Поеми - т. 4 - Франко І. Я.
«Ні, неправда! - відрекла дівчина.-
Я сама по сво́їй добрій волі
Зважилась на се і ледве пана
Упросила, щоб приняв сю жертву».
І ще дужче здивувався доктор,
І сказав: «Дитино нерозсудна,
Ти сама не знаєш, що говориш.
Жити ще тобі та веселиться,
А не думати про смерть страшную.
Чи ти знаєш, що тебе чекає,
Страх який, які страшенні муки?
Адже ж знаю, що сам встид дівочий
Не звелить тобі під ніж відкрити
Ніжну грудь твою. А сього ж мало.
Я ж тебе цілком роздіти мушу,
Шнурами зв’язати руки й ноги,
До залізних кілець прив’язати,
Краяти ножем живеє тіло
І пилою пропиляти ребра,
Поки зможу руку в грудь уткнути.
Буду в груді лапати рукою,
Поки вловлю серце трепетливе.
Ти жива ще будеш, все меш чути.
А як серце я візьму рукою,
Буду торгать жили кровоносні,-
Ти жива ще будеш, се ще вчуєш.
Аж як жили я порву і серце
Вийму з груді,- ні, мене самого
Дрож проходить і мороз проймає
На сю думку!.. А що найстрашніше:
Як посеред всіх тих болів лютих
І страшних, яких іще ні одна
Не терпіла ніжная дівчина,
Як в оті тяжкі конання хвилі
Ти в нестерпній муці хоч раз крикнеш,
Хоч зітхнеш, хоч думкою самою
Пожалієш сього вчинку свого,
То даремна вся твоя посвята.
Пану смерть твоя не вчинить пільги,
А твоє життя пропало марно.
Схаменись, дівчино необачна,
Відійди, ще можеш все відкликать».
Та, всміхнувшись, мовила дівчина:
«Спасибі вам, пане мій любезний,
Що ви щиро правду всю сказали,
Що мене за смерть ось тут чекає.
Я за се скажу вам цілу правду.
Признаюсь, що я тепер боюся,
Щоб не попсувалось наше діло,
А боюсь я вашої тривоги.
Задрожить, мабуть, рука вам, пане,
Не спіймати вам мойого серця,
Не порвати жил у моїй груді!
Бо все те, що ви мені сказали,
Скорше личить бабі, ніж мужчині.
Сміло, пане! Сміло ріжте, крайте,
Я, дівчина, все стерплю, без жаху!
Не на те ж я аж сюди прибула,
Щоб в остатній хвилі відступати.
Та й чи довго потриває мука?
І не день, і навіть не годину!
А за се мій пан здоровий стане,
Я ж на вічнеє життя заслужу».
Остовпів із диву доктор сивий.
Смілості, рішучості такої
Не стрічав ніколи у дівчини.
«Га,- сказав,- як так, най так і буде!»
І повів її він до світлиці,
Де ждав Генріх на кінець розмови.
Живо к доктору звернувся хорий
І тужливо скрикнув: «Ну, що ж, доктор,
Чи ще буду я живий, здоровий?»
Супокійно відмовляє доктор:
«Що ж, дівчина ся - то справді чудо.
Не вжахнулась всіх страховищ смерті
І охотно йде на смерть кроваву.
Тож, здається, добре вдасться діло.
Ви тепер рішайте, пане: різать
Чи не різать? Се від вас залежить».
І, долонями закривши очі,
Глухо зойкнув Генріх: «Ріжте, пане!»
Ось за руку взяв дівчину доктор
І сказав: «Ходім сюди, небого!»
Радісно пішла вона, та звільна,
Важко йшов старий. Перед дверима
Зупинивсь, ключа шукав в кишені,
Потім довго шпортавсь коло замка,
Все чекав, що Генріх скаже: «Стійте!»
Але Генріх не сказав нічого.
Увійшли обоє до робітні,
І замкнув, ще й засувом засунув
Зразу доктор двері за собою.
Озирнулась по склепу дівчина:
Скрізь кліщі і гаки, скла і труби,
Дивоглядне і страшне знаряддя,
Черепи і кості чоловічі
І великий стіл насередині,
Весь червоний, з гаками й ланцями,
А на нім лежать ножі блискучі.
«Роздягайсь!» - до неї мовив доктор.
Радісно вона й поспішно з себе
Одіж верхню скинула, та спідню,
Щоб не гаять часу, здерла зразу,
Шарпнувши, у швах все розпорола
І без жаху, і без встиду стала
Зовсім гола перед сивоусим.
Як красу її старий побачив,
Що, здавалося, не мала пари
В світі,- так йому щось серце стисло,
Мов кліщами. Ся чудова квітка
За годину серед мук загине!
Та не дав сього пізнать по собі,
Але строго далі їй говорить:
«Вилізь тут на стіл сей і прострися!»
Радісно простерлася дівчина.
Він ременями їй руки й ноги
Причепив до кільців металевих,
Прикрутив ще й клямрами в суставах.
А потому ніж узяв у руки.
Ніж широкий був, блищав зловіще,
Та, його потрібувавши пальцем,
Бачив доктор, що він притупився.
От узяв він камінь мармуровий
І почав, не кваплячись, помалу
Ніж острити, по робітні ходя.
Острить, острить, пальцем потрібує,
Буркне: «Ще не остре!» - й острить далі.
Бідний Генріх сам лишився в залі,
Сам лишився ждать кінця і ліку.
Зразу силувавсь ніщо не думать,
Потім рад був думать про здоровля,
Про нове життя й нові утіхи.
Та мішались в голові ті думи.
Те страшне, що мало за хвилину
Статись тут близенько, за стіною,
Наче змора налягло на душу.
І до свого серця мовив Генріх:
«Серце ти моє, зболіле, бідне,
Будь тепер на хвилю кам’янеє!
Лиш хвилину, потім все минеться!»
Але серце мучилось, боліло
І йому спокою не давало.
Дарма він твердив разів по десять,
Що вона ж сама того хотіла,
Що вона хотінням тим щаслива,
Що коротке жде її терпіння,-
Серце в нього мучилось, боліло,
Розкидало ті слова на вітер.
А як вчув він, що там за стіною
Доктор ходить, острить ніж
