Між нами Всесвіт - Полонський Радій
В секції понизилась технологічна напруга. Це уповільнило обробку.
Кнопка. Тихий дзвіночок у мембрані. Яна схиляється до кульки мікрофона:
— На п’ятнадцятій секції знижена напруга.
— Прийнято: на секції п’ятнадцятій знижена напруга.
Яна йде далі. Біжать деталі, пірнають під кожухи секцій, вибігають на прозорі траси... На дивних вигинах металу наростає різноколірна обмотка, до них прилипають прозорі кришталики, найтонші, як павутиння, спіралі... Гудуть двигуни лінії...
— Яночко, у тебе теж падала напруга? — заклопотано питає Маринка.
Коли Яна дивиться на цю дівчинку, їй хочеться шепелявити: "Цого це ти, дитиноцко, пло наплугу хвилюєсся?"
У Маринки щічки як червоні баклажани, губки як три вишеньки, очі великі й блакитні, як у ляльки, і вся вона кругленька, маленька... А старша за Яну на цілий рік і чотири місяці.
— Еге ж, і в мене напруга надала.
— І у мене, Яночко! І вчора, в мене таке було, я так розсердилася, я так на них накричала!.. Аж самій потім було якось не по собі. Так же ж я на них накричала!..
— Та со ти казес! — не витримала Яна.
Неможливо було уявити, як Маринка кричить на головного енергетика.
Маринка спалахнула, образилась на п’ять секунд, — вона більше не вміла, — а потім і собі розсміялась:
— Таке горе з цими енергетиками!..
До кінця зміни лишалося хвилин з п’ятнадцать, коли Сергій вигукнув:
— Погляньте, хто йде!..
Таки було чого схвилюватись (а як про це знав Сергій?): за стіною цеху в супроводі начальника відділення електронного устаткування йшов Артем.
— А хто то? — здивовано спитала Маринка.
— Ой ці дівчата! — Сергій махнув рукою. — Живуть чорті-де — чи на землі, чи на небі!..
— Хто то? — вперто повторила Маринка.
— Артем Соболь! Чула про такого?
— А-а... Космонавт? Чи отой артист, що про нього весь Київ говорить? У філармонії!.. Так?
Сергій почервонів. Він не гадав, що його кохана так. мало знає. Яна теж почервоніла.
— Артем Соболь — це фізик, — голосно й неприродно чітко вимовив Сергій.
Яна підійшла до нього:
— Сергійку, поглянь за моїм господарством, я на хвилину...
Вона не знала, що казатиме, коли зустріне Артема, але відмовитись від цього не могла.
Вийшла. Несподівано обидва чоловіки опинилися перед нею. Начальник відділення сказав:
— Знайомтеся, товаришу Соболь. Це Яна Шевченко. Читали у "Вістях" про Обсерваторію? Оце вона, автор нарисів. Наш оператор.
— Леоніде Пилиповичу, — пробурмотіла Яна, — і сьогодні, і вчора на окремих секціях падає напруга...
— Я читав, — сказав Артем. Він уважно дивився на Яну, і їй здавалось, що очі його бачать значно далі, ніж звичайні людські очі. Глибшою здалася ямка, що роздвоювала підборіддя, але обличчя в цілому було не таке суворе, як там, —вище чоло, кирпатіший ніс, менша щелепа... Яна паленіла, Артем це прекрасно бачив, але не дивувався, а просто уважно її розглядав.
— Ми з Яною знайомі, — сказав нарешті.
— Щодо напруги, то сьогодні... Ах, знайомі? Ну й чудово, — кивнув начальник відділення. — Так я про напругу...
— Еге ж, — озвалася Яна. — Весь час падає. Щоразу вмикаємо акумулятори...
— Сьогодні інженерна рада обговорить і це, і ще дещо, — багатозначно мовив Леонід Пилипович. — Розумієте, — звернувся до Артема, — ви, звичайно, наш поважний замовник і таке інше, я б не хотів вам скаржитись, але
за таких умов виготовити ваше устаткування вчасно... Може, ви прийдете на інженерну раду? Ваша присутність нагадає декому про їхні обов’язки!
— Гаразд, я прийду. — і до Яни: — Я сподіваюся, ми з вами побачимось?
— Коли? Де?
— Яночко, на вас чекає лінія. Я вам усе поясню, — нетерпляче втрутився начальник. — Рада закінчиться о третій годині. О четвертій товариш Соболь чекатиме на вас біля пам’ятника святому Володимиру. Згода? Підемо, я вас благаю...
— Загалом вірно, — посміхнувся Артем. — Тільки не о четвертій, а о восьмій годині, якщо вас влаштує...
— Звичайно! — сказала Яна. — Тільки не біля святого Володимира, а тут, біля заводу, і не о восьмій, а о дев’ятій.
— Домовилися, — Леонід Пилипович рішуче потягнув Артема за собою. Той, сміючись, махнув Яні рукою.
Яна дивилася вслід. Начальник, метушливий і непосидючий дядько, прекрасний інженер і нестерпний причепа, дріботів біля Артема. А той крокував широко, впевнено, як мав звичку говорити і діяти.
Вони зустрілися біля воріт заводу о дев’ятій годині. Він був у сліпучо-білій сорочці і м’яких коричневих брюках. Яна зраділа, що й сама одяглася зручно ї просто — ніколи не здогадаєшся, що мало не годину вибирала найкраще поєднання блузки із спідницею.
— Ви прийшли? — удала здивування.
— Я прийшов. — Артемова посмішка була велика, зубата. — І ви прийшли? Ви тут близько живете?
— Ні. Я відпрацювала вечірню зміну за свою подругу. Ми часом робимо одна одній такі послуги, не звертаючись до бюро.
Розмовляючи, Яна якомога глибше, аж на саме дно душі заганяла неприємні спогади про те, як бездумно кинулася сьогодні назустріч майже не знайомій людині.
— Слухайте, Артеме, а ваш експеримент на Місяці не вдався?
— Чого це він не вдався? Між іншим, Леонід Пилипович сьогодні вдень запропонував нам з вами непогане місце для побачення — святого Володимира... Як ви гадаєте? Поїдемо? А дослід цілком удався.
— Я не заперечую проти Володимира, але я нічого не розумію. Дослід, ви кажете, Удався... Але ж ми з вами домовлялися...
— Вам подобається ця машина? — Артем спинився край тротуару, біля довгого вишнево-білого електромобіля, за вітровим склом якого світився зелений ліхтарик. — Сідаймо?
— Еге ж... Домовлялися, що коли експеримент пройде нормально, ми разом полетимо додому.
Артем сів до керма, Яна поруч. Він торкнувся кнопки па щитку, машина покотилась.
— Так, ми домовлялися. Що ж вам перешкодило?
— Мені? Мені, ви кажете?
— Авжеж. А кому ж?
— Це ви серйозно? Вам! Вам щось перешкодило!..
Артем знизав плечима. Він вивів машину на Печерський проспект, упевнено зайняв місце у потоці машин, кинув руль І повернувся усім корпусом до дівчини. Шелестіли шини. Автошофер вправно обирав режим робити.
— Я зрозумів так, — сказав Артем, — що вам і справді ніщо не перешкодило прийти до салону відпочинку о дванадцятій годині п’ятнадцять хвилин. Чому ж ви не прийшли? Я там був.
— Я прийшла на десять хвилин пізніше!..
— Але ж ми домовлялися на дванадцять п’ятнадцять?
— Так!.. Ну, я винувата, я спізнилася, я не стала розшукувати вас на Місяці, щоб попередити про затримку... Але ви мене бачили, коли Поспішали на вокзал! Ви мене бачили і навіть сказали своє "Добридень"!..
— Ви не прийшли, я вирішив, що вас перестала цікавити моя персона...
— Мене цікавила справа, — надміру різко сказала Яна і відчула, що червоніє від свідомості своєї неправди. Відразу додала: — Пробачте мені, Артеме. Я забула, що на Місяці двічі не домовляються. Я забула, що на Місяці все розраховано по хвилинах.
— Нічого, це з вашим братом журналістом буває.. — кинув Артем. — Я тільки сподівався, що з вами такого не станеться...
Яна густіше зашарілась і раптом розсердилася, що ця людина примушує її вже котрий раз червоніти!
— У фізиків бувають свої дивацтва, — сказала вона, — мені б не хотілося їх зараз згадувати.
Автошофер нагадав про себе. Бульвар закінчиться, потік електромашин розділиться навпіл, і якщо водій не втрутиться, автошофер поведе машину праворуч. Він про це попередив.
Артем завернув праворуч, вивів машину на Хрещатик.
— Знаєте що, дівчинко? Мені сьогодні хтозна-чому страшенно неохота розмовляти про фізику. Такий, розумієте, настрій. А у вас як?
— Я б воліла поговорити про журналістику десь іншим разом.
— Гаразд. Ми спочиваємо, дихаємо повітрям, споживаємо наддніпрянський кисень.
— Покращуємо обмін речовин, кровообіг, — меланхолійно додала Яна.
— Ви точно прочитали мої думки, — серйозно мовив Артем. — Фізики дуже схожі на кібернетичні машини. Зараз ми спинимося біля підніжжя Володимирської гірки. Зважте, що підійматися на гірку пішки — теж корисно з причин, які ми допіру з’ясували.
— Разом з тим ми розуміємо, що ці стежки, витоптані нашими пращурами, у великій мірі сприяли продовженню роду людського...
Артем відверто радів: як дитина, зводив брови, мружив очі, так що натягувалася шкіра від брів до повік, показував міцні білі зуби і розкотисто сміявся.
Вони зайшли до кафе і почастували одне одного морозивом. Було темно, коли посідали на лаву в альтанці на високій кручі. Внизу сяяв Дніпро.
— Кораблюки лазять... Розвелося їх страшенно, — заклопотано мовив Артем. — Де вони, в бісового батька, беруться?
Яна сміялася без звуку, ледве-ледве торкаючись вуст довгими пальцями. Хіба вона чекала почути від цієї людини смішно спотворене слівце "кораблюка" та й оцей жартівливо-буркотливий тон?..
— А нехай плавають, — сказала вона. — Вам жалко?
— За ними й Дніпра не видно. Вам добре, ви тут, у Києві, може, колись і влучите хвилинку на Дніпро подивитися, а я що ж? Я приїжджий...
— Зараз ніч. Дніпра однаково не було б видно.
— А вдень ще гірше. Вдень їх більше в сто разів...
Вони базікали казна про що — невимушено, жартуючи або напівсерйозно, самі дивуючись несподіваним зламам теми і вільно віддаючись асоціаціям, які підштовхували розмову на нові несподівані стежки. Хіба не часто отаке бездумне, забарвлене природним гумором базікання, що можливе тільки між людьми, які до дна розуміють одне одного, стає і відпочинком, і легким тренажем для мозку... Коли таке з’являється між малознайомими, наступного разу вони зустрічаються як друзі..
Поділ, лівий берег, сам Дніпро палали вогненними розсипами, яскравими зорями палахкотіло небо. Вогні на воді були непосидючі й меткі, на небі — зацікавлено спокійні. Це небо було дуже-дуже не схоже на те, що Яна бачила в телескоп позаземної Обсерваторії.
— Ви ще десь бували, крім Місяця? — спитала вона. — На планетах?
— Ні. Не вистачило часу. Та й потреби поки що не було.
— Але ж як цікаво!
— А виготовляти антиречовину?
— Я схиляюсь перед величчю цієї проблеми. Але ж літати на планети, мабуть, не менш цікаво? — Яна дратувала фізика. І, на її щирий подив, у його тоні справді прозвучало приховане роздратування:
— Не всім же літати на планети, дівчинко! Це дуже цікаво, але якби всі подалися в космічні мандри, що б сталося з нашою планетою?
Мабуть, Артем у свій час мріяв про міжпланетні польоти, а тепер, відданий своїй справі, нишком заздрив тим, хто крає простори Сонячної системи.
