Поеми - т. 4 - Франко І. Я.
Оттака-то боротьба важкая
В темну ніч ішла в мужицькій хаті
У троїх мужицьких простих душах.
А як рано ясне сонце встало,
Схо́пилась дівчина, одяглася
І до пана свого поспішила.
«Пане, ви спите?» - вона сказала.
«Ні, не сплю,- відмовив бідний Генріх.-
А як моїй жіночці там спалось?
І чого так вчасно завітала?»
«В вашій власній справі я приходжу,
Ваше власне зве мене тут горе».
«Дякувать тобі, моя дитино,
Що ти так взяла собі до серця
Моє горе! Бог тобі стосотно
Надгородить ту любов велику,
Хоч мойому горю не поможеш».
«Ні,- сказала радісно дівчина,
І її очиці заблищали,-
Я гадаю, що помо́жу-та́ки.
Ви ж казали, що один рятунок
Є для вас, коли б дівчина чиста
Добровільно смерть для вас приймила.
Я дівчина, пане, я ще чиста
І не хочу жити дня одного,
Доки ви так мучитесь страшенно,
А здоровля ваше в мо́їй крові.
Пане мій, візьміть сю кров і жийте!
Я дівчина бідна, що я варта!
Ви ж усього краю честь, оздоба.
Їдьмо до Салерна, я готова!»
Диву дався, вчувши се, пан Генріх.
Диву давсь, уха́м своїм не вірить,
А по тому жалісно всміхнувся.
«Спасибі тобі, моя дитино!
Виджу я любов твою велику
І твою великую відвагу,
Та не можу я її приняти.
Спасибі тобі й за сеє слово,
На яке ніхто з найближчих мо́їх
Не здобувсь. Доси́ть мені і того,
Щоб пізнати, як мене ти любиш.
Але їхать до Салерна, доню,
Не мені вже! Ти покинь сю думку! -
Швидко інший лікар тут прибуде,
Що весь біль навіки заспокоїть,-
Всякі інші ліки не для мене».
І заплакала дівчина гірко.
«Боже,- каже,- що ж то я вам винна,
Чом я вам не мила, що без серця
Ви мою відкидуєте жертву?»
«Жіночко,- сказав їй бідний Генріх,-
Ти говориш, мов мала дитина,
Що напресь чогось і не міркує,
Чи се їй на користь, чи на шкоду;
Як чого забагне, дай їй зараз.
Нині дасть щось, завтра пожаліє;
Так і ти пожалуєш, дитино,
Бо то смерть - страшне, не легке діло!»
Та спокійно мовила дівчина:
«Пане, мало ви мене пізнали.
Не кажіть сього, не досвідившись!»
Сумно мовив далі бідний Генріх:
«А при тім же ти не одинока,
В тебе батько є й старенька мати,
Що ж вони на сеє скажуть, доню?»
Не рекла на се ніщо дівчина,
Лиш покликала вітця і матір.
Гірко плачучи, старі припали
Коло ліжка Генріха обоє.
«Пане,- кажуть,- видно, божа воля!
Ми три ночі їй се відмовляли
І словами, і слізьми гіркими.
Та сильніша в неї тая думка,
Ніж намови наші й наші сльози.
Тож прийми від нас дитину нашу,
Чень дасть бог тобі поздоровіти».
І заплакав гірко бідний Генріх,
Перший раз заплакав в своїм горі,
І з сльозами враз в душі зболілій
Сильна жа́доба життя, здоровля
І всіх радощів життя проснулась.
Буть здоровим! Чуть себе свобідним
Від страшної слабості! Ся думка
Всякі інші почуття зглушила
У душі його, і він промовив:
«Добрі люди, бог вам надгородить
Сю любов нечувану, велику,-
Я її надгородить не зможу,
Хоть би все вам дав, що світ дать може.
Як така незмінна ваша воля,
То нехай же буде так! Приймаю
Вашу жертву й вашої дитини».
Залунав великий плач загальний
При сім слові у мужицькій хаті:
Гірко плакали отець і мати,
Що ще досі на́діялись та́йком,
Що пан, може, не прийме їх жертви;
З радості заплакала дівчина,
Та вона всміхнулась зараз втішно;
З туги за життям заплакав Генріх,
Та при тім і жаль йому зробився
Другого життя, що мало згинуть,
Щоб йому життя й красу вернути.
Лютий сумнів гриз зболілу душу,
Чи не грішне почина він діло,
Чи не завагається дівчина,
Чи не буде жертва та даремна?
Та вспокоїла усіх дівчина,
Всім відваги додала і віри,
Всіх впевнила певністю своєю.
До Салерна лагодиться Генріх,
Квапить слуг, за гори рветься духом,
А ще більше рветься там дівчина.
Пишно вбрать велів її пан Генріх
У атласи, шо́вки дорогії,
Мов до шлюбу молоду княгиню.
Та не рада строям тим дівчина,
Бо одно у неї лиш на думці.
Надійшов день ві́д’їзду. З сльозами,
З болем в серці бідні батько й мати
Попрощали в вічную дорогу
Ту свою єдиную дитину;
За життя її ще, мов покійну,
Голосно оплакали небогу;
Та вона спокійними словами
Потішала їх і, мов до шлюбу
Вибираючись, їх руки й ноги
Цілувала і слізьми росила.
Ось вони прибули до Салерна.
Зараз доктора найшов пан Генріх
І веде до нього він дівчину.
«Майстре,- каже,- ось тота дівчина
Рада вмерти, щоб мені вернути
Силу і здоровля, як ти мовив».
Диву дався доктор сивоусий,
Глянув на дівчину і подумав:
«Певно, пан їй наказав, грізьбою
Всилував її на сеє діло».
І сказав до Генріха се слово:
«Відійдіть лише на хвильку, пане,
Мушу з нею дещо в штири очі
Побалакать».
Віддалився Генріх.
І, встромивши острий, проникливий
Погляд свій в лице дівчини, доктор
Так почав до неї говорити:
«Не лякайсь мене, моя дитино,
А признайсь мені, по божій правді:
Пан велів тобі отсе зробити?
Випросив у тебе се, а може,
Виміг
