Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

Повинність е повинність, її не ділять на "хочу" і "не хочу".

— Ми ділимо, кагане, на "можемо" і "не можемо".

— То все одно.

— Тоді бери данину і звільняй нас від походів. З землі своєї ми не підемо навіть тоді, коли всім доведеться лягти за неї в січі.

Каган відмовчувався якийсь час. Дивився на младомладого привідцю словенів пильним позирком очей своїх і відмовчувався. Зрештою надумавсь і сказав:

— Гаразд, я подумаю.

У нього був час думати: словени під його рукою, що захоче, те й вдіє з ними, може навіть потяти до ноги. А проте що довше думав, то певніше утверджувався в мислі: не потне. Одне, йому не тісно тепер із його родами, а друге, начутий був: слов'яни преліпі вої. І комонники з них не гірші за обрів, і щитоносці незрівнянні. А ще уміють бути таємними послухами у таборі супостата, незаміпимими провідниками в лісах, на річкових заплавах, як і будівничими подій, мостів через водойми. Його турми не степенпі робити те. Єдине, що вміють, — перти наосліп, брати чужинців на меч і сулицю. А слов'яни он які вигідні будуть на переправах, у таємних звідах. Заради цього зрівняє їх в усьому з аварами та приглянеться, як поводитимуть себе. Коли являть належну вірність та достойність — так і буде, коли ні — візьме з них усе, що можна взяти, і зробить конюхами.

XXI

Наступне літо, як і наступна зима, були для аварів і вдосталь ситими, і супокійними. А на поредлітті каган знову покликав до себе повіреного в ділах сольських.

— Лаштуй свою братію, Кандиху, поїдеш до імператора ромеїв із словом-речницею від мене. Путь неблизька буде, думай, правлячись, що скажеш йому, одначе знай: за сим разом маєш домогтися того, чого не домігся тамтого разу.

— О великий і мудрий!..

— Не поспішай падати духом. Нині ми не ті, що були колись, імператор теж іншим буде. У нас є тепер резони, Кандиху, не лише пропонувати себе, а й вимагати свого. Перший із них — авари живуть не на ромейській землі, свою мають. Другий — не втекли від ромеїв, е найближчими їхніми сусідами. Отож, коли прибудеш до Константинополя і станеш перед імператором, не плазуй, як ти вмієш, тримай себе гордо і незалежно, хай бачить і знає привідця ромеїв: авари колись не були їм рабами чи конюхами, нині і поготів не збираються бути. А вже потім, як переконаєш у цьому, скажеш і все інше. Передусім висловиш імператорові наше обурення з того, що імперія кликала аварів на службу, брала на себе он які повинності, тепер зрікається їх; що вона, всупереч споконвіку існуючим законам і поконам, посіла фортеці Сірмій та Сінгидун, котрі, будучи донедавна гепідськими, мали б належати аварам. Більше того, вона взяла під захист короля гепідів Кунимунда, багатьох його герцогів та баронів. Каган, скажеш імператорові, і його турми вимагають повернути все те — городи-фортеці на Саві і Дунаї, перебіжчиків-гепідів, що знайшли захист під крилом ромеїв. Коли воля наша буде усолоджена поверненням того, що належить нам яко звитяжцям у січі з гепідами, коли імператор, всупереч колишній речниці своїй і гніву своєму, платитиме аварам бодай те, що платив імператор Юстиніан, та ще те, що визначалося колись утигурам як допоміжна плата за послуги ратні — то авари, як і утигури, тепер підвладні аварам і надалі будуть содругами ромеям, надійною в їхніх ратних помислах силою. Коли ж усолодження бажань наших, а відтак і платні не буде, авари, скажеш, підуть походом на ромеїв. Утямив, чого я домагаюся від імператора?

— О так...

— Тож будь острий на розум і зроби исе можливе і неможливо, аби мої домагання восторжоствували в твоїм словеснім поєдинку з імператором. Уповай на те, що содружні уяп з нами важитимуть для імперії в кільканадцять разів більше, аніж ті тисячі золотих солід, що їх платитцме вона щоліта, а розбрат із нами й зовсім ляже їй каменем на груди. А ще скажи імператорові: каган покладає надії на його тямковитість і жде згоди на підписання з нами ряду до середини літа. Коли ж імператорські сли не прибудуть на той час до стольного стійбища аварів і не укладуть сподіваний ряд на мир і злагоду, авари вважатимуть, що миру між ними і імперією немає й бути не може.

— О мудрий привідцю! — підніс Кандих руки до неба. — Боюсь, що я не зможу додати щось від себе. Скажу лиш те, що чув із уст твоїх.

— Як знаєш, так і обертайся там, одне яви неодмінно: імператорську згоду повернути нам Сірмій, Сінгидун і платити субсидії. Без цього можеш не являтися мені на очі.

Кандих і не з'являвся, принаймні до середини літа. Полозом вився довкола імператора, як і довкола тих, що стояли поруч з імператором, посилав до кагана гінців, аби оповіщали Ясноликого, як ідуть перетрактації, що каже він імператорові і що — імператор йому. А сольство ромейське не об'являлося та й не об'являлось у стольнім стійбищі аварів.

Каган лютував. Був би Кандих під рукою, присяйбіг, на порох стер би і пустив за вітром. Та Кандиха не було, інші розплачувались за його невдачі. Коли ж повернувся з Константинополя і таки ні з чим, Ясноликий встиг перегоріти в гпіві своїм і обмежився тим, що усунув старого від повинностей стольника. За меча теж не поспішав хапатися, аби робити обіцяне явним. Щось виколисував у собі, а виколисуючи, відмовчувався. Те не обіцяло услади радним, всім, хто був під рукою в кагана, слухав його повеління і здійснював його волю. Зате інші авари або не зважали на його мовчання, або тішилися з того, що каган їхній сидить в наметі, а не в сідлі. Залюбки випасали комоней і ганяли на них навперегонки з вітром, приймали на перодлітті новонароджених лошат, телят, ягнят і яснілії видом, чули веселий гомін в огорожі і знов ясніли. Бо два літа супокою дали стільки, скільки не дали сім літ мало не безперервного походу — від степів за Широкою рікою до Дністра, від Дністра до Скіфії за Дунаєм і від Скіфії знов за Дунай — у Паннонію. Каган у них — Небом посланий привідця. Он яку щедру на злаки землю добув для всіх аварів, якими благами винагороджує та земля. А Небо — ще більшими. Мають черідки корів, отари овець, комоней стільки, що їм і числа не всякий знає. А ще багато хто удостоєний і такого блага, як гепідські діви, що не забарилися стати жонами. Чи все це можливе було за інших привідців? Чи такого удостоювалися роди аварські за інших часів?

— О Небо! — ставав один, ставав і другий на коліна й благоговів перед силою, що винагородила його он якиїїи щедротами.

— О великий і мудрий привідцю! — воздавав належне Баянові третій. — Ти — посланець Неба, наша опора в світі на цій благодатній землі! Живи собі на втіху, нам і дітям нашим на радість!

Тиша виколисувала супокій, а супокій — схильність замилування. На випасі — комонями, ситими коровами, чисельними вівцями, а ще — далекими краєвидами, чист небом і пташиним співом у високості, в наметі й коло вамету — жонами, численними дітьми коло жон.

— Чи є щось ліпше та втішніше на світі, — казали Мужам жони, — і чи треба чогось ліпшого за супокій. Продли цю благодать, о Небо, зроби, щедротне наше, так, аби вена усолоджувала нас сьогодні, завтра, завжди.

І Небо не залишилось глухим до благань аварська жон. Минуло літо відтоді, як Кандих повернувся з роме'ів, минуло друге, за ним третє, п'яте пішло, а каган не кличе в похід. Збирався, казали, те й робив, що погрожував меям, а доходило до походу — коли не одне, то друге ііважало і змушувало переінакшувати. Бо, всупереч поквну, ніхто пе волен чинити, а супроти волі Неба навіть каган не годен піти. Другого після звитяги над гепідаіщ літа народилося в нього п'ять синів і три доньки, третього — чотири сини і чотири доньки, четвертого — тільки сини, п'ятого — знову тільки сини. Як міг Ясполикіа порушити покони родів своїх і кривавити в ті літа меч^ коли в стольнім стійбищі його чули крик новонароджена а народжували милі серцю жони — ті, що їх мав до поціду, і ті, що замав після походу в землю Гепідську. Скликав гостей і давав з тої нагоди пир на весь мир. Одшіо літа вісім разів, другого вісім, третього десять і четвертото знову десять. І все не на день і не на два. Чи ніг Ясноликий думати про мету відплату і про субсидії у це гляді знадного блиску золотих солід, коли рід кликав довеселія? ЇКон у нього є та й є, і і.ожпа з них коли пе через літо, то через кілька літ народжує сипа чи доньку.

Одначе й час не ждав. На зміну літу приходила зима, на зміну зимі — літо, народжені но так давно діти ставали з волі Неба отрочатами, отрочата — отроками, отроки — мужами. І не тільки в родах аварських, по інших землях також. Каган, може, й не завважив би ще того, та сталася на однім із веселій прикра для його роду ворохобня: жона-аварка не помирилася з жоною утигуркою і вхопила її за коси. На крик скривдженої матері стали її сини, а супроти тих синів повсталії сипи жони-аварки. Ледве розвели їх та втихомирили. Зате по втихомирився по тій оказії каган.

— Де твої турми? — запитав хакан-бега, коли той прийшов і став перед ним.

— По стійбищах, повелителю.

— І як чисельні?

— Значно чисельніші, ніж були до січі з гепідами.

— А зледачілих, таких, що дуріють із жиру, скільки серед них?

Атель не зовсім розуміє свого повелителя, все ж не мав наміру приховувати цравду.

— В такий гандж, надто серед тих, що замали череди корів, табуни комоней, дітьми та челяддю обзавелися.

— Труби збір, підемо на Сірмій.

Збір протрубили і турми зібрали швидко, а на Сірмій не пішли. Каган одібрав двадцять із них і повелів вторгнутись у сусідню Далмацію, не так давно підкорену Візантією після упертих і тривалих січ із готами.

Чільні і нечільні авари були неабияк подивовані тим. Чому Ясноликий вчинив так? Нащо йому й без того сплюндрована Далмація? Чи не ліпше було б напустити аварські турми на багату Фракію? А коли в Далмації об'явилися зібрані з усього Іллірика провінційні когорти і стали тиснути на аварів, ба й гнати звідтам, і зовсім опустили руки. Що сталося з Баяном? Чому він так скудно почав мислити?

Каган відчув на собі допитливі позирки сородичів своїх і покликав до себе привідцю папнонських слов'ян.

— Що повідаєш мені, Вірагасте? Міст через Саву зможеш уже перекинути?

— Коли даси нам ще дві седмиці, то й зможемо.

— Хай буде так, одначе no більше, чув?

— A.

— Язик, як і досі, тримай за :'у5;іми. Навіть тоді, як правитимешся в Саву, ніхто не повипеп знати, куди й погцо.