Листя землі - Дрозд Володимир
Дак побігла я по сусідству до Уляни Несторки, а се вже ми на хуторі проживали, квашні кавалок позичить. А Уляни удома не було, бабувала десь, сам Кузьма домував, на порозі сидить, люльку розкурює. А ще яни в хлівці тому жили, хату тальки будували. Йон мені і каже: "Там, на лежанці, діжа, бери, дєвко, тіста, скольки тобі треба". Я тольки віко підняла, аж на дні діжі —зірочка. Як заблищить яна, як засяє на усю хатку, я геть спужалася, думала — пожежа. А зірочка пурх із діжі і — в двері, а двері — навстіж, Кузьма ж бо на порозі люльку курив. Дак тая зі рочка — у двері, поплив' ла, і вже — над хатою яна, і все вище та вище — у небеса, а уже сутеніло. Мені уже й не до квашні, а Кузьма глянув услід зірочці тій і гомонить: "Се матка моя балується". А яни, відьми, півмітком, що не скидався з мотовила усі Великодні святки, з неба зорі й знімали, се тепер такого не чуть, а тади було, було. І дознімалися яни, що в наші года зоря на небі — де-не-де блисне, а як була я молодайкою — усе небо над Пакулем од зір аж сяяло…
А тади ж усі в Паку лі знали, що Уляні Несторці змій гроші носить. Я ноччю вертався од своєї дєвки і сам бачив: летить змій, наче куль соломи, що горить, так і сяє весь, і слід за ним стелеться — скристий. Летів йон од Чортового болота, над горою Круковою і в город Уляни опустився.
Літав-то йон, літав — але покуль Кузьма, син Семирозума, з далеких країв не повернувся. А як повернувся Кузьма, побачив одної ночі у городі крила, що світилися, і перехрестив їх. Дак змій і насипав Кузьмі повну шапку грошей золотих, аби тальки відпустив його на болото Чортове, так досюль у Пакулі балакають.
Ой, люди-людяки, послухаєш вас, на ніч глядючи, — очей зі страху не склепиш. Бігала я тади в економію корів панських доїть і все бачила. Виростав дім Кузьми, сина Семирозумового, на очах моїх, як у казці, се правда. Але з рук Кузьминих виростав йон, а не з чаклунства Уляниного. Не розгинався Кузьма з досвітки до ночі, а як місячно — і вночі сокирою тюкав. Дивувалася я і заздрила, і якби тольки Кузьма пальцем поманив мене, бігцем побігла б до нього, хазяїна такого, бо тади ще дівувала, тольки ж Кузьма Марусину свою любив і задля неї старався, се — правда з правд, і іншої правди нема…
І поставив Кузьма, син Семирозума, дім свій на стовпах цегляних. А до нього ніхто в Пакулі не робив так, і дивувалися. А між стовпів цегляних поклав він, на кам'яній підмостці, колоди дубові, обвуглені. І привіз він смоли з Мрина та щедро залив підмури смолою гарячою, а вже потім вінець перший поклав. І клав він зруб без жодного гвіздка залізного, в обло, а кріпив вінці тиблами дубовими, а шви мохом обтиньковував. І вибирав він драчку в колодах, щоб сирість затримувалася. Аж дивувався Матвій Мохнач, що допомагав сусідові: "Ти, Кузьмо Несторовичу, наче тисячу літ намірився жить. А ще батько твій пророчив: усе, чим тепер так дорожимо, вогнем візьметься, попелом стане, і вітер часу попіл розвіє", І відповідав йому Кузьма, син Семирозума, так: "Ніхто не знає, скольки йому одведено, та й гомонять-бо: людяка стріляє, але Бог — влучає. Але треба жити і роботу свою робить так, ніби усі ми вічно на землі перебуватимемо. Яи сотворяв Бог землю і все на ній суще, теж-бо знав, що — не вічне воно, бо нічого вічного на світі нема, усе — в переміні великій. Навіть зорі — і ті колись та падають на землю з неба, згоряючи дотла. А людяка не землі — теж по-своєму Бог, покуль роботу робить, бо и вона сотворяє світ, хай і маленький. Та й не тольки для себе людина світ сотворяє: для дєток своїх і людяк, що житимуть опосля неї на землі". І дивувався Матвій Мохнач словам Кузьми, сина Семирозумового.
А як настав час покрівлю стелити, привіз Кузьма з Глеїв, що на березі Невклі, глини білої, жирної. І викопав він на дворищі своєму ями дві. І розвів в одній ямі глину водою, і стала вона як сметана. І клав він снопики околоту житнього на дно другої ями у три пласти, і поливав глиною рідкою. І мокла солома в глині. Тоді виймав снопики з ями, І стояли вони навколо сторчма, поки вода стікала. І вкривав Кузьма дім кулями вогкими, ще й глиняною мішаниною зверху примочував. Приходили на хутір люди з Пакуля, дивилися на роботу його, питали, навіщо се. А Кузьма одказував коротко: "Од пожару і задля довго-віку". І хитали люди головами замислено: "Кузьма, син Семирозума, хату будує, як будував Ной свій ковчег перед потопом, про що розказується у святім письмі. Йон щось знає. Бо ще батько його Нестор, Семирозумом прозваний, віщував скоро змій огнедихий над землею літатиме і буде поруха на все живе".
На заході літа суш велика була, і загорілося болото Замглай. Уночі світилася червоно половина неба, і дим клубочів над Невклею, і встеляв луги сиволозькі. Невдовзі загорілися ліси Синявські, і казали люди старі, що се уже — земля тліє, і Страшний суд близько. І жили усі в страсі великім. А були такі, ще коней запрягали, складали на підводи начиння хатнє й тікали з села, куди очі бачать. І їхали та йшли вони повз хутір Несторів, і бачили, як Кузьма, син Семирозума, не виглядає суду Страшного, а свою роботу глядить. І казав до людей Кузьма: "Люди добрі, Страшний суд, що нібито його віщує звізда вогняна, на віник схожа, — він у душі людяцькій, і щодня і щоночі ми — перед судом там. А як буде насправді Суд, про який у письмі святім писано, дак буде йон усюди, і на небі, і на землі скрізь, марнота марнот—од нього в інші села тікати". І вертали вони додому, присоромлені.
А Кузьма, син Семирозума, ґанок майстрував, і не було більше такого ґанку в Пакулі, та й у Краї усім: з дощок різьблених. Птахи чудернацькі і квіти красувалися на дошках тих, наче на рушниках, пакульськими дівками вишитих, а над входом у дім — голуб і голубка цілувалися. І вивершив він із дощок струганих шпиль високий над ґанком, а на того шпиля посадив півня, власноруч із жесті вирізаного. І як віяв вітер, півень повергався навстріч йому й крильми бляшаними вимахував.
Дак і пішов скоро між людей поговір: як запіє той півень голосом залізним, моровиця по зелілі ходитиме і для багатьох погиба настане. Се я ще за фартух материн трималася, а в пам'ятку, бо і ми, подлєтки, зирили на того півня із страшком, як повз дім Кузьмин ішли. Але мовчав півень той аж до колективізації, хоч усякою переживалося людьми. А як зайшла у двір Кузьми, сина Семирозумового, "червона мітла", мо се ж у годі тридцятім, замахав півень крильми, хоч безвітря було, і закричав голосом залізним на весь хутір, і в Пакулі було чуть. Дак Федір Сиса, син Севастяна Сиси, що сало колись у Савки Малахи вкрав і помер з голоду у годі двадцять переїм, забрався по драбині на гонок і стержнем, яким вони хліб у землі та стріхах намацували, по шпилю ударив. Різьблені дощечки тріснули і розсипалися. Але не упав півень на землю, а ще дужчей замахав крильми, злетів з криком страшким у небо і зник без сліду, у хмарах. Сама я, правда, сього не бачила, а. люди так розказують. І сталося, як віщувалося: розруха пішла по землі, а скоро — і голод. І вимерло люду, старого, малого і всякого, без числа.
Дак і Федору Сисі відгукнулося за того півня! А відгукнулося Сисі в порідді його. Син Сисі в, як у фезеєн тую насильно забирали, скоро по війні, сховався од міліції в болоті Чортовім, а вже осінь була, застудився і вмер, чахотка задавила. Дочка ж народила єдиного онука, і той пропав. Як брали онука у військо, поповозив Сиса торб начальникам міським, аби сина в Мрині чи Києві зоставили служить, а в Афган не посилали. І служив йон під Києвом. Матка його і туди попоїздила: як кабана заколе — так і везе, так і везе. Усе командирів синових сальцем-м'ясцем підмащувала, обіцяли і залишити в надстрокову, і квартиру дать. А як случилося горе в Чорнобилі, їх, солдатиків, першими у те пекло і кинули, уже ніхто не споминав, чиє сало їли. Дак яно, бідне, якийсь там грахіт, Сиса потім розказував, голими руками брало, а йон аж світився. І прислало воно, бідне, додому тисячу рубликів, премію, писало, генерал вручив, почесна: як женишся, мовляв, персня золотого нареченій купиш, а собі — костюма весільного. Дак купили за ті грошики йому костюма нового — калі у труну клали. Вернувся йон, онук Сиси, скоро додому, списаний з війська, се ще Пакуль був. Як вернувся додому, дак, мо', з місяць ще потинявся по селу, далєй упав на вигоні наче підкошений і вже не підвівся.
Дак матка його се на похоронах голосить, Чорнобиль проклинає і генералів, які його туди послали, а я слухаю та й думку свою плету: а може, Чорнобиль той з "червоної мітли" почався і се півень залізний, Федором Сисою з гонку Кузьми, сина Семирозума, збитий, дитя безневинне через стольки годочків клюнув?..
На Другу Пречисту, а в Пакулі — храм, прийшла послушниця Марусина в село — з родичами попрощатись, бо мала ось-ось постригтися в черниці. Як ішла вона повз хутір Несторів, раз у раз на обійстя Семирозумів озиралася. І запитувала вона на вигоні у людей стрічних: "А чия-бо то хата під горою Круковою наче писанка?" Одказували їй люди: "То хата Кузьми, сина Семирозумового, для тебе, Марусино, збудована…" Ніяковіла Марусина, очі долу опускала: "Для мене — Богом збудовано, до кінця днів моїх". І роздавала вона пакульцям болящим хрестики, у Київській лаврі посвячені, а в кого болі великі — тим земельку з печер лаврських, що в них угодники святі лежать, наперстком одсипала у вузлики, прикладати до тіла, де болить.
І прийшла вона другодні до Уляни на хутір попрощатися, батька-бо її, Потапа Туренка, Безсмертним прозваного, в часи давні Нестор Семирозум з того світу повернув. І вклонилася вона Уляні з порога: "Простіть, тітко Уляно, якщо провинилася коли перед вами чи помислом, чи вчинком, чи словом лихим". Сказала їй на те господиня: "Дитинка ти добра та лагідна змалку була, Марусино, ні помислу, ні вчинку, ні слова поганого за тобою не знаю". І вклонилася Марусина до Кузьми, що біля вікна стояв, біліший від стіни крейдяної: "Простіть, Кузьмо Несторовичу, якщо коли помисел мій, слово чи поганий вчинок боляче вам зробили. Бо іду я, вважайте, з сього світу, і тільки на тім світі, якщо Бог дасть, стрінемося ми". Довго мовчав Кузьма, син Семирозума, а далі мовив так: "Єдиним ти завинила переді мною: стрілася мені на цім світі.
