кожух. — Ось постели одну половину на підлогу, а другою вкрийся.

Хлопчик слухняно улаштувався і за мить вже спав міцним сном.

А Шевченко ще довго не міг заснути: все гризли йому душу слова Нудатова. Не раз і сам докоряв він собі за схильність до чарки або міцного чаю з ямайським ромом, від яких на годину-дві притамовувався біль душі. Він щиро заприятелював зо всіма учасниками експедиції, полюбив їх, але ніколи не міг забути, що він невільник і що вони лише тимчасові супутники на безмежному шляху його страждань — кожної хвилини жорстоке життя може знов шпурнути його в смердючу клоаку штрафних армійських казарм...

Ранок був прозорий, сонячний. Паморозь блищала на посивілих вночі очеретах і на чагарнику. Перлові димки стояли стовпами над коминами казарми, штабу та землянок. А в небі йшли такі ж перлові каравани високих пругких білих хмар.

Чергові козаки з гиком і хвацьким свистом мчали повз землянки, зганяючи своїх коней до водопою. З рипінням в'їжджала схилом мису водовозна діжка, розхлюпуючи кришталеві цівки води, від яких її вигнуті обмерзлі боки блищали на сонці. За діжкою тяглася гарба з сухим очеретом, що шарудів якимсь бляшаним шарудінням, коли снопи його чіплялися за низенький саманний дувал або за зустрічні кущі. Ледве вловимий вітрець потягнувся з моря, і від цього повітря було особливо чисте і по-зимовому бадьоре й радісне.

Шевченко протер ганчіркою знадвору віконце у стелі землянки, знов розпалив грубку і взявся до роботи. Горішнє світло лилося на голову Рахіма, що сидів, як і вчора ввечері, біля грубки на підлозі. Хлопчик тримав на колінах миску і доїдав учорашню кашу. Він скинув свій святковий строкатий халат і сидів у самих білих коротеньких штанях, що ледь-ледь прикривали йому коліна: гостроверха повстяна шапка з розрізаними крисами сіріла на його голові, а в грубці знов весело стрибали і поспішно бігли в димар золотаві, сині зісподу, струмені вогню, обсипаючи землянку тремтячим рудим відсвітом.

Шевченко працював з захопленням. Прокинувся він свіжий, бадьорий. Радість творчого зльоту здіймалася в грудях. Малював з власної волі, а не тому, що так треба, не тому, що рядовий п'ятого лінійного батальйону повинен малювати береги Аральського моря, і не тому, що засланцеві Шевченку треба заробити собі на цигарки кілька жалюгідних монет.

Рахім сидів нерухомо, і це полегшувало роботу художника. Вузенькі чорні очі Рахіма дивилися задумливо й печально. Про що думав цей хлопчик, майже дитина, — Шевченко не знав, але, здавалося, сама душа дрімучої Азії прозирає в погляді її юного сина.

— Готово! — сказав нарешті Шевченко і втомлено сів, мало не впав на свою похідну койку. Понад три години працював він без упину.

Рахім скочив на ноги, одягнув свій строкатий халат, повстяні панчохи й чоботи, підперезався, потім низько вклонився Тарасу Григоровичу і побіг до стайні по свої коні.

А Шевченко все сидів у землянці, дивився на свій малюнок і думав:

"Ну, тут вже жодний Макшеєв не знайде умовності або прикра-шательства. Ось вона, справжня правда життя".

Так, сам того не відаючи, Шевченко почав новий період своєї творчості художника-реаліста.

VI. ЗИМІВНИКИ

Щодня за годину-півтори до обіду прибігали до форту Косарал казахські діти, від шестирічних малят, що ледве дріботіли худенькими ніжками в подертих хутряник панчішках, до довгов'язих незграбних підлітків чотирнадцяти-п'ятнадцяти років у дірявих чоботях і благеньких куцих чапанах, з яких майже по лікоть стирчали червоно-сині від холоду руки. Величезні патлаті малахаї з лисячого або вовчого хутра стирчали на їх головах, кидаючи на сніг чудернацькі тіні. Кожен тримав у руках дерев'яну або череп'яну миску: вони йшли обідати.

Кашовар, якого моряки уперто звали коком, забачивши їх, посміхався:

— Крокує голопуза орда. І як вони тільки можуть перти за ложкою каші в таку далечінь?

Від Косаралу до аулу санним шляхом дійсно буді мало не дванадцять верст, але діти не обходили озера і великого річкового завороту: вони йшли навпростець через заплавні луки, через грузькі хащі очерету, через маленьку затоку і протоки, скуті морозом. І це мало не втричі скорочувало їм шлях.

Чекаючи обіду, діти тулилися одне до одного, як змерзлі курчата, і, щоб хоч трохи зогрітись, заривалися в ожеред сіна, що стояв за кухнею та стайнею, а ледь-ледь зогрівшись, одразу починали пустувати, боротися, перекидатися через голову, поки який-небудь козак не гримне на них, вирячивши удавано-суворі очі:

— Цить, голопузі! Чого сіно ворушите? Не для вас кошено! Дітлахи вмить ущухали і дивилися на нього то злякано-винувато,

то пустотливими щілинками оченят і тісніше тулилися одне до одного, щоб показати, як вони змерзли.