Ідоли падуть - Опільський Юліан
Для князя ти слуга, якому платять, а за плату купується послух. Ніхто не брав би у службу варягів, якби знав, що за свої куни купить собі прокльони.
— То так? — проговорив Свен хрипко.— Ось так-то доховує конунг вірності своїм гридням? Замість згинути разом із ними, як ялося героєві, як погинуло при ньому стілько наших, він покидає того, кому найбільше завдячує, на поталу своїм рабам і християнам? Ні один варяг не вдарить у щит у його честь, коли не впаде голова мого противника від княжого топора! А коли вона не впаде, то,— тут варяг вдарив дебелою рукою об меч,— то на силу найдеться сила, на злочин — кара, на кривду — помста!
То сказавши, повернув до виходу. Але Добриня простяг руку.
— Зажди, Свене! — попросив.— Не відходи у гніві, бо клянуся світлом Дажбога-Хорса, не маєш чого. Сам кажеш, що заслуги твої великі. Але за тимчасову користь покутує не раз людина все життя,— відповів поважно Добриня, стягнувши брови.
— Ха, ха! — зареготав Свен.— Муж не покутує ніколи, покутує тільки зрадник, боягуз, раб або християнин!
Ніхто з присутніх не знав, про що ішла річ між Свеном і Добринею. Але вони обидва хвилину дивились один на одного, і перед очима їх стала жахлива дія у шатрі Володимира, коли до нього прибув востаннє Ярополк... У душі варяга орлом здіймався до льоту тріумф, а в серці Добрині залягло щось, як холодна криця.
Добриня заговорив знову:
— Є у світі звірі, які тільки кров’я живуть, а є й такі, які тікають від крові. Твої заслуги — неначе криваве рядно. Хто послугується хижаком, сам ним стає.
Варяг хвилювався.
— Доволі мені поук! Ти діло говори! Покараєш попа, чи я сам маю його покарати?
— Гостю! Не раджу тобі задиратися з християнами, бо і в них є мечі і топори, а всі варяги поїхали у Візантію, то ніхто тобі не поможе. Як намісник, звертаю твою увагу на те, що не годиться ображати віри блаженної бабуні великого князя, мудрої княгині Ольги. Хто таке робить, підпаде карі, і то такій самій, як хто ображає Перуна, Велеса, Дажбога — богів полян. Мої слова, Свене, це слова князя при виїзді!
У залі зашуміло. Християни і нехрещені, бояри і дружинники заговорили між собою, перешіптувались.
— Хто чув ці слова з уст Володимира, поза тобою, Добрине?
— Я!
І біля Добрині станув воєвода Мстислав з високо підв’язаним чубом на голові та— голим мечем у руці.
— Я чув,— повторив,— а цей меч — це запорука правди!
Усе замовкло, з уст Добрині щез усміх, а на місці його знову появилася сувора повага.
— Ось це слова князя: "У моїх землях усякому воля вірити у що хоче і як хоче, бо віра скрізь одна, тільки боги різні. Тому однаке право всім людям християнської чи поганської віри, варягам, грекам, русичам. Між богами та людьми одне тільки залишається посередині — це князь та його рід. Це той вузол, який зв’язує докупи різні розбіжні змагання, бо голова князя — це прапор усієї держави, це знам’я влади для всіх вір без розбору!"
— Говорить, як грек! — закпив Свен.— Біда тільки, що руському князеві так далеко до порфірородного кесаря, як борсукові до ведмедя!
— Хто знає! — відтяв Мстислав.— Сила — це божий дар, а пурпура — тільки ганчірка.
— Ба, як так, то й ідол Перуна чи Тора — це тільки дерево чи метал. Пусті твої слова, Мстиславе! Можна і в ведмежій шкурі бути борсуком.
Свен вийшов, залишивши бояр у живій розправі над словами князя. Він відчув тільки одне: що став князеві непотрібний, а то й зайвий.
Швидким кроком ступав Свен вулицями Києва. Раз у раз його стрічали знайомі бояри, дружинники, купці, та він не бачив нікого. Аж коли опинився в острозі, недалеко дворища Рогніди, там, де головна вулиця звертала на Поділ, спинив його незвичайно оживлений рух. На високих двоколісних телігах везли загорнені у чорні заяложені сорочки та портяниці погоничі якісь великі звої. Між погоничами виднілись тут і там скісні очі болгарина чи хозара; м’які повстяні постоли, пов’язані строкатими волоками, розбризкували грязюку, а хрипкі поклики купців на різних мовах вказували, що це караван із Болгарії, який привозив східні товари, шовки, золотий філігран, коріння, криві мечі, перських та кавказьких невільниць. Від останніх походів Святослава на болгар та Ітіль рідкістю стали такі каравани, а все ж деколи вдавалося більшій валці прослизнути поміж дикі орди печенігів та наповнити пусті крами купців на Подолі.
Мимохіть варяг задивився на валку, коли нагло почув своє ім’я. Відвернувся. Перед ним стояв у довгому рудому сарафані череватий кривоногий купець у клепані з шовковим верхом, з-під якої показувалися попри вуха два довгі жмутки волосся.
— Ібн Дауд? — спитав.
— А хто ж би, на Єгову, як не твій найпокірніший слуга! — засміявся купець, а його заслинений беззубий рот розтягнувся від вуха до вуха.— Ібн Дауд, вірний слуга твоєї достойності, підніжок твоїх рабів. Із краю амалекітів14 я привіз багато дечого дорогого... Зайди, достойний воєводо, до моєї храмини над рікою!
— Добре, зайду,— сказав мимохіть Свен і хотів був почати з купцем розмову, як його око доглянуло при воротах дворища Рогніди дві дівочі голівки. На вид одної з них кров хлинула йому до голови.
"Вона в Рогніди! — погадав.— А раз вона там, так треба мені її перетягнути на свій бік". Князь був йому тепер ворогом, але й Рогніда не була йому прихильна від часу смерті Рогволода.
Коли входив у дворище, привітали його дві дівчини, які теж вийшли до воріт поглянути на східний караван. Одна з них — маленька, кругленька русявка вдивлялася своїми збиточними оченятами в лице багато одітого статного мужа, бажаючи зловити для себе належний їй приязний усміх. Одначе погляд Свена дивно подіяв на неї. Вона поблідла, наче з-під багатої соболевої шапки глянув на неї кістяк. Друга спокійно і поважно відповіла на привітання Свена.
— Мирославо, голубко, що це за вовкулака? — питала білявка.
— Вовкулака, Лелітко? Правду кажеш, я зовсім не здивувалася б, якби стрінула його посеред лісної глуші. Це Свен Герюльфсон, колишній княжий воєвода.
— Ах, це він! Богове!.. То він був при тому, як погані забрали Станка. Ох, горенько!
— Він був і при смерті Доброгоста! — сказала, а по лиці її промайнув гнів.— Він завсіди вів інших на смерть, але сам, наче зачарований, вертався здоровий.
— Ох, я мушу до нього піти! — заговорила крізь сльози.— Він, певно, знає щось більше про загибель Станка.
— Стривай! В нього, певно, діло до княгині. Заждемо в сінях... або й ні! У нього очі... Ох, які лячні! Я боюся його зору, мов очей водяника. Брр! Ходи геть!
Тим часом у світлиці дворища Рогніда в голубій мирті з бортами сиділа на килимом вистеленому стільці при низькому столі, де звичайно засідали до бенкету мужі. Біля неї на шкурі білого ведмедя грався олов’яними возиками та глиняними ляльками Ізяслав. В куті дрімала служебниця, а проти княгині під темно-червоною паволокою з витканими грифами розсівся Свен. Свен і Рогніда говорили мовою варягів, а багаті шелестівками15 слова падали з уст, наче окрошки скель або льодовиків під ударами джагана16. Раз у раз чувся гадючий сик, брязк меча, гуркіт грому. Лиця обох мінилися, блищали їх очі...
— Так ти виправдуєшся? — питала Рогніда, а уста її скривилися, як до насміху.
— Я не виправдуюся ніколи! — спалахнув Свен.— Не оправдуюся й не прошу. Я тільки вказую тобі шлях до цілі!
— Цілі? Я не бачу ніякої!
— Лукавиш, Рогнідо! Та хоча лукавство — це зброя жінки, та на цей раз покинь її! Я не по те прийшов, щоб зводити з тобою бій хитрощами та словами. Я не карлик і не грек.
— А чи не знаєш ти, Свене, сину Герюльфа, що де йде річ про посвяту жінки, то кращий буває грек або карлик, хитрий, брехливий, але тямущий, ніж щирий нездара-велетень!
— Отже, відмовляєш?
— Ні, але й я теж бажаю простого, ясного слова від тебе. На мої уста, пробиті терням Одіна... говори!
— Я розказував тобі про здобуття Полоцька, бо не бажав мати в тобі кровного ворога...
— Знаю! Не ти вбив моїх братів та батька. Ти сповняв тільки повинність гридня. Ти мені не друг, а й не ворог!
— На Фрею! Ти як Брунгільда серед заграви княжої любові подвійно вабиш до себе мужа, якого надять небезпеки...
Заясніло поважне обличчя Рогніди. Похвала з уст Свена доказувала їй, що її приваби ще не ослабли.
— Чи ти на те сюди прийшов, щоб як залицяльник гнути теревені? — спитала.
— Я вказую на твою красу як на зброю, хоч ця краса і мене чарує.
— Навіщо ж мені тієї зброї?
— Не лукав, Рогнідо! І ти, і я мусимо помститись, бо зміїна їдь стопить наші серця у безсилій ненависті до спільного ворога.
Зір Рогніди спочивав на русявій голівці Ізяслава, то переносився на суворі риси лиця варяга.
— Питаєш долі, Рогнідо, котрий з нас буде наслідником Володимира? — спитав Свен.— Чого жахаєшся? Або підеш зі мною і вибореш престол внукові Рогволода, або я піду сам туди, куди кличе мене честь героя, і добуду вінок, але вже для себе!
— Нові вбивства та злочини!
— Ні, тільки кара та помста!
— Не сподівайся сьогодні рішення! — сказала Рогніда.— У мене є обов’язки, та нема сили ні спромоги, у тебе є сила і спромога, та нема обов’язків.
Свен згірдно засміявся.
— З тебе промовляє жіноча порода. У тебе нема спромоги вбити героя, якого приваби обезсилили тебе!
Рогніда спалахнула.
— Досить того! — крикнула суворо.— Твоя правда, Свене! Не дам тобі ще рішення, бо Володимира нема у Києві, а не знати, що буде до того часу.
— Чого ж ти надієшся ще? — глузував Свен дальше.
— Не бий батогом коня, на якому маєш їхати у бій. Ти не все знаєш. Володимир змінився. Нема в нього давньої грубості, він менше думає про походи, а більше про лад держави, рідню, дітей...
— Вичерпалася, значить, сила! — завважив Свен.— Він не наш! Видко, не багато її в нього й було раніше.
— Помиляєшся. Тільки Льокі, велетень вогню, знає, скільки сили у цьому мужеві. Але є в нього те, чого не буває у наших, є багато ніжності, доброти... Прикмет, яких мені й назвати годі у нашій мові. Його бажанням є затерти у пам’яті всіх криваву минувшину, коли збирав спадщину свого батька. Два тільки спомини мучать його: Ярополк і Рогволод.
— Ах, то Добриня казав правду!
— Не знаю я, що казав Добриня, але тямлю, що князь говорив мені останнього вечора про те, як він любов’ю до мене хотів затерти кривавий спомин Полоцька, як щиро простягав руку до згоди братові, і як ти, Свене, вискочив з-поза завіси шатра з другим іще гриднем, і як кров’ю залита, надвоє розрубана голова брата впала додолу.
