Голота - Винниченко Володимир

А кажуть, що й по тюрмах сиділи, й по світах бували.

Дід усміхнувся.

— Да-а, і по тюрмах сидів, і по світах бував. Та дурного, дівко, і в церкві б'ють. Така вже планета дурневі. А якби я з розумом робив, то, може б, і не тинявся б оце по скарбах. — Він трохи помовчав, потім почав знов: — Да-а... розум — велике діло. Коли б я з розумом крав, то й по тюрмах не сидів би. Коли хочеш красти, то вже крадь так, щоб хоч і в тюрмі посидіти, так уже потім і пожити. Крадь у того, хто багато має, а ще краще, хто сам краде. Украв раз, та гаразд. А на те, що гріх, плюнь. То гріх для того, у кого береш, а коли він сам братиме, то вже не буде гріх...

— А бог? А правда? — скрикнула Санька.

— Ха-ха-ха! — злісно, терпко зареготався Трохим. — А тобі бог багато дав, хоч ти свята та божа?

— То, по-твойому, вже й бога немає? Трохим тільки ще злісніше зареготався.

— Ні, ти, Трохиме, не смійся, — уважно промовив Юхим. — У бога, брате, треба вірити. Бо наш брат без віри в бога — одна худоба, й більше нічого. Без бога наїті брат — не чоловік. Понімаєш? Ти хоч те візьми: що ти або я? Худоба, та й усе!.. Для чого ти живеш, для чого я... нікоторого понятія нема... Або от наша Маринка! Подивись на неї — ну, для чого вона живе?.. До чого? Навіщо? Залякане, засмоктане. Воно тобі не то що вкрасти не посміє, а й за себе постояти не може. Всяке її штовха, усяке її щипа, з роботи не вилазить, голодне, холодне, забите, чорне... Кому воно, нащо воно? Собаці, та й то краще, отже, їй-богу, краще: та хоч і виспиться, і полежить, і пограється, а ця... Вона хоч ласку чию бачила?.. Без батька, без матері, байстря... живе тут собі з милості. А для чого живе воно?

Маринка, що впивалась просто в кожне слово, раптом почервоніла вся, сміливо підняла на діда свої залякані очі і промовила:

— Я тепер вже нікого не буду боятися. Я вже тепер... Я не боюсь...

Дехто здивовано, дехто з усмішкою подивились на неї, а дід Юхим похитав головою і сумно сказав:

— Дівчино, дівчино... Не так тебе били, щоб так ти зразу не забоялася. Це горілка, дівчино, не боїться, а не ти... — Маринка хотіла щось сказати, але дід Юхим повернувся до Трохима й заговорив далі: — Ну, а ти, а я, а ми всі тут? Та ж худоба, та й годі! З ранку до вечора, змалечку до сивого волосу тиняєшся по наймах, з роботи не вилазиш, та ще й радий, що з голоду не здихаєш. А разом з тим і Маринка, і ти, і я — люди... Понімаєш:

не худоба, а люди. О!.. А чого? Бо ти ще бога маєш. О! А не вір у бога, й виходить, що ти нікоторої разниці з волом або конякою не маєш. А це вже зовсім... обидно. От багатому — друге діло. Багатому панові бога не треба. Нащо панові бог? Йому й так видно, що він не коняка. Він собі знає й бачить на кожному місці, що він людина, бо живе не так, як худоба. От того-то пани так і не дуже-то вірять у бога. А нашому брату треба вірить, треба держатись за бога, бо як одірвешся, то й буде: що ти, що віл — усе одно. А віриш — воно якось і терпиться легше. Все-таки людина, значить, і ти для чогось здався. О!.. Так, Панасе?

Сутулий, жовтий, згорблений Панас трохи підвів свою довгу голову й, ледве дивлячись своїми мутними очима, промовив:

— Коли чоловік має здоровля, то й щастя має. А загубив здоров... — Він не скінчив і глухо закашлявся, похитуючи головою й хапаючись руками за груди. Всі сиділи мовчазні, насуплені, похмурі. Трохим усміхався злісно й жорстоко, а Маринка хутко бігала по всіх очима, наче боялась проґавити хоч одне слово. — Так підождіть же, діду! — крикнула Санька, подумавши. — Що ж ви говорите: і про себе тільки думай, і в бога треба вірити?.. А бог сказав, щоб... що так гріх думати...

Дід Юхим усміхнувся, але, нічого не одмовляючи, встав, перехрестився тричі до ікон, сів знов і, шукаючи люльки в "бруках", промовив:

— Хоч ти, дівко, й гостра на язик, а все-таки дурна. Понімаєш?

— Ба ні, не понімаю.

— То слухай же... Хіба тобі хто говорить, щоб ти кривдила другого, коли про себе думати будеш?.. А може, воно тоді ще. лучче буде, як усі будуть про себе думати. А то погано, що дурний не дума, а розумний притворяється, що не дума. Та й виходить, що розумному добре, а дурневі — дуля. А хіба бог говорив, щоб одному було добре, а другому погано? Понімаєш?

— Ні, не понімаю.

— Бо дурна. Бог — одне, а гріх — друге. Хіба ти з богом говорила про гріхи?.. З людьми. А люди чого не вигадають? По-панськи — одне гріх, а по-мужицьки — друге. По-жидівськи — одне гріх, а по-нашому — друге. А чия сила, того й правда. А бог один. Понімаєш?

— Ні!

— Ну то йди к чорту!.. Що з тобою патякать! — почав насипати в люльку тютюну.

— Ні, діду! — вмить почав Трохим з якоюсь похмурою ніяковістю. — Це все... може, й так, може, й не так. Не знаю. А от як... приміром... сказать... мені найти таку точку... свою... значить... точку...

— Точку?.. Яку точку? Трохим ніяково усміхнувся.

— Таку точку, щоб... як жить... Таку лінію...

— Та такому, як ти, одна лінія: на Сибір, та й годі! — сухо засміялась Санька.

Очі Трохимові занялись, але він зразу здержався й повернувся знову до діда.

— Ша, не займай його... — звернувся той до Саньки. — Він чоловік попечений: йому, де не торкнись, болить. Сміятись не треба. Чоловік дороги шукає. Де він її знайде, чи на Сибіру, чи в палатах, — то вже не нам знати. А коли хочеш, щоб самій добре було, то поможи йому. Бо і ти, і він — рідні собі. — ти гола, і він голий — значить, і правда одна в вас. Виходить, не сміятися, а помогти треба, бо поможеш йому, то все одно що собі поможеш. Дурна ти, дівко! Якби ти попоходила нічку, другу, та кинула оком на себе, та подумала про життя своє... от і другого понімала б. А нашого брата... попеченого... понімать треба. А таких попечених багато розвелось тепер. Перше то й не чути було, щоб чоловік вік свій тинявся від окономії до окономії. А тепер? І-гі-гі! Мабуть, це вже в двадцятого пана служиш тепер? — звернувся він до Трохима.

— Хай їх чорт лічить, а я вже лік загубив! — з ненавистю промовив той.

— А батьки десь померли?

— Померли.

— Та-ак. А по економіях... скрізь добре було?

— Добре!.. Ех, діду! — вмить спалахнув якось дико Трохим і з силою вдарив кулаком по столі. — Давить мене тут... горить... — Показав він на груди. — Пече, вогнем пече! — сила є, а точки нема...

— Хм!.. — розвів руками Юхим. — Точки?.. Точку, хлопче, не знайдеш зразу. Багато треба сліз ковтнути, багато крові пропустити, щоб твердо стати на свою точку. А ти — чоловік попечений, уразливий. Сам кажеш, горить у тебе. Тобі не покажеш. Сам шукай, та шукай не поза собою... не шукай у чужих, бо в чужих і правда чужа. А коли голодрабець, то в голодрабця й правди шукай. Та думай більше про себе... може, й видумаєш. От я вже додумався; спочити б трохи, та й... — Він махнув тільки рукою. — Та я — не ти. В тебе горить, а в мене вже попіл... Мені б тепер хатинку свою. Ех, хороша то штука — своя хата, хоч здохнуть є де... ніхто вже не вижене тебе, ніхто не штовхне. Сам собі пан! Правда, Килино?

Килина підвела голову, глибоко-глибоко зітхнула і знов нахилилась.

— А мені, знаєте, діду, все одно, — заговорив, червоніючи й широко-широко всміхаючись, Кіндрат. Коли він починав говорити, то раз у раз спочатку трохи червонів. — Чи є хата, чи нема — аби добре було... Може, то через те, що я вже забув, що то — своє хазяйство?.. — Він ще ширше всміхнувся і допитливо подивився навкруги. — Забув уже... Знаю, що як своє хазяйство, то мороки багато; робиш не менше, як і по економіях, а клопоту... аж по вуха... А нема нічого, то й клопоту нема... Аби харч добрий та роботи менше... та платили добре... То й жити якось можна... А що ж робитимеш!

— А як заслабнеш та виженуть тебе? Де здихать будеш без хати? Під тином? — хрипло, похмуро спитав Панас.

— Е! Що там! — раптом скрикнула Софійка, схопившись з місця. — Виженуть — виженуть! Чорт їх бери! Гуляй, та й годі!.. Нащо нам хата! Ось ми з Грицем та Кіндратом підемо в Басарабію або в Таврію на заробітки. Там, кажуть, музики грають, хлопці, дівчата... Гуляй, та й усе... Давайте, діду, я вам наллю!

— Ні! — зважливо крутнув головою Юхим. — Я вже не буду. Гряниця. У мене вже така гряниця: як не дойду, то ще держатимусь, а перейду, так уже прощай: питиму, поки й сорочки не збудуся... А тепер ще холодно... Як вижене Халабуда, то й до Адеса не доберусь... Хай молодші п'ють...

— Кіндрате, пий! — подала чарку Софія. Кіндрат мовчки взяв чарку, випив, утерся і, сплюнувши, почав закусювати хлібом.

— А тепер я! — знов наливаючи, скрикнула Софійка, обводячи всіх блискучими, трохи посоловілими очима. — Гулять так гулять! Правда, Грицю? Ех!

Вона витягла руку з чаркою, підвела голову, крутнула нею і чистим, гарним контральто заспівала:

Там дівчи-на гуляла-а, Ох, дівчина гуляла-а;

— Грицю, поможи, — хитнула вона тому головою. Ну, што ж, кому дєло, гуляла-а!.. —

підхопив Гриць і штовхнув ліктем Кіндрата. Той нашвидку проковтнув хліб, притулив руку до щоки і трохи розбитим, але сердечним голосом уступив у пісню і наче поплив м'яко, рівно угорі:

Ну, што ж, кому дєло, гуляла-а! Ну, какоє кому дєло, гуляла-а! —

залунали веселі, буйні згуки в сумній, темній "чорній" кухні.

Софія поставила на стіл налиту чарку, вискочила на середину хати і, топнувши ногою, палко повела плечима, граючи до Гриця очима й усмішкою. Потім раптом повернулась до Савки й, підморгуючи, манячи за собою, весело покликала:

Ходи, милий, не журись! Ходи, любий, не журись!

Савка задоволене "гикав", а Гриць та Кіндрат, переплітаючись голосами, наче підбадьорювали його:

Ну, што ж, кому дєло, не журись, Разкакоє кому дєло, не журись!

— Ні, стій! Давай другу! — спинився раптом Кіндрат і, не чекаючи нікого, трохи заплющившись, притулив знову руку до щоки і тихо-тихо почав:

Ге-ей, ти горі-і-лочка,

Гей, ти медова-а-а-я-а...

Ге-ей, з ким я тебе пи-ить бу-уду, молодая-а-я!

Сумні згуки заплакали десь під закуреною стелею, перебігли сумом по обличчях і попливли, розлились по хаті. Софія спинилась, прислухалась, потім хутко підбігла до Кіндрата, сіла близько його й, обнявши, притулившись йому до плеча головою, тужливо підхопила:

Гс-е-ей, з ким я тебе пить буду, молодая-я-а!

По хаті наче пройшла сама туга.

Ге-ей, поїхав милий мій В далеку доро-о-огу-у...