Перекотиполе - Квітка-Основ'яненко
Бачить Трохим, що нічого робити, подумав: «Що ж? Божа воля! не буду з ним іти, буду собі окроме держатись; буду приставати, не поспішаючи з ним, то він і відв'яжеться від мене».
Йде, йде, як ось Денис і наздогнав його; вдарив по плечам і каже:
- Здоров, товаришу! Не втік від мене?
- Здоров, Денисе! Де се ти взявся?
- А ти думав, що Денис вже став бездільником, піде на каторгу, так отеє швидше біжиш додому розказати про мене, що я попався?
- Господь з тобою! Яка мені нужда до тебе? Я й сам жалковав, побачивши тебе у такій нужді.
- Жалковав, ти?
- Далебі, що жалковав. Ні ти мені нічого, ні я тобі ніколи: так чого ж нам? Скажи мені на милость, як ти викрутився?
Тут Денис так глянув на Трохима, що у того усі жижки задрижали і у душі похолонуло. Далі і каже:
- Викрутивсь! Коли ж на мене напрасно сказали. Хіба не бува на чоловіка наговорів?
- Як то без того? Ти ж мене повеселив, що ти не був з ними.
- Хіба ж я злодіяка який, га? - грізно крикнув на нього Денис.
- Та хто про тебе таке дума? Зглянься на бога! І замовкли обидва, і мовчать, і йдуть укупі. Геть-геть Денис вп'ять і одізвався до Трохима, та таким страшним голосом, неначе зовсім не він:
- Ти думаєш, що я через твої замки пропав?
- Через які замки?
- Через такі, що думаєш, я нічого і не знаю?
- Бог з тобою! Я тільки чув про сі замки та й забув зараз.
- Забув! Забудеш і справді. - І вп'ять замовкли.
Ідучи так довгенько, переходили через невелике село.
Трохим тут мав знакомого і хотів було зайти відпочити. «Не треба сього!» - вже крикнув на нього Денис, а плохенький Трохим і послухав його, боячись, що як він був против нього утроє здоровіший, так щоб не зробив якого худа. Так думав собі Трохим: «Не буду його сердити; буду піддаваться, нехай вередує, аж поки до своїх місць дійду; тоді викручусь від нього».
Перешедши те село, Денис завернув з дороги геть під лісок і Трохима покликав за собою.
- Оттут відпочинемо! - сказав сідаючи Денис під грушу. - Давай, чи є що в тебе, так пообідаємо або пополуднуємо.
- А що в мене є? - сказав Трохим і достав з торбинки хліба, тарані скільки та огірочків.
Денис достав із-за халяви ніж престрашенний. Трохим, як побачив його, так морозом обдало. Денис розпорядкує, мов сам усе придбав: хліба відрізав собі попереду, а далі ткнув шматок і Трохимові. Теж і тарані собі луччої узяв, а дещо і огірків кинув, мов собаці, Трохимові. Сей усе терпить і мовчить та дума: «Донеси мене тільки, господи, додому. Цур тобі і зо всім! Знати тебе не хочу».
- Знаєш що, пане брате? - наївшись, став казати Денис - Цур йому удень йти! Будемо удень віддихати: бач, як душно! Ніччю більш пройдемо і дальше станемо. Як отеє відпочинемо, а вечерком зорею та холодком ніччю мотнемось, так ми післязавтра і дома будемо. Лягай та спочивай, поки до вечора.
Лягли хлопці. Заснули добре. Над захід сонце; прокинулись, пополудновали - і усе-таки Трохимові харчі - і пішли.
- У тебе, бачу, і нема нічого для дороги? - спитав Трохим.
- А де я у чорта що озьму! Коли що й заробив було чого трохи, так ізтряс, у тім анахтемськім острозі сидівши; а заробити більш ти не дав. А було б і на твою долю; гадки б не маві
- Ти мені, Денисе, навдивовижу. Чи такий же ти був у нас у селі? Се ти, ходивши по усім усюдам, набрався такого духу.
- Цить, мовчи, не твоє діло!
І замовкли, і йдуть.
Через скільки там пройшовши, вже Денис вп'ять і обізвався:
- А що, товаришу! Поперед усього жінці розкажеш, а там і до голови підеш і по усьому селу будеш проповідовати, як Денис Лискотун хотів лавку обікрасти, і як ти остеріг хазяїна, і як Дениса з острога під калавуром водили к допросу?
- Ні, Денисе! Не знаєш ти мене. Се страшне діло, щоб про кого таке розказовати. Нехай тебе бог у сім дєлі простить, а ти покаєшся і покинеш скверне таке діло. Що ж, спіткнувся та й схаменувся. А розказовати не моє діло. Не тільки жінці, я й сам молю бога, щоб я забув про се, бо, кажу, ти покаєшся.
- Аякже? Вістиме діло, що покаюсь. Так і почну молебні наньмати. Так грошей-бо нема - не добувся; хіба ти мені даси. А що, Трохиме, скажи по правді, багато тобі хазяїн дав за те, що ти про замки йому об'явив?
- Та не я ж то об'являв, він сам дознався.
- Та як собі там знаєш, а вже, вірно, дав таки що-небудь.
- Дав награжденія, відпускаючи, цілкових з пару.
- Та заробітних. Так скільки несеш додому?
- Хто його зна! - казав Трохим, а сам так і труситься, боїться, бо ніч, їх двоє, і Денис здоровіший його. - Я таки гаразд і не лічив, зложив та й пішов.
- Мабуть, багато, що ніколи було й перелічити. Чи поділишся ж зо мною?
- Щоб то як?
- Так, як діляться, пополам. Чи, може, усі віддаси? От сполать би парень був, якби усі віддав!
- Що се ти, Денисе, говориш? - ледве вже промовив Трохим, бачачи, до чого вже діло доходить.
- Та ну, цур тобі із твоїми грішми, що, мабуть, у тебе їх до сина, що так злякався! Ти ще й се розкажеш, що я дорогою мав тебе обідрати!
- Та зділай милость, не думай так про мене, Денисе! Я тобі казав, що нікому не скажу, і побожусь усім, і заприсягну.
- Ану побожись!
І Трохим почав божитися так, що аж страшно було слухати.
- А заприсягни! - каже Денис і подав йому жменю землі. - З'їж отею усю!
Трохим, як з щирим серцем, не боячись нічого ї думаючи-таки, щоб нікому ні слова не розказати, з'їв жменю землі, усе потроху ковтаючи.
- Ну так, тепер товариш. Тепер певен і я.
Оттак-то
