Горить свіча - Малик Володимир
Насупроти Добрині, по ліву руку від матері, — Янка, далі — Микола з жоною, а Степан сів з жоною на лаві поруч з Добринею.
Поки чашник наповнював келихи і кубки, всі мовчали. Потім теж не поспішали братися за ложки — ждали, поки голова родини подасть знак розпочинати трапезу. Та Дмитро задумався і сидіз мовчки.
Добриня відчував себе у незвичній обстановці незатишно, сидів скуто, закам'яніло і тихцем розглядав горницю та людей, з якими звела його доля. Але раптом помітив, що і його розглядають теж. І не тихцем, а відверто. В нього втупилися очима і бояриня Анастасія, і Микола, і Степан, і Янка.
Він трохи було зніяковів, та потім подумав, що немає чого знічуватися. Сьогодні він сидить з ними в боярських хоромах, а завтра тут про нього забудуть, та й він сам буде хтозна-де. До того ж життя протягом багатьох літ терло його і м'яло так, що він уже звик до всього. Чого ж йому ніяковіти під поглядами цих бояр та боярчуків?
І він підвів очі.
Насупроти нього сиділа Янка. Була вона тендітна, ніби підліток. Червоне платно, вишите сріблом, щільно облягало її ставну постать і ледь помітні груди, що лише недавно почали наливатися дівочою принадністю. На білій шийці червонів разок дрібних коралів, а густе чорне волосся, що пухкою короною огортало її голівку, спадало за спину тугою косою.
Боже, яке гарне створіння!
Вона нагадала йому Милану, якою та була п'ять чи шість років тому назад. Але образ Милани вже розплився в просторі часу, утратив чіткість і свіжість, а це дівча було зовсім близько, таке чисте, по-дитячому ніжне і разом з тим загадкове, що в нього здригнулося серце і на мить затуманилася голова.
Він спіймав її погляд і був вражений, бо помітив у ньому щось таке, що змусило його підвести на неї очі ще й ще раз. На вигляд вона здавалася отроковицею, а погляд її був не по-дитячому осмислений, глибокий, зрілий, ніби належав дорослій, життям умудреній жінці. У ньому вже не було й краплини того вередування, з яким вона зверталася до батька, а навпаки, була якась загадковість, заглибленість і цікавість.
В наступну хвилину, коли він удруге зиркнув на неї, той погляд був уже зовсім інший — у ньому раптом заблискотіли якісь лукаві іскринки, ніби вона уздріла в ньому щось чудне і смішне.
А потім, коли зиркнув утретє, — ще інший. На цей раз йому здалося, що дівчина просто зневажливо, навіть з огидою розглядає його розпатланого, хтозна-відколи не стриженого чуба, що важкою гривою спадає на плечі, таку ж буйну бороду. Та й одяг з чужого плеча був недоладний.
Він злегка почервонів. А як би вона дивилася на нього, якби зустріла таким, яким він був ще сьогодні вранці, — брудним обірванцем? Та ще коли б почула нестерпно смердючий дух затхлих маслаків, якими його годували, кінського та власного поту, що ніколи не полишав його, коли б побачила те дрантя, що звалося його одягом... Добре, що він скупався і переодягся, а то б не залишалося нічого іншого, як під тим поглядом провалитися крізь землю.
Він ще раз зиркнув на неї. На цей раз її темні очі були смутні й глибокі, як серпнева ніч. Де й поділося оте загадкове, сміхотливе та пустотливе, що так його збентежило! Він хотів глибше розібратися в цьому новому для нього погляді, але тут його думки перервав боярин Дмитро, який, зітхнувши, сказав:
— Рідні мої! Дорогі мої! Два літа жили ми в передчутті близької біди, яка вже прокотилася вогненним смерчем по добрій половині нашої землі, і ось діждалися: вона стоїть уже на нашому порозі! Наступають для Києва і Київської землі судні дні — прийшли дикі і люті племена — гоги й магоги, безбожні моавитяни, мунгали-татарове. Раніше ви чули про них лише від утікачів-біженців, а нині побачили самі... Та не будемо загодя лякатися! Не будемо загодя ховати себе! Київ — город великий, люду у нас багато, з нами князь Михайло Всеволодович з дружиною, вистоїмо! Тож будемо сподіватися на краще!.. А зараз — до трапези! І хай вона буде не останньою в нашому житті!
Він перехрестився і почав їсти. Це ж саме зробили всі інші.
Добриня був страшенно голодний. Упродовж п'яти років він не пригадує дня, коли був ситий. А сьогодні взагалі не мав і ріски в роті. Щоб не привертати до себе уваги боярина та його домочадців, він намагався стримуватися — їв поволі. Та скоро забув про це. На столі — свіжий хліб, якого він не тільки не їв п'ять років, а й не бачив; гречана каша з гусятиною, солоні огірки та квашена капуста, налисники, перекладені сиром і запечені в сметані. Все це дратувало, аж дух забивало. Його молода плоть озвіріла від безконечного голодування, від недоїдків половецьких та мунгальських. А тут раптом — така своя, звична з дитинства смачна їжа! І він мимоволі забував про все і про всіх. Міцні зуби з хрумкотом кусали присмажену шкоринку хліба, з вовчою пожадливістю рвали гусячу печеню, хрускали соковитими огірками та капустою, змащеною запашною рижієвою олією.
В одну таку мить, коли він, забувши про все, запихався за обидві щоки, його погляд упав на Янку.
І тут він завмер. Недожований кусень застряв йому в горлі: дівчина тримала перед собою дерев'яну ложку з кашею, але не їла, а поверх неї дивилася через стіл на нього, і знову в її очах було щось таке, що змусило його густо почервоніти.
"Мабуть, я їй здаюся бридким чудовиськом, — подумав він з досадою. — Ще б пак! Патли і борода — як у попа, а пожадливість — як у вовка! Є з чого чудуватися!"
Йому було ніяково, соромно, і він відклав ложку.
Боярин Дмитро помітив це і теж витер вуста рушником.
— Не поспішаймо... Вечір довгий, а все, що в мисках, наше... Поговоримо... Я хочу розпитати про дещо нашого гостя.
— Питай, боярине, — тихо промовив Добриня.
— Бачиш, парубче, якщо ти потрапив до нашої господи, то розкажи, хто ти і звідки, як жилося тобі в неволі. Все розкажи! Все нам цікаво знати!
Добриня сумно усміхнувся.
— Якщо все пригадати, то й ночі не вистачить для розповіді.
— Всього не треба. Спочатку — хто ти, звідки, як потрапив у неволю?
— Ну, це найлегше... Родом я з Калинового Кута, що над Ірпенем. Якраз насупроти Лисівського монастиря — через річку...
— Знаю, — кивнув головою Дмитро. — Це недалеко від наших вотчин — Личанки та Музич. Я бував там з хлопцями на ловах у приірпінських лісах та плавнях. Гарні місця! Розкішні!
— Ліпших і не зіськати! Сходив я і нашу землю, і Половецьку, а такої розкоші, як там, не бачив! Калиновий Кут недарма назвали так. Село наше розташоване в самому куті, утвореному річками Ірпенем та Олешнею, а з третього боку — Рудкою, золотистою, багнистою долиною, де навіть узимку не замерзають криниці-джерела та прогної. Рудка багата на залізну руду, і ми витоплювали з неї добру крицю, яку привозили в Київ на продаж... З четвертого боку, від заходу сонця, Калиновий Кут відділявся від наших сільських угідь озером Рокитним, на березі якого і стояли хата та кузня мого батька... Гарно там було влітку, ох, як гарно! Всюди понад берегами, тобто навколо всього села, росли зарості калини. Ось чому Кут і назвали Калиновим. Навесні як зацвіте — мов у молоці село купається! А восени забагряніє листям та достиглими кетягами ягід — ніби дівчина пишається у вінку!.. Земля у нас така, що встроми в неї прута — виросте дерево, а в лісах, ріках, на болотах звіра, риби, птиці — не злічити!.. Та не тільки цим славен Калиновий Кут, а умільцями, що постачають залізо всій окрузі — від Києва до Василькова і від Мутижира до Витичева. Всюди там ножі, чересла, мечі — з нашої криці! І я з батьком та братами витоплював її та возив ковалям на продаж.
— Ну, а в неволю ж як потрапив?
— Розповім... Ішов мені вісімнадцятий рік, і я був найстарший у нашій сім'ї Сичів — так прозивався наш рід, бо ще були роди Возків, Зайців, Орлів, Перепелів, Синиць. За мною йшли брати Василь та Іван, що були погодками, а сестриця Ганночка мала лише одинадцять літ. Нестарими ще були батько Пилип та мати Марія.
— Так, ніби про нашу сім'ю розповідаєш, — замислено промовив Дмитро.
— Жили ми дружно. Як тільки спиналися на ноги, бралися до роботи — допомагали батькам. Село наше монастирське, і ми повинні були сплачувати десятину Лисівському монастиреві: і десятий сніп, і десятого вола, і десяту дуплянку бджіл, і навіть десятий пуд криці. Життя було нелегке, і наша поміч була не зайва. В чотирнадцять літ я вже вмів усе: і орати, і сіяти, і молотити, і крицю варити, і косу та серпа в кузні викувати, і навіть читати та писати, бо кілька зим батько посилав мене у Лисівку прислуговувати ченцям, а ті, гадаючи зробити з мене послушника [34], навчали мене книжній премудрості.
Добриня ненароком зиркнув на Янку і побачив, якими розширеними з цікавості і подиву очима дивиться на нього юна бояришня. Де й поділося презирство, що ще зовсім недавно струмувало з них. Що ж її так вразило?
Однак ця думка не завадила його подальшій розповіді.
— За мною підростали брати, — вів він далі, — і з нас батькові була добра поміч. А мати сумувала: Ганночка ще мала, допомоги від неї майже ніякої, отож і почала мені казати: оженися, Добрине, та оженися! Приведи мені роботящу невісточку!.. Спочатку я сміявся, віджартовувався, але тихцем почав приглядатися до дівчат, аж поки наглядів одну — Милану. Була вона на рік чи на два молодша за мене і лицем красна — русява, зеленоока, як русалка, а норовом лагідна, мов домашня киця. Чи покохав я її, не знаю, але мені вечорами хотілося йти на її куток, дивитися на неї і слухати, як вона виспівує з дівчатами на колодках та насміхається з хлопців, які зачіпали її. Лише з мене не насміхалася, а ніби ненароком зиркала в мій бік і червоніла, коли ловила мій погляд. Так минуло півроку чи й рік, і я сказав їй, що хочу побратися з нею.
Він знову глянув на Янку. Вона, здається, й не дихала — вся напружилася, перетворилася на увагу, оченята горіли, але в них причаївся страх. Чому б то?
Уважно слухали й інші — боярин та бояриня, їхні сини та невістки. Тепер, як йому здалося, його розповідь зацікавила і їх. Ніхто не зводив з нього очей.
— Ми домовилися повінчатися. Вже й день був визначений, вже й у монастирській церкві домовлено було, та, на лихо, за два чи три дні до весілля я поїхав до Києва ще дещо купити. Накупив — і радий, повертаюся додому. Шлях битий — з Києва до Білгорода, з Білгорода до Лисівки, а там через річку — і вдома.
