Кров по соломі - Медвідь В'ячеслав
Але й мудрість услід, що гірш муки, — не зізнавайся, хай-но покортить; ми позаховуємо таємниці, як то раніш скарби, і такими багачами заживемо на всенький світ. Уже й поводар потурає дорозі на денний світ; часи прощань і уяви присторонюються одвірків, даруючи долоням лиш доторк змарнілої під шарами різнофарб'я деревини, — нам ще й не так намислиться, і це сяєво сіней, ці перестановлені речі, зготовлені до нових трудів, та й не поодиначки, як то коли входив, а гуртом таким, мов символом речизни, і потріск останньої ще не зжарілої галузки в печі з димуватим напливом у простір хати, з таким жаданням на сполуку зі світом бездимним, — геть усе так примислено провадить нами, й не через межі, пороги чи застереження, а от якимсь ладом і довічною втишеністю, і вимудровує золотаву мисль: не в тобі, у душі чи в думках, а десь впорівень грудей на близько-недосяжній віддалечіні струмує і м'яко кублиться те все твоє, неналежне й належне тобі, що тобою мудрує і з чим ти у злагоді та невмирущій спілці. От це тобі й скінчення страхів у подорожуванні, і найкоротша й найдовша дорога; вистежування гріхів, бо перший гріх — слово, бо ж і шляхи наймудріших у плетиві слів і темнощах гріхів; бо ніде, як тут, слово плине за сонцевим сяянням, шемротить, як дощева запона, влягається кожному вигорбку і травині, шелесту і гримкотінню; і час нової мови, і безмовне вглибання у тугу немічності, і сяєво впоперед тебе пульсує, от-от вибурхне: пане полковнику, ви ж бо вернулися на свою батьківщину, задля вмирання з своїм народом пригнобленим, віки дочікуєтеся знов нового рушення; сталося, як ви й гадали: рід на рід, думка на думку, жінка на чоловіка, помисел на дію, книжка на вченість, дух на зброю, — техніку викопано, мотори заведено; чи ми вже там, де й не насниться, не ввиджиться, не сповниться називанням слова.
"Та ти, Юрку, вже третю хату врихтовуєш на проживання мені; а світ стіки музеїв не має, як це тут. А самотини не вмилостивиш ні цею, ані давнішою побудовою; ані найбільшим лихом, що зводить людей докупи, бо все почалося з-оборот світу, — до чого мали б прийти, то те спервовік якось вгніздилося, та й одпрохуй в цих снів будь-котрої провини. А як ти кажеш, що ти такий парубок, як і той, котрий смерть втопив, а не хтів лишатися їден на цілому світі, ще й сам втопився, але ж що це ти живий, а смерті й знаку не чуть чи чого вона зачаїлася; та ти якийсь мотлох робиш, аж не даєш померти й цім переднішим, а ще й собі таку безсмертину наврочив, що хоч
що. А як ці світи гунули урозтіч, а ти сам собі гоко всевидке, то це туто стій усякому хто не є та довпоминайся якої крихтини, чи й вона постачить на бідноту вселенську та в науку, як не шукати провини, а все пробувати у ній; ти-ж напоумився на втікання з нізвідки в ніщо, то й мені вишукуй тебе з бур'янів та ратуй од вчителів а й наїжджих яких журналістів, бо як ти мову з котроїсь лагідності призвичаїв до втиші й необзи-вання, а гинші мусять страхом ковтати та забалакувати кожнісіньку тінь або яке ворТу-шіння; та й вже ця госінь тицькає в очі, що й тоді яке щось було, і потом їй госенувати, а ви цим їдним спомином хочте забабрати всяку яка не є госінність і жити в спомині. То я мушу вступацця знанова за тебе, як вступалася перед німцями і совітами, й перед ким хоч, — бо ти щасливий собі, що мав думку середночі, а не міг записати, а інші мудрі ще-но й думка не вродиться а вже біжком каракулі вимальовувати та в світ пускати нечвидні гадки, — чи ж я тебе остережу, чи яким голосом з хащі земної вбізветься звірина й пташина о поміч не знати к якій гадці і помислу; бо вже надходять такі, що їм тра мови жорстокої впроти світів боронитися, бо світи то так собі раз та й навернулися знов, а ти думав, що вже огов де; та й смерть зирить проз води смоляні, так хоче вернуцця — та стіки всього, та як вталагуняться в ці тісні без міри долини, кожде про своє та своєю мовою, і де ради дати чи поодиначці, чи юрмиськом їх. Та й вже не так як було, — а смерті плавом зринають і погорджують що безмовними, що галасуючими; звірина й пташина собі гин-шим повітряним широм, де-які інші або-хто то ні шляху не знати, ні вширу; гайнують порізно цю вішність, а знаття собі не скла-
Колі свайба у клубі розписували 8(23) березня морозець похмуро і вітер після одинадцятої вияснилось і прохолодно 9(24) березня хмарно і сонце тепло починається піст перший тиждень Шевченка день народження 10(25) березня похмуро сонце показувалось в годин п'ять дощик бризкав Ситничка Марфа померла о другій ночі 11(26) березня мороз вітер холодний вдень сонце а вдень розтало град хоронили Ситничку Марфу 12(27) березня вночі сніжок а вранці і вдень дощ бризкав 13(28) березня зранку мороз а вдень розтав похмуро 14(1) березня мороз вдень розтав град цілий день сонце і хмарилось день народження мій сімдесят сім років Явдошки
15(2) березня зранку мороз вдень грязюка хмарно і сонце один тиждень пройшов посту
16(3) березня похмуро холодно вітер починається другий тиждень посту 17(4) березня похмуро після третьої години дощ бризкав до вечора
дуть. А як ти вподобав і не вішність, і не вшир який, а спомином забабрав що-який не є світ і позасвіття, а ще й хочеш усе це тутешнє напоумляти на мудрість невгадну, то де тебе одшукати задля цеї звістки, що ні ті хороми наснілі, ані ці музеї на наше довічне проживання не вгодні передержати: ще-но світ був як світ, і так ці сніги тулилися до віконечок в'яснілих, це ж і ми разом з вами, та й вгріваємося, та такий затишок що землі, що небові, а зіроньки палахкотять аж низом; то то такі зими були, що й звір надбіжить під вікно і не вкраде, а діжде свеї частки; глянь тако вглиб білезного світу, то й пташка здалечини навдиб людиною видається, а що старе, що мале їднаково рушать горою та низом, — ай сонце не згляне, та світла більш, як його всього вкупі може бути; та й я сибі од хати до хати прошкуючи у святешному вбранні та оддаючи забуті в якім хоч світі та ким хоч борги — а людям то ненагадуй, хай-ще пождемо, Богинько, така їм радість, та й передержують тебе в кожній хаті вгощеннями на неоддавання довіку боргів; а не похваляться, думаєш, синами навченими, бо ще з-перед усіх голодів та воєн така мудрість навпоїла їден-одньопусінький світ на усіх; стара мудрість вхистилася найрозумнішої голівки, ще й не вґедзькалося всезнання на впоїд щирої душі, не дочитувалися й своїх наймудріших, що ти ними тепер не знаєш як одгордувати, — кажи-но-кажи, як це ті пересичені їжею та вином зосереджуються на якійсь їдній тривожній думці; а як такий мудрий, то не знав, га, як те вино нам кров'ю видаватиметься, а що їжа, то смаку на неї збудемося. Та й. Але йдім-но далі, — як цей перетишок нам дарувався, як такий, кажеш, цікавий нецікавий час, що й думка спочиває, а це ти типір нашуковуєш час та й місце на подум оден, то-ж якій тій думці вродитися, аж вона вискаженює і в забутих віках найнечвидніший утишок, бо яке там тобі називання чи здогад, як що не візьми, слово там, порух, то те воно й є, а вже ці наймудріші зачали розгадувати, що то таке а за яким звичаєм тяглося, — ото бідота. То ми мали вперш і вдруге, а за яким господом вбернеться і ще той нетленний раз, аж-б не вином і не їжею і нічим ні на смак ні на дух не спо-казалося нам кінцем усього, — то надлазять нові журналісти той з олівчиком той з папіром, хай дитина таланить невспокушенні думочки; а сніг захурделює, а звір скаженіє, а зірка іскрить, так їм навпохваті це устрявання у мир, супокій, ще й лад; встороняється з ослінчиком баба заходжа, тереблячи в пелені калачика та яке яблучко квашене втерте; це тобі політика нова і ракети навзвишні, і інженерія, — аж дитині овстрах визирнути з-під стола, бо батько
за чаркою знає їдні жарти, а голова Дубовий г-окає що-о ти на ньо-ого кричиш, мо-оже, він буде космона-авт або письменни-ик; вже-е-к, наврочили сибі, що мудрих стало більш як з потреби, а дитина й зізналася б, та боїться, як ця думка злихоманить зосну, та страх довстежити того олівця ще й папіра, страх прокинутись вранці й побачити не-свої слова такими жуками аж чужою рукою. Світ добріє од подуманого і сиротіє од писаного в погорді до нього, бо думка блукає, дб хоче, а все дотулиться і пташини принишклої, й зірки доземної, а писаному давай вгрібатися старизни й зазиркувати, як то воно далі буде й що з кого вийде, не хоче так чуманіти за цим згорьованим та неприкаяним, цей час йому нецікавий, це слово нев'ясненне, — не хтять жити тут, вже десь їх в гинших світах вітають, кажуть, ондо в них така мода розважатись всим, що де не запорвуть; та й очі кров'ю вбираються, такими купами назбли-жуються, а яке це тут ще жебрацтво на ви-правд їхньої ненажерності; ото де їй-бо розвага, — хоч-що-хоч візьми, й цю твою філологію, то не на те виходить: спроваджено ту всю свободу, яка вона там є, щоб вседозволенністю забенкетувати а не де, як тут; ти їм вповідж, яка та доля, а їм їдно історія, історія, а вже-ж як нахизуються, що й рабство перейшли, то хоч у ґвалт, це ж тут жертва на жертві. Диво ж бо й те, то не будуть, кажи, пінити і донюхуватись, як їх ошукано: хто справдешні раби. Чи то така руїна для них, а чи який страх гонить, що й тут якась думка невгадна зачаїлася, що смерть тут у забавки грається, а людина вільна слухацця або торгувацця, — та так ті торги й подосі, диво назвиш усього: що похорони, що весілля; а ми раді зайшлому і заїжджому, та пробачте та сідайте, бо на
18(5) березня похмуро тихо тепло Явдохи день народження 19(6) березня похмуро вітер дощ бризкав цілий день 20(7) березня з ночі дощ після обіду перестав похмуро цілий день
21(8) березня хмарно і сонячно було і вітер 22(9) березня хмарно і сонячно тепло як весна
23(10) березня вранці морозець вдень хмарно і сонячно тепло як весна 24(11) березня тепло хмарно і сонячно 25(12) березня морозець і туман до десятої години сонце і хмарно Середохреща 26(13) березня морозець і туман вдень хмарно і сонце 27(14) березня похмуро вітер 28(15) березня морозець холодно 29(16) березня холодно сонце вітер 30(17) березня вранці мороз сонце і хмарно вітер теплого Олекси починається четвертий тиждень 31(18) березня мороз вранці вдень сонце вітер
1(19) квітня похмуро вітер холодно 2(20) квітня вночі маленький дощик і вдень дощик бризкав
3(21) квітня сонце і хмарно дужий вітер
минуле не складеш міри і винуватості, а те минуле нам все з-перед нас, ми й ваших мудрих аж-но всіх прихистили, й за ваших пророків одмолилися й одпокутували, то ви пробувайте в свободі, а скілько тра пристарчимо і на жертви й раби, бо ж тут все свято; а як чий тато збурмоситься, що, бач, світ досі не покаявся за наші жертви та не оддякував і не спокутував за мовчанку, як тут пів-люду невинно лягло, то тата ще й на покуть, ще й бандурку до рук.
