Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

І звіди принесли, за всіма ознаками, достовірні. Не принесли лиш втіхи: каган, виявляється, знав, хто веде супроти нього легіони, де перебуває, і тримав турми напоготові.

Уповання на несподіванку, отже, відпало. Мусить виходити в поле і стинатися з аварами в полі. Де вигідніш стати: перейшовши Саву під Сірмієм чи опертись на Сінгидун і вдарити з боку Сінгидуна? А як і там, і там?

"Прокляття! — вперше зворухнувся сумнів і зродив щось схоже на каяття. — Навіщо брав на себе цю виправу, коли не був ні на Саві, ні на Дунаї?"

І в один, і в другий кінець кидався, міркуючи, а спинився на мислі, яка не відвідувала його досі та, здавалось, і не повинна була відвідати: оскільки каган все одно знає, хто вийшов супроти нього і з якою силою, чом не почати виправу з перотрактацій?

Осіяпня це видалося Тивсрію на диво звабним, і він не став вагатися: зрихтував із перших, що трапились під руку, сольство й послав його у стольпе стійбище аварів.

Скільки ждав Баяпової одповіді, стільки й пе переставав сподіватися: а раптом привідця аварів зважить всі "за" і "проти" та й піде з Сірмія? ІІащо він йому? Ані Сірмія, яні лапгобардського ІІорика пе обрав своїм стольним городом, як став на Гепідській землі наметовим стійбищем, 'іак і продовжує стояти. Сольстио ж ііе з порожніми руками пішло. Так і сказав слам своїм: "Обіцяйте каганові: "Я, Тиверій, докладу всіх зусиль розуму і серця, а схилю імператора до мислі жити з аварами в дружбі й платити їм обіцяне — вісімдесят тисяч солід щоліта, коли кагап вииеде з Сірмія турми свої й передасть його законним володарям — ромеям".

І вдень ходив — не переставав думати про це, і на сон одходив поночі — знову думав. Вірив у сподіване і ждав сподіваного. А діждався небагато. Каган сказав, вислухавши слів: "Було б ліпше, коли б Тиверій привіз соліди, а пе слова про них. Сірмій можу звільнити, одначе не раніш, як імператор сплатить належне нам за всі ці літа і видасть всіх, хто завинив перед нами". І тим сказав усе: мирно Сірмія не передасть, Сірмій належить брати силою.

Ну що ж, неминучого не минути. Лишається подумати, як виграти січу, та й ставати з цим зарозумілим обрипом нс' прю. Він все-таки Тиверій, за ним он які звитяги над персами. Над персами, чув, вонючий обрине?

Їздив сам на Дунай, посилав роз'їзд на Саву, прикидав, зважував, а чогось твердого і певного виважити для себе ве міг. Аж поки пе підступила до серця злість і не змусила бути самим собою.

"Я все-таки ромей і Тиверій, — похвалився. — Не може бути, аби по перехитрив тебе, Баяне".

Знав від знідуїіів своїх: авари тож пе відсиджуються в стійбищах, біля жон та комопсіі, рискають по сей бік Ду"аю, наглядають за ним. А коли так, піде на Сірмій, та й край. Тим упевнить кагана: його мета — таки Сірмій. І вже тоді, як упевнить, лишить під Сірміем лише мечників та Дучпикіи, всіх інших кипо з Сіпгидуиа за Дупаіі і пустить гуляти ію аварських стіибищах. Так, щоб лише попіл лишався після пих та плач і туга сіялись долами. Хай тоді він, кагап, бігає мислію по древу та дошукується, до взяти 'гурші, аии і люд сііііі захистити від uorniu та меча, і Сірий зберегти за собою. Л так, хай тоді думає та знімає термії з-під Сірмія та кидає супроти комопгіих ромсйських Легіонів. Гляди, в тому поспіху та перестраху і схибне десь, гляди, саме таким рибом Тивирііі і иовгрпя імперії Сірмій.

Усе робив, аби бачили Баянові звідуии: іде на Сірмііі, і йде нсісю своєю силою. А коли був уже під Сірмісм і обклав, перейшовши Саву, Сірмій, залишив при coo і лише тих, що треба було залишити, іншим повелів знятися таємно, зробити видимість, ніби їх відкликано з-під Сірмія, а там десь звернути до Сінгидупа, на переправу через Дунай.

Вони й переправилися, та недовго гуляли за Дунаєм, плюндруючи аварські стійбища. У кагана вистачило турм заступити їм путь. А вже як заступив та впевнився, далі не підуть, покликав найкмітливішого з терханів, Апсиха, й сказав йому:

— Візьми які хочеш і скільки хочеш турм і скинь тих, що під Сірмієм, у Саву.

Апсих прикинув щось у думці й затримав крицевий позирк очей своїх на каганові.

— Дай, Ясноликий, бодай одну турму з вірних тобі.

— Всього лиш?

— Решту візьму в хакан-бега.

— Бути по-твоєму.

Апсих знав: каган вірить йому. Це вкотре уже посилав на найнебезпечніше діло, туди, де жде або звитяга, або смерть. А коли так, не може бути і вагань: він утвердить кагана в сій вірі. Ще раз і, може, назавжди.

Коли наближався до Сірмія й угледів, небо замоложується, спинив натомленого бистрим переходом огира й розглянувся: се ж те що треба! Дощ зажене Тиверійових воїв до криївок і дасть можливість об'явитися в їхньому таборі зненацька. Отож і рішенець не може бути іншим: під Сірмієм об'явиться поночі, тоді, як ніхто не видітиме його, а складеться, як мислить собі, поночі і вдарить на ромейський табір.

Небо було прихильне до Апсиха. До самої ночі громадились і громадилися там хмари, а вночі прогуркотів грім, закресали блискавиці і хлинув дощ. Не дощ — справжнісінька злива.

Тиверій певен був: під таку зливу заперті в Сірмії авари пе посміють зважитися на вилазку. Про те ж, що надійде інша сила і саме зараз опукою впаде на його табір, і помишляти не міг. А вона впала, да так дужо і навальне, що тільки найбільш завзятим та обачним і пощастило добігти до Сави та перепливти Саву.

Мусив кликати до себе тих, що пішли за Дунай, і тим згубив їх мало не наполовину. Авари настигли його когорти при Дупаї і нав'язали січу. А до видано, аби ті, що бачили вже себе по другий бік ріки, у повній безпеці, спроможні були протистояти супостатові і протистояти достойно? Ті, що не розгубилися і завзято стали боропити свою честь, полягли у січі, ті, що переправилися, не були вже силою, на яку можна покладати якісь сподіванки.

Коли добрався зрештою до Константинополя і став перед імператором, так і сказав йому:

— То диявол. Доки пе маємо змоги кинути на нього все палатійське військо, мусимо платити соліди та миритися якось. Іншого стриму йому немає і чи буде колись, піхто не відає.

Імператор метав блискавиці і найбільше на нього, Тиверія. Дорікав за те, що почав виправу з обміну сольствами, що залишив там, при Дупаї, он скільки воїв, а не приніс нічого, окрім ганьби й безвиході. А схолонув по кількох днях, таки пристав на його раду: зрихтував сольство й послав ного до аварів шукати злагоди.

Довго пе було їх, слів. Дехто побоювавсь уже: нічого пе виїздять вони, доведеться іпших рихтувати і в супротивний кінець світу — до персів, а вже як замиряться з персами, зберуть усю, що прийде звідтам, силу та й кинуть на аварів. Одначе сли повернулися, і повернулись неабияк збадьорені: вони таки обламали роги тій сатані в лику людському. Чули таке: зажадав, аби імперія сплатила йому соліди за всі минулі літа, від того самого часу, як помер і перестав платити передбачені угодою соліди імператор Юстиніан. Казали йому: "Ти не послуговувався відтоді імперії, за що вона має платити тобі соліди? Невже й за те, що громив соузних із нею гепідів, посів її город і фортецю Сірмій?" Слухати не хотів: або — або. Аж поки не вдалися до хитрості та не перехитрили дияволом посланого на їхпі голови авара: здибали франкського гостя, що повертався з Константинополя і мав відвідати кагана, й сунули йому до рук чималу купу солід, аби тільки запевнив Баяна: ромеї замирюються з персами, двадцятилітній війні настав кінець. По тому Баян зговірливіший став і зламався врешті-решт: "Хай буде по-вашому, — сказав, — за минулі літа не треба платити, а за се і наступні платіть, як і платили: по вісімдесят тисяч солід". Довелося погодитись і взяти з нього роту: поверне Сірмій і етапе на Дунаї яко страж інтересів імператора і його імперії.

— Присягався по-своєму, — хвалилися, — на мечі, присягався й на біблії.

— Ото й біда, — насторожився імператор.

— Чому так?

— А тому, що лжа то є. Що варварові біблія і яка у нього повиїшість перед біблією?

— Ми інакше гадали: що нам ного присяга, важливо, іи,о побачимо за всю.

— І що побачили?

— ІТа диво щирий був, надто коли присягав по-своєму. Ііідіїіс меча u вирік, звертаючись до неба: "Коли я щось противне грекам замислю, то хай цей меч мене поб'є і весь люд мій витне до ноги, хай Небо впаде на пас, і лісп, і гори, ріка Сав хай вийде з берегів і поглине нас у хвилях своїх".

Імператор нічого не сказав, вислухавши сла, думав мовчки, і вже тоді, як надумався, повелів:

— Готуйте йому діло. Хай не гадає собі, що братиме соліди задаром.

XXIII

Діло не забарилось об'явитися, щоправда, уже без Юстина Другого. На чотирнадцятому році свого перебування на престолі він запеміг, і так дуже, що визнав за потрібне відмовитися від сонцесяйної коропи на користь цариці Софії і Тиверія Константина — того самого, що ганебно втік від аварів з-під Сірмія. Посівши трон імператора в Августіоні і розглянувшись на троні, Тиверій не забарився згадати підписаний з аварами ряд, а згадавши, став опоряджувати до кагана слів:

— Візьмете з нього присягу, — сказав своїм нарочитим, — на вірність новому імператорові. Аби вона була надійною, заново укладете з ним ряд — точнісінько такий, який укладав він з Юстином Другим.

— Буде зроблено, достойний.

— А вже як візьмете присягу, нагадаєте йому, що тільки каліки-перехожі живляться дармовим хлібом. Коли вже взяв на себе повинність бути нашим найманцем, хай відшукає нагоду і вдарить на склавипів. Ті варвари геть знахабніли. Є вірні звіди: зітову готують вторгнення у наші землі. Каган має упередити ііого своїм вторгненням у землі склавипів.

Хтось із сенаторів зважився зауважити:

— Цей мудрий твій рішенець, василевсо, достойний пайлильпішої упаги і найщиріпіих старань. Склавппів, подейкують, збирається велика сила, до ста тисяч. Коли авари не перетнуть ш путь, нам несолодко буде, навіть за Довгою стіною. Чи не заохотити тих наших соузників ще однією посулою?

— А саме?

— Сплатім чи пообіцяймо сплатити субсидії, коли підуть у Склавипію,за рік наперед.

— Ні, цього не слід робити. Хіба не бачите, авари й без того розперізуються, і розперізуються до краю. Ттттне вчинимо. В нокіііного імператора, чув я, було сольство від турецького падишаха Турксапфа.

— А так, було.

— І що привело його до пас?

— Турки висловлювали своє крайнє невдоволення з того, що імперія прихистила в себе аварів, їхніх конюхів, котрі будучи підкорені падишахом, втекли від повинностей, покладених на них волею звитяжців.