Кров по соломі - Медвідь В'ячеслав

На ранок: мацнеш по лобі, і пучки влипають у глибші борозенки — то добрі демони відвоювали тебе й цим разом від лихих, і такий карб зоставлено після нічної борні, одпручуєш зір від темнавого килимка з невгадними щораз візерунками аж мов до стелі, де у кривулясто вимащених вглибинках попри сволоків якісь тіні купками приховуються, — то це там воно заховалося? — і тіло, ведене зором, випручується голічерева; то перш руки зволоджуються одпроти стіни; а далі й коліна, тягнучи зімлілу спину; аж дзюркне трохи слини з куточка заціпленого рота, а безтямний зір, відбившись чимсь хижим і настрашливим од просвітку межи шафою і фіранкою, струменить навстріч і хоче всим тілом заволодіти, бо з тих притемнів попри сволоки якась йому допомога; вони навкупі довкружають загріте людиною лігвище, і аж тоді стямишся од жаского здогаду: це все, приплямлене вдосвітнім сонцем, вже аж немічне, ще й мовби схнябіло-доброзичливе, володіло тобою, вповивало тіло, вхлиналося скупуватим теплом, чаклувало над обличчям, обпавутинювало. Отверезілий зір здогадливо-прудко сіпнеться до покутя, — трикутна полиця з візерунчатими мідяними бляшками спереду, Богоматір з немовлям на парсунній дошці без окладу й рушника; аж ов де те ворушіння, тінню майне до темно-ликої дощиці і втане при ній. Чека-но, то це вже той час і те дніння, коли спохоплюєшся ще й не так щоб дуже то молодий, але й старощі не такі страшні, і мамині руки попід притрусив трошки землю до дванадцятої години розтав і тихо було Хрещення 21(8) січня вночі вітер цілий день дощ Саши день народження 22(9) січня сніжок трошки притрусив і скоро розтав Володі день народження 23(10) січня вітер прохолодно і цілий день похмуро 24(11) січня вночі сніжок трошки притрусив мороз трошки і вітер холодно

25(12) січня мороз і тихо і похмуро 26(13) січня мороз і хмарно трошки сонце показувалося 27(14) січня похмуро сніг цілий день йшов 28(15) січня хмарно і сонце було до вечора морозець 29(16) січня мороз міцний вітер і сонячно

30(17) січня мороз ясно і тихо тепло 31(18) січня похмуро холодно і мороз і вітер

1(19) лютого хмарно сонце показувалося з першої години дня сиро прохолодно і град

2(20) лютого болото вітер холодно і сонце і хмарно

3(21) лютого хмарно і сонце і вітер і град 4(22) лютого мороз до десятої години після десятої почало

простирадлом і периною — от знов вбурився, і зміняння трусманів на жіночі байкові по коліна, і ще якийсь час степлілого марення, і почування сцикливого духу, коли вже й у штанях, і ще фізкультура, і ти навлежма на маті, і дівчатам розбігатися і долонями об твої коліна, і головою між твої ноги, і вигином перестриб на ноги впозад твеї голови, і знов інші, і лиш одна, мовби втаємничена у твої нічні запливання і ранковий сором перед мамою, а чогось усе її визируєш з-посеред колін, як вона, перш ніж надбігти, нюшкує верхню губу, і не так за часу стрибання, як уже потім, по довгих роках, сполучаєш своє сороміцьке знання про себе і її — навздогадливе знаття про твою таємницю і твій сором; або й не так, — ці темноликі голови (голова й голівка) дарували що зрання, що проти ночі таке аж мов прощення на твої хворощі, і вкипав собі у сон, і знов ця яма незглибна, в яку так страх зазирнути, але так солодко дзюрити. Та типір щось гинакше, — оченята-жуки Синові й ледь гнівливе округле праве бровеня; ще ж колись то таким затишком навівало; то ж немов ти, а то твоя мама; а це скіки віків минає, то де було назирити та хоч якусь одміну догледжувати, — оченята-жуки так припантровують, буцім так насторожі, ха'-но щось не те подумаєш і про його маму. Уже й вигнанцем таким почуваєшся, ще хапнеш у порозі пінжака з вішалки, а той погляд прошилює; і так лекш обзирнутися вже не до очей-жученят, а до місця, де ті очі, і оддалінь невстрашливо зважитись на думку: усе, що лякало, змалівши типір по кутках, невидко всотується у ті оченята, щоб день перебути у дерев'яному сховку. Та й чий то гріх, що тра у світі пробувати, а хата необжита, чужі розвалюхи рідніш своєю незахисною руїною; а ще хоч півправди дознати; коли ж ні, — веде тебе знов на змалілий страх; коліном утиснеш двері, щоб клямка випенькнула од мізинного пальця, і знов головою у зраджений світ невинуватої кімнат-чини, — ступнути чи ні; і так світи по два боки порогу — цей, малий, і той, незглибенний, — дочікуються, куди твоя тяма поверне. А хоч куди, — вередує тяма; як схочу, то й тут перетримаюсь; а ці світи, не дочекавшись, то сиротами прикинуться, то таким суглобом, чи кроква це, чи яблуня вгиниста об лату, репають, — а ну-но вгадає, де теї хоч півправди; висвітиться пів-очей Богоматері, що її зір десь вникає, та й не в ці сталагунені світи, а дальш, глибш — то куди: не кличе і не втішає той зір, а таким іншим світом теплить і притримує; от уже оживають одійшлі, — це ви, бабць, пождіть-но, поможу; спускають додолу зсклянілі нечулі ноги, спідничину рясну розпростують нижче колін; знов їй цих котлет захочеться, а невістка

яка-а-а, і принесе, а все то перепечені, то глемзякуваті; подай, Юрку, з своїх рук; і тих крихтою обнеси, — показує на ікону; чось світ зажирнів, не дасть ради статкам своїм; той павук скоро заснує пів хати, а я втомилася павутину тримати, усе тра сісти; якби цю доріжку тако навскоси, щоб тінь од павутини не вабила підлоги, — ти чув чи вже знов у льотри. Та де б не чув, а як ці ешелони поза лісами здіймають стугіт, а літаки, ці підземні кроти, вже такого навирейдували в# небесах, і тра бігти, а кожна вуличка чось незнайома, що-яким каменем білованим в очі яснить, і люди мов нетутешні в подвір'ях посуваються, а на цього перехожого так назиркують, і де ж та дорога, щоб їй скінчення не було, — знов якийсь закуток вербовий, листячко зосеніле у мілкій криничині терпким духом солодить; оно дід кошілі плете; сіно в копичках; невидкий струмочок, — та цього раю не мало б бути! Цей край наохо-тувався дивами, він собі мовби спочиває. То куди типір, — трапляється й поводар; як-то мовчки признатися хоче, які ви їднакі; але звідколи це, як не можеш скласти ні віку, ні часу, а все якось одним днем виторочується — жив чи ні; от знати: весілля чи похорони, чось підводами заставлено вигін посеред трьох вуличок, але ж і не базар, і веде тебе од незащіпнутої хати до найменшої, а на ній брезент скочений, а візниця зготовлений, — які там війни, та владарювання, яка партизанка; наказано доправити до найбликшої станції і здати начальству, — от-бо й посвідчиш на невинуватих світу цього, як розуму надмір. Але й поводарі не дрімають, якоїсь порчі на колеса та й, або на пострах візникам оголошують, який мокрець коням на ноги прикинувся, то ж не велено рушати. Чи твоя воля, а чи ведено тебе, — одсікнувся одної розтавати і сонце і хмарно 5(23) лютого Маланки морозець похмуро туман після першої сонце 6(24) лютого вночі вітер і дощ а вдень похмуро тепло після третьої дощик бризкав до восьмої вечора

8(26) лютого ясно 9(27) лютого хмари перебігають сонце і вітер дужий 10(28) лютого морозець сонце тепло 11(29) лютого морозець похмуро 13(30) лютого похмуро з першої

ДОЩ

13(31) лютого вночі дощ а вдень сніг ішов цілий день

Крушинський Захарій помер

14(1) лютого мороз сонце до другої години хмарилося після четвертої вияснилося 15(2) лютого мороз сонячно тихо Стрітення

16(3) лютого мороз вітер похмуро і сонце показувалось 17(4) лютого мороз мигичка і сніжок 18(5) лютого мороз похмуро і сонце показувалося бліде з Миколаєва привезли Кухтинку Машу хоронили 19(6) лютого похмуро пухнастий сніг цілий день йшов а ввечері мигичка

влади, то іншій вкорися; та й буде, як тому мудрому, що світу зречешся, а якусь таїну то переховаєш задля насолоди душі або чого там; довмілися, скажи ж ти, — хай ті світи світами та осторонь, а ми собі рай і спокій у собі замкнемо, та й то воно й буде гармонія, узлад. Зраджені світи, примарлива втіха самовбивць; аж з таких хворощів давай шукати якогось вияву, символу, кажете; а ці вже нові офіцери прибиваються поодиначки, і рипають хвіртками, де в якої баби дурман кращий, а синів та гонуків настрашують новішою технікою, — ми за цю державу воювали, а ми їй не тра, то хтось же мусить бути винуватий, і одробляти і за державний гріх і за свою непричетність; але то тіки знак дав, що навала нова; ще трохи спокою перетрималося, де б заховався і десь-то іншою мудрістю навтішався. Але пожди-но, чо це за ці гріхи, як-то новіші, — як-то й далі не позбутися гріха; що не здумай, чого не вкій, а все гріх та й гріх; ото де покваплюються за майбутнім, аби дознатися, який то ще гріх начеплено буде, чи він сидить у нутрі і дочікується на гаразд часу; а осьо я де. А гріхи давнезні, а страхи передранішніші кубляться закутками, дошукуються вмирущого чи заснулого на втіху, що вони ще живі, — а не хочте нас спам'ятовувати й зажити у згоді спам'ятливості, то буде вам так і отак. Що-яке руїннисько, невгадність шелестом, набурхом, здогадом остовбурчілим, а холодить запліччя і бахматить одежі, — перетримайтеся у неваготі; нема вам ні впину, ні оруху, лиш набувайтесь пусткою. Вже й вік сутеніє попід акаціями вгору глибокою вуличкою; і такий урочистий наскок у подвір'я шпоришеве, і вишелепування речень, як це обізватися, бо тільки їден на усе село ушивач покрівель, і скіки ж тих хат на вшивання й підлатування, а жита не сіється, а копів не ставиться, а хати пусткою, то кому який ґандж, — на вспомин віків зовстрінуть тебе вже з порога, як по війні перекривали батьківську хату, а він ще хлопцем хапнув зі сніпка пістолетика, а старший всторч зору: ану-но цюди; і постріл, і Гандзя оддалік поскидуваних сніпків вбовваніла, якраз-но повз вухо куля. Вже й минаючи кухню цю з піччю холостяцьку і кахляною підлогою з хмизяним і солом'яним натрусом, з теплінням літнього розпалу, й стаючи у прорізі без дверей до кімнатчини з накиданими врозмаш по ліжках куфайками, пінжаками й жіночим ганчір'ям, не побачивши на одному з ліжок старечого тільця, материнського, висхлого, аж невгадного досі серед купи лахманів, — і сумовитий прорадіснений взир поводаревих очей іззаду, а й якось впоперед тебе, такий всеохопний, аж бачиш уже тим поглядом, хоч і прижмурся. То це

вже немає матері, — ашож, — то б якусь жіночку завели, — та є десь на селах, я їм помагаю; схитнешся десь до двостулчатих дверей у інші кімнату — таємниць більш не може існувати, — книжки на лавах, по підлозі, на дивані, книги й книги, чисті сорочки на поренчах і ще голос "то коли вам тра (а сніпки хоч якісь є?)", і поводар одпро-стується до кухняної кімнати, щоб перемацувати побурілі од чаю чашки на здерев'янілих задирках на цераті, що затуляв пів стола; нема його; і новіший зір, збагачений сумовитим знанням, угледить інакший простір оселі, і допевняйся собі, чи тебе ошукано, чи ліки такі дає на зголоднілу пам'ять, — рідніше а-щось прозирне, як ні в жадному рідному домі, цей хатяний простір подовжиться, і ти, мов малеча зістарена у наповненій наїжджою ріднею світлиці, гостинці, готування вгощення, а зір проминав поволі рухливі тіла, не зв'яжеш докупи і зокілька слів у такій мов без стелі найбільшій кімнаті, зір проковзує половину дверей на защіпці, об які батько, бувало, чухав спину і вони деренчали, і там, у кухні, на низькому стільчику бабуся, що її привезено полями, аби коротша дорога, з далекого батьківського твоїх батьків села; і час зупиниться, і вгледиш самотність, саму самотність, що така мила й розпачлива для твоєї осторожілої тями, — там бабуся передивляється й перемацує у пелені гостинчики, якісь цукерки, заховує по одному у кишені й кишеньки, загортує у хустинку на вузлик; там бабуся, забута всіма, посеред і осторонь гамору, рухання, і от де вхлинешся жахом самоти, і здогад, що ті гостинчики довгий час по тому аж спурхуватимуть з тих кишеньок і того вузлика на обдарування кожному, кому й гадки тепер нема, як посеред свят і веселощів

20(7) лютого туман і тепло цілий день туман

21(8) лютого похмуро і сонце показувалося трошки тепло сніг розтавав 22(9) лютого зранку мороз похмуро а вдень сонце тихо тепло сніг розтавав ввечері після шостої туман

23(10) лютого морозець похмуро 24(11) лютого вночі вітер вранці мороз міцний і вітер а вдень сонце Рябокониха Сашка

25(12) лютого Сашку Рябокониху

0 четвертій хоронили мороз вітер сонце 26(13) лютого мороз міцний вітер сонячно 27(14) лютого мороз міцний вітер сонячно 28(15) лютого мороз вітер сонячно 3(17) березня мороз сонячно Масляна 2(18) березня мороз сонячно холодно 4(19) березня вночі вітер сніг покрив землю а вдень сніг розтав дощ цілий день після четвертої туман не видно 5(20) березня вночі сніжок притрусив

1 вдень йшов після другої вияснилося сонце і сніжок розтав 6(21) березня мороз зранку зійшло сонце ясне після п'ятої сніжок потрусив 7(22) березня мороз а вдень сонце тихо

і тепло град Чабанова

пророкуються кожному ж усі потомешні віки самотини.