Морозів хутір - Самчук Улас

Здається — це корабель, що пливе в темноті на довгих, прозорих веслах, що вириваються жмутами сяйва з усіх вікон. В усіх кімнатах кришталем і порцеляною, під зливою білого світла, виблискують столи. Горять воскові свічі, віночки з барвінку й ґрушпану[35] вносять свіжість зелені, стільці стоять насторожені і гостинні.

Легким чвалом, з лагідним дзвоном балабонів, одні за одними під’їжджають санки, гості швидко, мовчки висідають, на Ґанку молодих мовчки вітають хлібом-сіллю, на хіднику юрба цікавих. В повітрі, в темноті вечора, в подуві вітру, що шарпками виривається з-за гір Дніпрових, чути тривогу. Навіть інколи чути окремі постріли — звідти, як Ліплява, як міст, як цілий лівий берег, але ніхто на це не зважає, люди ходять і роблять своє.

Гості Лоханських ще раз вітаються, займають місця — рідні, близькі, свої… Багато радості, сміху, найкращих намірів. Кожному хочеться схопити когось в обійми і захоплено сміятися. Невідмінний Афоген Васильович — сама вибухова радість. Граф Демідов, що знайшовся також тут, незважаючи на свої розміри, з легкістю балерини виконує свої уклони, привітання, цілування рук. Молодь зовсім нагадує повінь Дніпра, а старий Григор у своєму сурдуті, що займає почесне місце за головним столом, не може вмістити радості в переповненому серці, і від того вона виливається з його очей та заповняє простір.

Починаються перші тости, затримується гамір, мов баский кінь, що розігнався був у чвал, обережний брязкіт склянок, окремі стримані шепоти. Перше слово бере Григор — що знає час і обов’язок. Мова його проста й звичайна: — Діти мої, — каже він, а голос помітно вібрує, а очі, повні любові, звернені на Івана й Мар’яну. — Предвічний Бог благословив моє життя і дозволив мені дочекатися і цього щасливого дня. Радію разом з вами, благословляю вашу дружбу, прошу Бога простягнути над вами всесильну руку і благодать. П’ю за ваше щастя, за здоров’я, за багато літ життя! — Всі зовсім мовчки випили, віє повага моменту. Другу чарку підносить Микола Степанович з копицею вогню на голові і в очах. — Долучаюся серцем і душею до слів мого достойного свата Григора Івановича. Ґратулюю вам, діти мої, Іване й Мар’яно, і п’ю за ваше здоров’я!

Іван і Мар’яна з посмішками відповідають, очі всіх звернені на них, починається легкий шум, але встає Афоген Васильович, і знов усе затихає.

— Мар’яно Миколаївно, Іване Григоровичу! Пані і панове! Обоє наші молоді були одного разу моїми учнями. Від мене вони довідались, що існують "пасати й мусони", що є гори Гімалая, що Волга впадає в Каспійське море. Я їм розповідав також, що богом Єгипту був Озіріс, що Рим заснували Рем і Ромул, а Київ — Кий, Щек і Хорив з сестрою Либідь. І от сьогодні бачу їх такими, як бачите їх усі — щасливими й прекрасними. Даруйте мою нескромність, але хочу дочекатися їх нащадків, щоб і тим сказати, що Дніпро наш тече до Чорного моря! І за це підношу чарку!

Боже, як стало гамірно! Скільки нестримних бурхливих оплесків! Ольга крикнула: "Браво!" Андрій підняв окрему чарку за останні слова свого вчителя. Але зводиться і скромно просить слова граф Демідов. Ще раз стримано розгін гамору. — Я, — казав він повільно, дуже спокійно і дуже поважно, — в цьому родинному святі вбачаю більше, ніж звичайне поєднання подружніми зв’язками двох людей. Це в моїй уяві перетворюється в прекрасний символ сили, зросту і життєносності нашої, як не кажіть, великої нації. Міцні, здорові, повнокровні молоді люди поєднуються, щоби спільно творити буття. Це, по-моєму, ті, що повинні наповнити ідейним змістом весь наш простір. Пригадую собі зараз слова поета Блока:

Стоіт буржуй, как пьос ґалодний,

Стоїт безмолвний, как вапрос!

Тут він має нас на увазі — російську аристократію, що стоїть великим, безмовним питанням у просторі часу. І от вам, благородним нащадкам не менш благородних предків, в жилах яких тече не блакитна, а справжня, міцна, жива, червона кров, припадає почесна роля змінити нашу варту. Від Рюрика до наших днів несли ми, аристократія, тягар імперії, ширилися в далечінь, росли і самих себе переростали. І хоч там що, але я певен, що ви, як не тепер, то в недалекому майбутньому, вийдете з усього остаточними переможцями, бо бути ними прирекла вам природа. Все, що може трапитися в межичасі — це буде тільки зайвий доказ моїх слів. Хотілось би, звичайно, щоб наш народ "оминула чаша сія", але, як сказав свого часу мужній творець християнської правди, хай буде "не так, як хочу я, а як хоче пославший мене". Бо його призначення завжди непомильне!

Підношу цей тост, молоді друзі, за майбутність, за вашу майбутність. Вона буде нелегкою, зате почесною!

Коли Демідов говорив, було тихо, як у вусі. Його слова, що вивалювалися з його товстих, міцно краяних уст тяжкими брилами, сильно і твердо вкладались в уяву присутніх. Душі їх наливались міцними соками пізнання. Буря оплесків, ніби ураган, зашуміла в повітрі, коли впало останнє слово.

Нарешті звівся довгий, урочистий молодий. Низьким, з надривами від переповні чуття голосом він казав: — Я зворушений словами, що були тут проказані. В імені моєї дружини і в моїм власнім складаю вам з глибини серця подяку. Вам — наші батьки! Вам — наш учителю! Вам — наш аристократе!

Всі встають, несеться "многая літа", дзвенить кришталь, десь там, у сусідній кімнаті, зірвалось ура, все переходить у бурю оплесків.

І саме в цей момент сталось те, що започаткувало всю історію майбутнього. Під шум і гомін щастя зовсім непомітно вбігла до головного покою служниця Ганна. Очі у неї перестрашені. Вона дісталася до стільця Миколи Степановича і щось йому шепнула. Микола Степанович з місця робить великі, гострі очі і відразу зводиться на весь свій зріст. Швидко виступив з-за свого стільця і робить кілька кроків до виходу.

І тоді з коридору прорвались чужі, незвичні звуки, до дверей три рази — трах-трах-трах! — бухнуло, все заніміло, зірвавшися зі свого місця, і в цій тиші високі білі двері відчинилися, а в їх обрамленні появляється дуже незвичайне єство. Очі всіх присутніх, ніби на порух магічної палички, впираються у двері. Там стояла велика, чорна, волохата папаха, під нею кругле, барви картоплі, обличчя, далі вниз земляста, обчеплена навхрест стрічками від кулемета шинеля. Два зачовгані, ніби з каменю тесані, п’ястуки стискують рушницю, направлену проти гостей.

Хвилина макабричного здивовання. Здається, обидві сторони непевні, чи це дійсність. Між ними невеликий, ясно освітлений простір, і він творить собою цілу безконечність нерозуміння. — Кто здєсь хазяїн! — падає низький, захриплий і для слуху цих людей зовсім нелюдський голос.

— Я! — відповів одразу Микола Степанович і зробив крок уперед.

Шинеля в папасі подивилась на цю велику, у білім плястроні, з розбитим буйним волоссям, незрозумілу людину, подивилася поглядом, що виривався з двох зовсім запухлих щілин. В тім погляді було безмежне, згущене зло. — Ваші рукі? — впали зовсім несподівані слова, і це звучало наполовину як наказ, наполовину як благання.

— Я… не… совсєм понял, — заговорив ще більш здивований Микола Степанович.

— Нужно паказать рукі! — падає кілька твердіших звуків.

— Вот мої рукі! — каже Микола Степанович і простягає перед собою широкі, чисті долоні з довгими, нерівними і костистими пальцями. Погляд з опухлих щілин скеровується на ці долоні.

— Вихадітє! — киває папаха в напрямку коридору. Микола Степанович незграбно затупав на місці. — Ізвінітє! Я здєшній врач… Я…

— Вихадітє! — виривається з-під папахи, і в цих звуках вичувся звук металу. Кудлата шапка підноситься, і погляд з опухлих ямок скеровується на решту присутніх. — Нє савєтую нікаму аб’яснятся. Перед вамі нє красавіца. На уліце за намі пулємьоти. Все мужчіни виходят і паказивают рукі. І прі том ні слова. Адін только звук — і взамєн в лоб пуля! Слєдующій!

— Чрезвичайка, — шепче Водяний Іванові, і цей шепіт швидко перебігає від вух до вух. М’язи щелепів Водяного помітно заворушилися під матово-смуглястою шкірою.

Виходить старий Григор, і не можна сказати, щоб він якось особливо змінився. — Хочеш, синку, бачити мої руки? — сказав він майже лагідно і простягнув перед собою пару шорстких, мов старий ремінь, долонь з покоцюрбленими пальцями.

— Віжу! Можеш астаться! — проговорила дубово папаха.

— А може, і я б з усіма, як слід… — не заспокоюється Григор. Папаха морщить суворо пару густих брів. — Асаді, ґаварят! — рикає різко і несподівано.

Старий "асаділ", замовк і насупився. За ним підійшов Іван. Папаха здивована. Погляд бігає від рук до носа і навпаки. Щось нерішене. — Ви что? Работаєтє? — падає тверде питання.

— Работаю, — каже спокійно Іван, і в голосі чути зневагу. Папаха не реагує, вона робить своє діло. В даному випадку вона не має чіткої думки. — Пака абаждітє, — каже вона непевно, бо ось підходить щось дуже ефектне. Це Афоген Васильович. І тонкі й рухливі його брови насуплені. — Я, так скать, дірєктор мєснаво…

— Вас нікто нє спрашіваєт! Рукі! — гостро і рішуче спиняють мову Афогена Васильовича, на що він негайно виставив наперед свої тонкі, чисті, з невеликими пальцями, руки. Папаха навіть не змилила промовити слово і тільки кивнула в напрямку коридору.

Підходить масивна, дебела, з мішками побіля кутиків уст, аж страшно байдужа, постать. Знову хвилина здивовання. — Буржуй? — падає слово з-під папахи.

— Граф Демідов, — спокійно каже той. На його обличчі — ні одного поруху. — Ступай! — папаха на цей раз не вимагає рук. Демідов тяжкими кроками вийшов у коридор.

Водяний зробив своє безмовно, але за нього говорили його заціплені зуби і уста. Його гострі очі вбивали те, що бачили перед собою. На обличчі Андрія, можливо, вперше виступила його молодість. Він був дуже і дуже, десь до найглибшого, схвильований.

По черзі йшли — отець Методій, Микита і інші. Скоро коридор стає завузьким, і тоді випихають усіх на вулицю. Там дійсно стоїть два "максими", а біля них такі самі, як той у папасі. В темноті, освітлені світлом з ґанку, вони нагадують сцену драми в театрі. Збоку і осторонь видно міцну постать у шкіряному одязі з револьвером на поясі.

— Становісь! — скомандувала постать у шкіряному одязі. Люди поволі ворушаться і стають. Вже вичувається в повітрі те, що завжди в таких випадках з’являється.