Кров по соломі - Медвідь В'ячеслав

І хай тамечки поводарі нашіптують, що й це безвихідь, а всеїд-нак впиняєшся попри цих стовпів оголених, аж сучки такі свіжі — хазяї знали рубати липи на горбах, то ого який заміт лисніє й дотепер, — архітектура, напоумляє бог хатів; ти невбачний сам собі оглядач величних стовпів, між якими не видко просвітку, але добре знати, що ні заміту вже, ні решйсів глини, та й ні покрівлі, — такі лишки зминулої архітектури, кістяк для нового мурування, і десь поза цими стовпами доглед-жуються все ж існуючі затишні та встатковані хороми, до яких приступу ніяк нема; от зайшов би з причілкової стіни, та й було б тобі все те, що привиджується з боку оголених стовпів, — але ж диви-но, настаруєшся на ці пришти, оповіді, епопеї, і знаття ж, що жодної не вповіси доладньо, що більшість найцікавіших епопей людство не має змоги прочитати й дотямити, а тобі все надсилаються оці архітектурні видива, аби завбачити твої марні зусилля на виповідання абудь-якої епопеї, та щоб вона була така, як ця насніла архітектура; вже й поводар той невидний явиться тобі вкраю вулички чи під якою стіною лікарняною як рятунок од все вглибаючих снів, бо самотні блукання цими руїнами віків вікезних от-от приштов-хнуть до якогось оясненого та спорохнявілого закапелка, де мусиш звідати такої насолоди у страсі, про що не здужаєшся не те що оповісти, а й собі пригадати, — од того страшливого солоду й прокидаєшся; цим разом зовстрінеться тобі й Драгуновський у геть змерхлому а й затишному костюмчику, і буцім вам рушати од якогось музею урвисрозтавало Сави і сонце і хмарилось 19(6) грудня мороз похмуро Миколи свято 20(7) грудня похмуро дощик вдень бризкав до вечора 21(8) грудня зранку маленький морозець після першої сонце показалось і швидко заховалося морозець а на вечір похмуро 22(9) грудня зранку похмуро вдень сонце показалось похмуро Косигіна хоронили Олексія Миколайовича 23(10) грудня похмуро трошки ясно тепло

24(11) грудня похмуро сонце

0 другій трошки показалось бризкав дощик трошки ввечері

25(12) грудня ясно

1 хмарно вітер 26(13) грудня ясно і хмарно

27(14) грудня зранку похмуро сонце трохи і хмарно

28(15) грудня хмарно сонце вияснилося з першої і морозно прохолодно 29(16) грудня зранку похмуро вдень сонце показувалося вітер і хмарно 30(17) грудня похмуро ввечері дощик бризкав дрібненький 31(18) грудня зранку похмуро а вдень сонце було а після обіду похмарило

тою гуличкою, чи то місто таке а чи село в місті, і так кортить довідатися про його батьківщину, от наче аж виправдовуєшся за ті таємні сни, а він одкаже м'яко, аж боком ступаючи, що яка там батьківщина, не був, нікого тамечки нема, все заорано, хіба ж ви не знаєте, Сталін дав вказівку знищити хутори; і враз кортить втулити щось такого веселого та втішального, бо шкода, це чоловік, у якого хати не стало, — от прикупити б якусь халупчину оддалік світу й вовтузитися біля неї, таке мов-бо в інших, що як хатина, то це тобі й хутір; аж коли серед цього вечірнього просвітку з сумовитою долиною низом візьме й вродиться мовчазна, аж пустельна ніяковість; і погляду того за скельцями не уздриш, мов відсутність погляду, зору — тінь здогаду про недоречність питання, про безглуздість загалом існування; або ще й не так навіть, — швидкіша хода і показування небаченої архітектури, доладне таке вповідання, хто як оселю будував, і скільки на що пішло, зупиняння перед найвишуканішими архітектурними спорудами; десь-то так віки перетримуються що на цих солом'яних вишмульгах, а й що на цеглових вежах, таких мовби церковцях незнарошних, — зминають намарені містечка, городища, і м'якіша хода попри збережені та обсновані дротом стовпці церковної огорожі впритул городів приводить до інших пагорбів щемливо пригадного ландшафту, ветхі одежі вікового поводаря дарують познаку не вертання і напомину, аж-но приблукування до загубленого в ще одному світовому закутку обійстя, назови хоч і архітектурою, де щось таке збулося без назвиська й оприкметнення, та вже без тебе; ти вільний собі оглядати й спізнавати, аж вимовляння зокола тебе готове зізнатися хитруватим осмішком: кажи-но, який ти мудрий, тернися запорошеним плечем цих-о стін, і чи твоя мудрість такенна втишена, як і туто, бо час, що на нього ти гави ловив і дармував щокожен свій подум і здогад задля його приближения, тут оскнів і зосторонився дивакуватим зором у своє нутряне мерехтіння, — бликше тобі до спокою віри побіля збулого світу, впритул осяйного світовища; хочеш ти дальшого подорожування на поклик здогаду про найдальшу пустелю; вдоволишся цімома верховіттями й долом, що не знати, де верх, а де низ, таке просторовище на безмір; то поводар озирнеться з прочину дверей, з тьмяного лиску скам'яніло-полушпленої фарбизни одпроти лиску зволохатілих виноградних лоз з таким аж веселішим нагадом: тутечки тобі скінчення історій і самої історії, хоч, то наслухайся безгоміння всього, чому назви а не складеш; сміхами й сміхами здобувай собі право вступати у символ доконаної самотності, та не

самотини, — тт-дс-бл-пдлн-тт-дс-бл-крсн-пнн-тт-вн-пл-д-змл-прпл-ст-ст-пдлн-ст-ст-крсн-пнчк-т-взмс-бк-скч-сб-скм-скч-п-дн-бр-двк-скр; верховіття сіней пристарчують задих втишенний на змалілі речі світу, — тут вони собі захазяйовують мир і розум; та й знатимеш — лезо коси і радість павукової оселі, граблі зі смарагдовою сіниною в тріщинці зуба, шкарбани на сірих кахлях попід драбину, і пучок деревію на цвяшку вповіс віконця до комори; і зусмішлива вповідЬ поводаря, що та з яких часів і кому що належне, — бо і в такого дядька була ж мати, а невістки їй неохочість була, а свої ступи та прядку все виставить, що невпрохід у які хоч двері, а, хрань-боже, невдогод який, шукай матусю й по сусідніх селах, — намандюри-ться, буцім хату її затоплює ціми ставками, а вона знала річечку, та очерет, та кладку, та верболіз; а це ж нові води наглинули, нове все, і бійся стати білля попрати, бо вже з ружжом чорний костюм закрадеться, а де-то, бабць, закидушка, а державну рибу лови-и-ити; то їй типір де не ткни світом, усе хата рідня стовбурчиться, травичка не діжде її серпа; веди мене, сину, до меї хати, бо цих злодіїв стіки, що вдираються у віконечко, а виходять дверми, ще й скобля умнуть такечки, як ніхто й не був, — перетрусять лахи, сірниками насмітять, лиш горілки не тронуть, такі розу-умні, тавра нема де ставити, рук не старчає одрубувати; ввесь світ їй домівка; та матері розуму збуваються, а сини винуватцями стають, бо не тіко віру й право не одстояли, а й впроти цих гемонів неспо-мічні, — то ти знай право вступати в пустельні домівки, ще й віру таку на свою радість нещасну: була ж собі хазяйка на все село, а хата така, а подвір'я, мов намальовані, та й досі скажуть не йнакше як баба Мальованка;

1980

2(20) січня зранку хмарно мороз маленький а вдень сонце і вітер 3(21) січня зранку міцний мороз а вдень сонце і вітер Буликинша померла ввечері

4(22) грудня о дванадцятій ночі вітер а вдень хмарно і сонце вітер 5(23) січня зранку похмуро тепло морозець з третьої сніжок і до вечора йшов

6(24) січня Святий вечір вночі дощ вітер мороз холодно вітер і сонце

7(25) січня Різдво мороз міцний зранку сніг

8(26) січня мороз вітер холодно другий день Різдва 9(27) січня мороз міцний вітер Вови день народження третій день Різдва 10(28) січня мороз вітер

11(29) січня холодно мороз

12(30) січня зранку мороз а вдень потепліло сонце було 16(3) січня зранку морозець а вдень похмуро і розтало 17(4) січня похмуро і холодний вітер 18(5) січня зранку морозець був з десятої розтав і почався град Голодна Кутя

19(6) січня морозець вночі сніжок

усе нове й нове цим світом заворушує, але то кажуть, буцім що-часу нова людина виплоджується та й нового світу настарчує, та й де ж то ти бачив аж таке старе, аби воно на згоду напоумляло, — усе старим потурають на втіху новішому; ото де розум, ото пам'ять на безпам'ятство, — та й так заквашено на їдному й другому, аж радість навскаженіло піною вибулькує: то не ми, нам стороною пройти й зачепитися слухом чи зором; ще ого-в скіки йти, бо нам пустелю давай, а древнощі й чужі знадобляться, а ворога серед своїх одшукаємо, та й матимем на впочин знов нового світу", —

і сни вже не ті, як то перш; таку дисципліну давало страхами наздоганяння, вберігало і в цьому житті од спокус і наруги; ринеш на долоню від поверхні землі просторовищами містечка, а шляхи долання осяжніші в'яві, бо глянь, скіки там перейти од закутка аптеки й до церковної брами, а звідти попри емтеес та низом сошею вже й школа, — а ті мотоциклісти на відстані страху, і тобі не втекти, ані їм не наздогнати; не так хіба й решта снів. І вже пережиті страхи вступаються з життьових шляхів, а от радість яка чи там насолода все не являються хоч би на крихту, як уві сні. Бо страх видовжується видивами у далечінь історії, вибахмачується начутим і зчитаним, і вже таким бабиськом теліпає; а радість і насолода тербічаться тако передом, накивують до майбутнього, — то де ж наздогнати. Як сни, то й що хоч улягається сталка за сталкою, урівноважують душу з світами; аж це вже приперло до урвиська часу, — струснуло не лиш землею та небесами; попливло хмаровисько зсироватіле, рука хапається за деревце, ріг хати, і тра перестояти у муці паморочення, якусь-то тягучу гадку виснувати з примерхлих віків. Такими мов телефонами висячими обцятковано завхатню стіну, і якийсь-то з'єднаний стримлячим з-під крокви дротиком із невидкими світами, і зашелепотить у трубці невгадною мовою, шкабарчастими підголосками, як-то і в маленстві, коли набалакуєш і собі у радівну тарілку, щоб десь і тебе почули серед цієї зсамотинілої наповненості. Час такий високосний, аж речі маліють й здитиніло насторожуються, а як то ти рухнешся, яка твоя думка надалі буде. Не спання, а колисання у безвісті, — випрохуєш сну такого, на хоч невзбулість, на хоч якусь втишеність, аби це життя й далі греблося, одслонюючи тобі далекішого чогось; от би й ще день прожити; та перестановляються світи, і вже при тямі, стряхнувшись безсонного сніння, добачиш: і речі збунтувалися, що де мало своє місце, випручується в інакшій подобі й геть не там. Змовчалість живизни і примовляння незрушного, — такі тобі

вповіді на вікову замисленість, й хіба ж не так: це ставалося задовго, далеко задовго всілякої самотності; світ зробився сном, маревом; прокидаєшся з остраху радісного, — якесь нове сниво підстереже; та й злягаєш тоскно у темінь безсніння.