Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс

- Ну, а мої слова ти затямила, серденько? - спитав старий, свердлячи Ненсі своїми блискучими очима.

- Коли ти хочеш, щоб я для тебе щось зробила, то скажи ще раз, що саме,- відповіла Ненсі.- Але краіне почекай до завтра. Бо поки ти патякав, мене хміль зовсім розібрав.

Фейгін поставив їй ще кілька запитань, щоб перевірити, чи не запали їй у голову його необережні натяки, але дівчина відповіла йому, не замислюючись, спокійно витримала його пильний погляд, і врешті він вирішив, що не помилився: вона таки п’яна. Ненсі справді приохотилася до спиртного так само, як більшість вихованок єврея, яким з малоліття не тільки не забороняли пити, а, навпаки, тицяли під ніс чарку. Її розхристаний вигляд і міцний дух джину, що стояв у кімнаті, переконливо підтверджували Фейгінів висновок. Коли ж тупа млявість, що найшла на неї після короткого спалаху люті, знов поступилася місцем збудженню - то невтішним риданням, то бадьорим обіцянкам ніколи більше не вішати носа, то міркуванням з приводу того, що милі посваряться, краще помиряться,- містер Фейгін, який добре знався на цьому ділі, остаточно переконався, на превелике своє задоволення, що вона геть п’яна.

Таким чином, він одразу зробив дві справи - переповів дівчині те, що почув від Тобі, і на власні очі пересвідчився, що Сайкс іще не повернувся. Тож тепер, заспокоєний, він пішов додому, а приятелька його заснула, опустивши голову на стіл.

До півночі лишалася година, а то й менше. Надворі стояла темрява, холодний вітер проймав до кісток, і Фейгінові було не до прогулянок. Рвучкий вітер, здавалося, повимітав з вулиць не тільки куряву й сміття, а й перехожих,- якщо зрідка й траплявся стрічний, то видно було, що він чимдуж поспішає додому. А втім, той вітер дув євреєві в спину, тож, здригаючись і щулячись під його поривами, Фейгін простував уперед досить швидко.

Він дійшов до рогу своєї вулиці й уже намацував у кишені ключі, коли з густого затінку дашка над під’їздом виринула якась постать і, перейшовши вулицю, нечутно наздогнала його.

- Фейгіне! - прошепотів чийсь голос над самим його вухом.

- Га? - крутнувся на підборах єврей.- Це…

- Він самий,- перебив його незнайомець.- Я тут стовбичу вже цілих дві години. Де вас чорти носять?

- Ходив у ваших справах, дорогесенький,- відповів Фейгін, боязко поглядаючи на свого супутника і стишуючи ходу.- Цілий вечір - виключно у ваших справах.

- Ну, звісно! - криво посміхнувся незнайомець.- І що ж ви виходили?

- Нічого путнього,- відповів єврей.

- Але, сподіваюсь, і нічого поганого? - спитав незнайомець, раптом зупиняючись і злякано дивлячись на Фейгіна.

Старий похитав головою й розтулив був рота, щоб відповісти, але незнайомець спинив його і, показавши на будинок, до якого вони вже підходили, зауважив, що радше вислухав би його там, у теплі, бо, мовляв, зовсім задубів, стоячи на цьому клятому вітрі.

Фейгінові, видно, дуже не хотілося пускати до себе гостя в такий пізній час, і він навіть пробурмотів щось про згаслий камін, та після того, як його супутник наполегливіше повторив своє прохання, він відімкнув двері й попросив гостя тихенько замкнути їх за собою, поки він піде по свічку.

- Тут темно, як у домовині,- мовив незнайомець, ступивши навмання кілька кроків уперед.- Не баріться.

- Зачиніть двері,- прошепотів Фейгін уже з другого кінця коридора.

І відразу двері з грюкотом зачинилися.

- Це не я,- мовив гість, намацуючи дорогу.- Це або вітер, або вони зачинились самі. Швидше несіть свічку, а то я собі голову розіб’ю в цій клятій норі!

Фейгін навшпиньки зійшов униз, незабаром повернувся із свічкою в руці й повідомив, що Тобі Крекіт спить унизу в задній кімнаті, а хлопці - в передній, а тоді знаком запросив гостя йти за собою і рушив сходами нагору.

- Осьдечки можна й побалакати, мій дорогесенький,- мовив єврей, відчиняючи двері кімнати на другому поверсі.- Ми тут ніколи не світимо, бо у віконницях є щілини, то, щоб сусіди не помітили світла, я залишу свічку на сходах. Отак!

Він поставив свічку на горішню сходинку, якраз навпроти дверей, і завів гостя до кімнати, умеблювання якої складалося лише з поламаного крісла й старої обдертої канапи, що стояла коло дверей. Незнайомець втомлено опустився на неї, а Фейгін пересунув крісло й сів навпроти. В кімнаті було не зовсім темно, бо двері були прочинені і свічка зі сходів кидала на протилежну стіну тьмяне світло.

Якийсь час вони розмовляли пошепки. Хоч розібрати можна було лише окремі розрізнені слова, випадковий слухач легко зрозумів би, що Фейгін захищається, а незнайомець у чомусь його звинувачує, і то дуже гнівно. Так вони перешіптувалися з чверть години чи й більше, а потім Монкс (саме так кілька разів називав його Фейгін) мовив, трохи підвищивши голос:

- А я вам знову кажу: в усьому винні ви самі. Вам слід було тримати його при собі, разом з іншими, й робити з нього звичайнісінького шмаркатого кишенькового злодюжку.

- Чи ви чули таке! - вигукнув єврей, знизуючи плечима.

- Ви що ж, хочете сказати, що не домоглися б цього, якби схотіли? - сердито запитав Монкс.- З десятками інших хлопців у вас виходило, а з ним не вийшло б? Якби вам стало терпіння, то, може, вже за рік його б засудили й вислали подалі від Англії, та ще й довічно.

- А кому була б із цього користь? - смиренно спитав Фейгін.

- Мені,- відповів Монкс.

- Але не мені,- ще смиренніше мовив єврей.- А я ж маю думати й про свою користь. Коли справу роблять двоє, то слід усе ж таки враховувати інтереси обох, хіба ви не вгодні, друже мій?

- Ну, далі? - нетерпляче сказав Монкс.

- Я переконався, що навчити його нашого ремесла дуже важко,- провадив Фейгін.- Він зовсім не схожий на інших хлопців, які опинялись у його становищі.

- Це точно, хай йому біс! - пробурчав Монкс.- Інакше він давно вже чистив би кишені.

- Я не мав за що вхопитися, щоб його присилувати,- вів далі Фейгін, сторожко стежачи за виразом обличчя свого співрозмовника.- За ним не