В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда

Шкода, що нема тут ваших картин, я б довів вам, що маю рацію. Я щороку бував в Академії художеств на виставках, не пропускав жодної з них. Я бачив і добре пам'ятаю вашу "Катерину". Це ж не зламана горем кріпачка-селянка: це панночка в селянському вбранні. У неї ніжні випещені руки, не звиклі до чорної роботи; обличчя не обвітрене і не обпалене вашим пекучим українським сонцем. Вона ніколи не робила на панщині, ваша панна Катерина. І повірте, Тарасе Григоровичу, образ її був би зворушливіший, коли б ви не прикрашали її. Знайомий я і з Кейкуатовими149. Бачив у них портрет мадмуазель Кейкуатової вашого пензля. Звичайно, вона випещена, оранжерейна квітка, але ж одночасно вона здорова людина, а на портреті ви зробили її майже безтілесною і недокрівною, наче хворою на сухоти в останній стадії. Не заперечую, портрет — чудовий твір мистецтва, але це — мрія про мадмуазель Кейкуатову, а не вона сама.

Шевченко обурювався, розпалювався, потім ображено замовкав і виходив з землянки.

— Сперечатися треба чесно, а не приписувати своєму супротивникові того, чого він наробив, чого у нього нема й ніколи не було, — повторював він.

І все ж таки поступово десь глибоко-глибоко починав ворушитися сумнів, чи нема в словах Макшеєва якоїсь правди? Якогось малесенького зернятка? І, сам того не помічаючи, в своїх нових малюнках, він став як ніколи бережно і старанно передавати глибоку, неосяжну в своїй красі і своїй жахливості правду життя.

Часто згадував тепер Тарас Григорович свого великого вчителя Брюллова. В Академії Брюллова вважали людиною передовою, яка рішуче виступала проти псевдокласичного напрямку в живописі й, замість тримати учнів на самому копіюванні великих майстрів італійського, іспанського та нідерландського живопису, вимагав малювати живих людей і писати краєвиди з натури.

Але вимоги Брюллова щодо життєвості і правди в картинах не йшли далі певної межі: він старанно уникав всього, що здавалось йому буденним, сірим та прозаїчним. А таким вважав він надто багато чого, вважав гідним мистецтва лише красу людського тіла, натхненні або класичні обличчя і навіть в найкращій з його картин, визнаній всією

Європою, — в "Останньому дні Помпеї" в цілій юрбі охоплених жахом людей не можна було знайти жодного потворного або хоча б незначного обличчя, жодної постаті, позбавленої грації. Це була не трагедія загибелі цілого міста, а лише пишна театральна декорація до неї. Так помщалося художникові не збагнене ним життя.

Ще за рік до арешту долинули до Тараса Григоровича чутки, що Брюллов переживає якусь внутрішню кризу, якесь переоцінювання колишніх естетичних норм. Казали, що він почав нову картину з рідного російського життя, де не було ані сліпучого італійського сонця, ані ефекту заграви та вогняного потоку лави, ані блискавок. Але до чого прийшов Брюллов, Шевченко не міг довідатись на березі далекого Аральського моря. Самотужки шукав він власного шляху у мистецтві.

Коротшали дні. Шевченко все більше часу приділяв книжкам з бібліотеки, перенесеної в Косарал з "Константина". Особливо любив він співставляти іноді казкові, а іноді й дуже влучні твердження географів минулого з розвідками останніх експедицій і мандрівок по нетрях і пустелях Азії, Африки, Південної Америки та по островах Індійського й Тихого океанів. Шевченко зачитувався ними. О, як би це було прекрасно — взяти участь в експедиції на Памір, або в Тібет, чи Індію, або в пустелі Центральної Азії!

У Макшеєва теж був чемодан книжок. Частина їх стосувалася топографії та військових наук, а решта головним чином — філософії, причому найпротилежніших її течій.

Жорстоких злиднів зазнав Шевченко цієї зими. Частенько не було в нього мідного п'ятака на тютюн, на конверт і поштову марку, на шматок мила, на фунт цукру до чаю. Довелося йому шукати заробітку. Він писав листи на батьківщину для неписьменних солдатів і козаків, але й вони не мали чим платити. Інколи він пропонував офіцерам зняти з них портрет, і за такий портрет олівцем або аквареллю йому платили червінець. Але офіцерів у Раїмі було чоловік з десять та в Косаралі троє, і вони самі бідували і часто не могли дозволити собі такої розкоші, а цивільної публіки, крім священика, двох сімейних чиновників і двох лікарів, в Раїмі ще не було, і Тарас Григорович частенько блукав з гіркою думкою, де б роздобути махорки на цигарку. Навіть це було важким питанням, бо майже всі козаки були старовіри і не курили, а солдатам і самим не вистачало пайкової махорки і просити в них не повертався язик.

Іноді маркітант виручав Кобзаря, але за пачку махорки поет мусив написати йому якусь заяву або переписати начисто рахунки і ділові листи, а коли не було чого переписувати, маркітант нічого не давав йому в борг.

А листів все не було й не було...

Того року холера лютувала по всій Росії, а потім з'явилася й завезена з Індії бубонна чума. Скрізь встановили карантин, з зараженої місцевості не приймали посилок, а листи обкурювали сіркою. Приїжджі офіцери розповідали, що вимирали цілі села, і їх розповіді навіяли Шевченкові вірш про чумака, який захворів на чуму. Лежить він на битому шляху і неспроможний підвестися і зняти ярмо з своїх круторогих волів, рокований на самотню, невідворотну смерть без краплі води, без людського голосу, без теплого слова... Тільки гайвороння злетілося до нього, передчуваючи близьку поживу та тоскно ревуть голодні нерозпряжені воли...

Чи не загинули і його друзі цією жахливою смертю там, на Україні, і марно чекає він од них хоч коротенької звістки?..

Думка про чуму все частіше відвідувала поета. Так була написана напівфантастична балада "Чума"150.

Ходить страшна гостя містами й селами. Ходить з лопатою і риє могили, косить божевільних від жаху людей. Вони замикаються по хатах, але ніякі засуви не рятують. Голодна худоба блукає дворами й дорогами. Городи та вулиці заростають очеретом і останніми гинуть грабарі, які стягали ланцюгами померлих у братську могилу. А через рік приходять у мертве село живі люди, запалюють страшне вогнище смерті, стирають з землі самий слід старого селища і саму пам'ять про нього.

В один з похмурих днів, щоб розвіяти нудьгу, Бутаков запропонував поїхати в аул Джантемир-бая.

Ось Тарас Григорович каже, що цей Джантемир багатий і... знатний, як пушкінський Кочубей151. Треба з ним познайомитися, подивитись, як він живе, а потім запросимо його до нас.

Пропозиція Бутакова сподобалась, але поїхало тільки п'ятеро: сам Бутаков, Макшеєв, Шевченко, Богомолов, як комендант Кос-аралу, якому треба було й офіціально познайомитися з своїми новими сусідами, та прапорщик Нудатов152, засланий в Раїм на два роки за те, що в його чергування втекло з бухарським караваном кілька засланців-поляків.

— Не забудьте фарби та олівці, — радив Шевченкові Бутаков, — бо кожен з нас побажає мати спогад про такий візит.

Коні вже форкали біля землянок. Знаючи, що Тарас Григорович погано їздить верхи, Богомолов наказав дати йому сумирну кобилу.

Передбачаючи добре частування, і головне, запашний перський тютюн, Тарас Григорович ожив, і, якщо не хвацько, то принаймні бадьоро, тюпав на своїй Росінанті, як він одразу охрестив свою кобилу.

Вони переїхали бродом дві протоки, об'їхали озера-лимани і поскакали вздовж Сирдар'ї, проти її течії і, дійсно, за годину побачили вдалині білі й чорні юрти аулу.

Гучний собачий гавкіт зустрів кавалькаду.

— Зупиніться тут, Олексію Івановичу, — під'їхав до Бутакова поет. — Почекаємо, поки вийдуть хазяї і відгонять собак, бо в цих вовкодавів такі ікла, що нам не врятуватися, коли ми рушимо далі.

Почувши про появу якихось начальників, Джантемир вже поспішав їм назустріч, ще важчий і товстіший, ніж торік.

— Слава Аллахові і пророку його, що посилає мені таких хороших і шановних гостей, —урочисто сказав він, і солодка, сонно-улеслива усмішка застигла на його набряклому, пласкому обличчі.

За звичаєм, він повів гостей до юрти, а Ісхак та Рахім забрали їх коней.

В юрті одразу подали чай, а тим часом біля порога вже білували барана. Бутаков та Макшеєв з цікавістю придивлялися до юрти і мимоволі замилувалися гордим велетнем-беркутом, який куняв на тугирі. Коли внесли тацю з паруючою бараниною, Ісхак та Рахім подали гостям води помити руки і рушник.

— Не струшуйте воду на підлогу. Витирайте руки рушником або своїми носовими хусточками, бо хазяї образяться, — прошепотів Тарас Григорович офіцерам.

Вони слухняно витягай свої хусточки.

Тим часом Джантемир вийняв із скрині дві пляшки зубрівки і налив їм повні піали, приказуючи:

— Ой, добре зробили майири, що джульбарса забили. Він багато баранів у нас загриз. Великий збиток від нього був. Баби дитинки ніде не пускали, бо він один дівчатко із'їв. Кажуть, дитинка йому смачна.

— Це Тарас Григорович вигадав, як на нього засідку зробити. Йому дякуйте, — відповів Бутаков.

— Хороша людина Тарас-ага, — кивнув і Джантемир. — Він там, у Жаман-Кала полювання на вовків улаштував. Багато вовків забили майири. Він їх попросив. Хороша людина!

Шаукен тим часом розпоряджалася частуванням. Подали баурса-ки, кавардак та буйрек, міцно присмачений перцем. Перевалюючись, як качка, в своїй святковій оксамитовій безрукавці, Шаукен частувала гостей. Скоро мала стати матір'ю, і скидалася на велику кулю з другою, меншою, прикріпленою над першою. Обличчя її сяяло таким урочистим самовдоволенням, що Бутакова душив сміх.

Нудатов вперше потрапив у таку екзотичну обстановку і захоплювався тут усім. Юрта, беркут, візерунчасті повсті вздовж кереге, піали і самі хазяї в своїх строкатих вбраннях — все це було для нього таким новим та оригінальним.

— От шкода, — зітхнув він, — що ніяк відразу всього не помітиш і не запам'ятаєш... А з часом спогади втрачають свою яскраву свіжість. Хоч би якийсь сувенір залишився.

— А я вас виручу, — весело відгукнувся Шевченко. — Намалюю вас разом зо всім цим антуражем. Добре, що Олексій Іванович порадив мені взяти фарби.

Нудатов одверто глянув йому в очі.

— Все це було б прекрасно, шановний Тарасе Григоровичу, коли б той червінець, який ви від мене одержите за роботу, пішов на щось добре. Адже проп'єте його, як завжди, а завтра знов ходитимете і "стрілятимете" цигарки в добрих людей.

Шевченко низько схилив голову.