В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда

Народ вимагає закону про право на працю, вимагає роботи й хліба. Щоб заспокоїти безробітних, улаштували державні майстерні, але це крапля в морі! Демонстрація вдерлася в зал засідань Установчих зборів з своєю петицією. Перелякані депутати порозбігалися.

Тоді народ оголосив Установчі збори розпущеними, а депутатів — позбавленими мандатів, але потім солдати розігнали демонстрантів, заарештували проводирів, і Установчі збори продовжили свою роботу. А що далі було — невідомо, бо газета обірвана.

— А що кажуть люди з конвою оказії?

— Нічого не кажуть. Я навіть не наважуюся розпитувати, бо наших конфірмованих у цьому конвої нема, а спитати малознайому людину — надто небезпечно. Дехто з наших вже за таке й до Сибіру потрапив. А от в Раїмі є лікар Кількевич148, родом з Литви. Він іноді одержує листи з батьківщини і добрим друзям дещо розповідає. Раджу вам з ним ближче познайомитись. Порядна, чесна людина, але трохи боязка. Бо ж і він колись був під слідством: розбалакався з одним пацієнтом, а той написав на нього донос. Ледве викрутився, бідолаха. Тепер, "обпікшись на гарячому, дме й на холодну воду".

Поговорили ще трохи, і Крулікевич попрощався з Шевченком. Він поспішав до Раїма, до якого від Косаралу було не менше шести верст, та ще й треба було перепливти неглибоку притоку Сирдар'ї.

Багато став тепер писати Тарас Григорович. Знов і знов малював сумні картини важкої селянської долі, де жіноча краса — не щастя, а лихо. Частіше й частіше з'являлася в його творах і постать кріпака, кинутого в казарму паном, щоб без перешкод оволодіти його дружиною або нареченою. Змальовував він і трагічну долю вдови, немічної старенької матері, в якої забрали єдиного сина-годувальника. І самотня мати, випросивши на паперті гріш, відразу віддає цей гріш на свічку за здоров'я своєї дитини.

Чимало й пісень написав він тієї осені. То веселих, то сумних, і найбільше від жіночого імені: бідна наймичка ходить босоніж, мріючи про саф'янові чобітки, щоб взути їх на танці і хоч один раз потанцювати разом з багатирками, а донька багача сидить удома, не може вийти на мить до коханого, бо батьки не дозволяють їй кохатися з бідним сиротиною, і залишається дівчина-багатирка на все життя самотньою, і відквітає нікому не потрібною її молодість і краса.

Але найбільш душевної снаги, найбільше серця вклав він у вірші, де кликав не миритися з неправдою життя. Наточить він вірного товариша, заховає його за халяву і піде з ним вершити суд і завойовувати правду. Мужньо і міцно бринів голос поета, і навіть самий вірш набував металевого тембру і сили.

Коли почалися приморозки, зимівники перейшли з жолим уїв у землянки і під сухе й тріскуче шарудіння очерету почали обробляти зібрані астрономічні дані, систематизувати колекції. Читали також новоодержані книжки та журнали.

Якось уранці примчало до Косаралу кілька вершників-казахів.

— Де тут майири живуть? — спитав найстаріший і найповажніший з них.

— Таких у нас нема, — презирливо посміхнувся уралець з білявим чубом, що хвацько стирчав з-під шапки, зсунутої набакир.

— Ну, коли майирів нема, — давай генерала! — наполягав аксакал. — Велику до нього маємо справу.

— Ач, куди сягнув! "Генерала", — перекривив його козак. — Іди до моряків, — показав він на землянку Бутакова.

— Велику маємо до тебе справу, — повторив аксакал, входячи до лейтенанта. — Здрастуй, руський начальник! Поможи нам, пожалста!

— Здрастуйте, добрі люди. Сідайте, — привітно відповів Бутаков, вказуючи на лаву і знов опускаючись у своє улюблене крісло. — Яке лихо привело вас до мене?

— Ой бой, великий лихо! — похитав головою старий. — Тут, в очеретах, живе джульбарс. Великий, довгий як кінь, а на зріст маленький, як баран. Наші жигіти хотіли його вбити, шукали, а він заховається — нема. А потім щоночі він баран у нас їсть, кінь їсть, — по пальцях рахував аксакал, — маленький дитина теж їсть.

— Аде його лігво?

— Не знай. Бояться наші в очерет ходити. А очерет нам дуже треба. Не знай!

Бутаков замислився. Пішки на тигра не підеш. Доведеться домовлятися з осавулом Чортороговим.

— Прийдіть до мене, добрі люди, позавтра, а я тим часом пораджуся з нашими, як його знищити, — рішуче сказав лейтенант.

Коли казахи поїхали, Бутаков одразу пішов до козачих офіцерів, бо сусідство з тигром не обіцяло нічого приємного і учасникам експедиції.

Прийшов він із своєю пропозицією дуже вчасно. Напередодні кілька солдат і козаків полювали на диких свиней. Мисливцям надзвичайно поталанило. Крім трьох свинок, вони забили велетенського кабана. Насилу витягай його тушу з грузького болота на твердий грунт і залишили її там до ранку, щоб вивезти кіньми. Приїжджають і бачать: півкабана з'їдено, а навкруги на землі відбитки тигрячих лап. З хвилини на хвилину тигр міг повернутися до своєї випадкової здобичі. Нічого не придумавши, мисливці повернулися до свого командира спитати поради і якраз застали у нього Бутакова.

Почали радитися. Думки розійшлися. Одні були за те, щоб негайно запрягти коней і їхати по рештки кабана; ніші пропонували влаштувати засідку і чекати тигра біля недоїденої туші, а треті сміялися й казали:

— У тигра нюх значно тонший, ніж у вас. Просидите марно ніч, промерзнете, а тигр, зачувши людину, піде тим часом жерти баранів або теля, атой полізе до наших коней.

Шевченко мовчки стояв за спиною Бутакова, посміювався в вуса і нарешті сказав, коли всі захрипли і замовкли:

— А що, коли встановити заряджені штуцери, націлені на тушу, а до курків прив'язати мотузки або дріт і протилежні кінці прикрутити до туші. Варт тигру смикнути тушу, як всі штуцери одразу вистрелять і тигр буде або забитий, або тяжко поранений.

Пропозиція Тараса Григоровича відразу примирила всіх, і дальша розмова була лише про те, як і на чому краще розмістити штуцери.

Два спритних теслярі взялися за роботу, і за дві-три години заряджені штуцери вже дивилися з густих очеретів на недоїдену тушу, а Шевченко з Бутаковим та поручиком Богомоловим обережно і міцно прикручували до іклів та ребер забитого кабана мотузки від зведених курків. Потім, щоб знищити запах людини, вони протягли по своїх слідах тушу забитої свинки і спокійно пішли до Косаралу.

Другого ранку мисливці кинулися до пастки. Рештки кабана були цілі, але перекинуті на другий бік. Біля них темніли на землі дві калюжі крові, а тигрових слідів навколо стало значно більше.

Не відразу наважилися мисливці піти кривавими слідами в гущавину очеретів. Всі знали, що поранений тигр перший кидається на людину. Але коли зібралося дванадцятеро добре озброєних мисливців, вони сміливо рушили в путь. За якісь півверсти від принади лежав мертвий тигр у калюжі крові: всі шість куль пробили його наскрізь, і треба було лише дивуватися живучості звіра, як він, смертельно поранений, спливаючи кров'ю, зміг одійти так далеко.

Всі вітали Шевченка з вдалою вигадкою, а він поспішав накидати олівцем та аквареллю велетенського тигра, милуючись його дикою силою і красою.

— Тарас-ага! Невже це ти, дорогий?! — раптом пролунав схвильований голос Жайсака. — Ой бой! Який же я радий тебе бачити!

— Жайсак! — радісно вигукнув і Шевченко і, підводячись, мало не розмазав свою акварель.

— Ми тут недалеко зимуємо, — стрибнув Жайсак з коня і міцно обняв поета. — Одна година їхати дрібним клусом уздовж Сирдар'ї. А ти звідки прикочував сюди, Тарас-ага?

Його блискучі антрацитово-чорні очі весело сяяли, оглядаючи мисливців і мертвого звіра.

— Яне кочував, я плавав по морю, по Тениз-Аралу. А це мої начальники, або, як ти кажеш, майири, — пояснив Тарас Григорович, широким жестом вказуючи на Бутакова і Богомолова.

Жайсак весело закивав головою.

— Знаю! Бачив! Великий човен. Дуже великий човен, а на ньому крила з полотна. Здрастуйте, російські начальники! — раптом схаменувся він і шанобливо потиснув обома руками руки Бутакову й Богомолову. — Приїжджайте до нас у гості. У нас тепер дуже добре. Аул великий. Джантемир баєм став. Дуже заможний. Юрти білі, баранів багато. Будинок собі збудував, як в Орську. Будете бишбармак їсти, російську горілку пити, балик солоний і балик смажений їсти. Ми тут теж баликчи стали. Багато ловимо. Джантемир навіть радий, що Мєшка-майир його з Жаман-кала вигнав. Тут краще, тепліше. Тільки джульбарса боялися, так от тепер він вже забитий. Хто його забив? — спитав він, переводячи погляд з Бутакова на Шевченка та інших.

— Це Тарас Григорович придумав, як рушниці на тигра наставити, і вийшло, що тигр сам у себе вистрілив, коли смикнув принаду, — засміявся Бутаков.

Жайсак не зовсім зрозумів таке дивовижне пояснення, але не наважився далі розпитувати і тільки сказав Шевченкові:

— Покажи, де живеш, Тарас-ага. Я до тебе іншим разом приїду, багато з тобою буду тоді говорити. Зараз не маю часу.

Тарас Григорович здалека показав йому свою землянку, з комина якої здіймався кучерявий димок. Жайсак стрибнув на коня, вдарив його камчею — і помчав геть, а Шевченко знов узявся за пензель.

Тигр був надзвичайно великий, з жахливими, ніби полірованими, іклами, з жовтогарячою шкурою в чорних оксамитових смугах. Коли акварель була закінчена, уральці почали його білувати, і з тигрової шкури вийшов чудовий килим. Згодом придбав його Бутаков за відро горілки і три бляшанки консервів.

Поки не випав сніг і не почалися хуртовини, Шевченко багато малював аквареллю, сепією, чорними й кольоровими олівцями. Зробив кілька краєвидів Косаральского форту з суходолу і з моря, намалював морську затоку біля гирла Сирдар'ї і чудову картину олійними фарбами "Схід місяця вповні". Коли ж випав сніг, він почав малювати товаришів по експедиції і внутрішній вигляд їх житла. Поспелов мав чудову фігуру, і Шевченко охоче малював його голим до пояса і сам мимоволі милувався своєю моделлю.

Макшеєв часто сперечався з Шевченком про живопис. Теоретично обидва відстоювали правду в мистецтві, але Макшеєв вважав, що в Шевченка слово і діло часто розходяться. Він нападав на Тараса

Григоровича за те, що його попередні картини не точно передавали риси людей, що він прикрашав свою модель, подовжував овал обличчя, надавав людям штучних поз.

— Ніколи я цього не робив, — сердився Шевченко. Але Макшеєв уперто стояв на своєму.

— Ні, голубе мій: не один раз грішили проти правди життя.