Поеми - т. 4 - Франко І. Я.

Що згадаю його люті муки,

Що згадаю, як він добрий, щирий,

То з очей самі ті сльози ллються».

А на те сказали батько й мати:

«Правду кажеш се, дитино люба!

Добрий, щирий пан наш, ані слова.

Та що ж сльози ті йому поможуть?

Бог простер над ним свою правицю,-

Божа воля! Цить, не плач, дитино!»

Так вони зацитькали дівчину,

Та вона не спала всю ту нічку

І весь день німа, сумна ходила.

І знов ніч, лягли всі троє спати,

Та не спить дівчина у постелі.

Дивне щось наклюнулось у серці

І росте, всю душу обгортає,

По-свойому гне і ум, і волю.

Аж як стала міцно й непохитно

Думка та в душі її: віддати

Свому пану кров свою і серце,

Аж тоді їй легко, ясно стало.

Та нова вродилася турбота

І тривогою зціпила душу:

Чи позволять рідні батько й мати,

Чи позволить Генріх, пан ласкавий.

На сю жертву? Се згадала, бідна,

І лились з очей річками сльози,

Батьку й неньці ноги обливали,

Їх зо сну смачного пробуджали.

І підвівшись, строго мовить батько:

«Нерозумна, вперта ти дитино!

Що надармо сльози ллєш, нас мучиш?

Бог один лиш може тут порадить!»

А вона їм відмовляє стиха:

«Отже мовив пан наш, що для нього

Є один, один іще рятунок.

Чом же я не маю бути варта,

Щоб йому отим рятунком стати?

Батьку, мамо, молю вас, благаю,

Не спиняйте ви моєї думи,

Най я з богом кров із серця свого

Радісно віддам за пана мо́го!»

Мова ся старих прошибла жахом,

І сказав, перехрестившись, батько:

«Боже, що се мовиш ти, дитино?

Чи ти знаєш, що се ти сказала?

Ще ти злої смерті не видала;

Безрозумно рвешся на се діло.

Ні, покинь ті мрії непотрібні,

Спи і нам не вгаюй сну по праці!»

І затихла - та не спить дівчина,

Сон її не брався всю ту нічку,

І весь день німа, сумна ходила.

Ніч прийшла, лягли всі троє спати,

Та рида дівчина у постелі:

Із очей течуть річками сльози,

Батьку й неньці ноги обливають,

Їх зо сну смачного пробуджають.

Підвелась зо сну старенька мати,

Строго мовить до дочки небоги:

«Що се ти задумала, нещасна?

Ти, котру під серцем я носила,

Котру з болем на сей світ родила,

Ти, що мала бути нам підпора,

На старії літа підпомога,

Дому втіха, у людей пошана,-

Хочеш власну душу погубити,

Молодий свій вік занапастити,

Нас старих навіки всиротити!»

А на се крізь сльози каже доня:

«О, якби я слів могла дібрати,

Щоб вам те сказать, що в серці маю!

Батьку, нене, ви мої рідненькі,

Чи ж то я була вам зла дитина,

Непокірлива та неслухняна,

На пустеє ласа, в злім уперта?

Чи зазнали ви мене дурною,

Чи не вчили ви боятись бога

І людей любити? Не гадайте,

Щоб нараз тепер науку вашу

Я забула та розледащіла.

Не погу́блю я душі своєї,

Ані вас покину сиротами;

Бог вложив мені сю думку в серце.

Видно, се його така вже воля,

Видно, він мене до себе кличе.

Я про смерть не мрію легкодушно,

Добре, пильно я їй придивилась,

Серцем біль її прокуштувала,

І вона вже не страшна для мене.

Адже вмерти треба хоч на старість.

Але важко старітися в горі.

А як дехто у гріхах вмирає,

То волів би був і не родитись.

А мені се бог у ласці своїй

Посилає смерть без труду й горя,

У весні життя, велить віддати

Чисте ще своє дівоче тіло,

Чисту душу іншим для здоровля.

Чи ж ся жертва в гріх мені влічиться,

А чи не в найбільшую заслугу?

Кажуть люди, що лицем я гарна

І всім тілом напрочуд вродлива.

Погадайте, як я старша стану,

Кілько-то покус мене чекає

І як легко гріх краси чіпаєсь!

А як навіть вийду з дому заміж,

То, хоч буде милий муж для мене,

Вже не буде з ним мені утіхи,

Скоро лиш про пана я згадаю,

Що так мучиться, а через мене

Міг би був найти собі здоровля.

А як буде муж мені нелюбий,

То подвійне жде мене нещастя,

Бо з нелюбим жити я не хочу.

А тепер любовник найсвітліший

К собі кличе, щастя прирікає,

Що не змилить, не мине ніколи.

А як пан мій любий через мене

Віднайде здоровля, то чи ж можна

Мій рівнять короткий біль хвилевий

З тим добром, яке він всій країні

Довгі літа ще творити зможе?

І чи ж вас я лишу сиротами,

Як його придбаю вам за сина?

О, подумайте, мої рідненькі:

Як себе я не віддам для нього,

Швидко в гріб вжене його та болість,

Швидко інший пан у нас настане,

А яка тоді чека нас доля?»

Мов ножем, порізали по серці

Ті слова старих вітця і неньку.

Страх проняв їх; бо їм так здалося,

Що якась таємна, владна сила

З уст дитини їх проговорила.

І не сміли довше спротивлятись.

«Дух святий, мабуть, говорить з неї,

Як із уст святого Миколая,-

Мовили старі одно до ‘дного,-

Най же ж буде, як сама бажає».

Врадувалась сим словам дівчина

І весело світу дожидала,

Та ридали важко батько й мати,

Сидячи безсонні на постелі,

Хлипали старі, неначе діти,

Руки дряхлії слізьми мочили,

Світу ждали, господа просили,

Щоб сю ніч ще