Казка про калинову сопілку - Забужко Оксана

Ганнуся таки зовсім щиро не вважала, ніби перебирає хлопцями, — старостам, що першої її дівоцької осени, далебі, хаті не давали схолонути — одні з дверей, а другі в двері, — вона відмовляла звичайненько і з решпектом, спасибі, люди добрі, за шану, а тільки я в батька-матері ще хліба не переїла, — навіть правдивого гарбуза ні разу не вкотила, вбачаючи щось і для себе понижаюче в такому безецному виставлянні парубка на глум — буцімто їй на тім глумі залежало! — все те виглядало їй якимось несправжнім, не на її мірку шитим, хоч і на свій лад утішним, але десь так, гейби споглядання вертепчика, приставленого на ярмарку бурсаками на зимових рекреаціях, абощо: вітер тобі ще, дівко, в голові, — мовляли їй, скрушно хитаючи головами, старші молодиці, — одначе то не був вітер, то була, навпаки, тверда й цупка, як дукачик у разкові, певність власної обречености якомусь іншому приділові, котру всі довкола — крім хіба матері, в якій завше чула мовчазну підтримку, — дружно воліли захитати, і, щоб тій загрозі протиставитися, вона дедалі частіше згадувала бабу-прочанку, той вечір, на якім скінчилося її дитинство й почалося дівоцтво і який відтисся їй у пам'яті так гостро, ніби на неблякнучому образкові, і одного дня вже зовсім була зважилася піти аж на третє село, до славної на цілу округу ворожки, спитатися — що ж врешті вона має такого сповнити, аби наблизити свою справжню, а не ту, що їй раз у раз підсовують зі сторони на заманку, бляшкою замість злота, долю, — одначе саме того дня, ніби вмисне, щоб перебити, Оленці розболівся зуб, нагнало щоку, аж око запливло, потерпали, коли б не бешиха, отож її взято до знахурки, — в їхньому-таки селі, але вже Ганнусі не випадало зійти з дому, треба було зоставатися на господарстві, доки Оленка оклигає, — і так виходило щоразу, мов Оленка ненарочито з неї глумилася, як ото коли малою підлізала попідруч, аби тільки щось перебаранчити: щойно Ганнуся замірялася зрушити кудись у світ — хай не до ворожки, хай за дружку на сусіднє село, куди її прохано на весілля й де, переказували мало не за півроку наперед, такого-то буде полкового люду, самого сотника сподіваються! — як у рішучу хвилину — тиць, бабин Гриць! — безпремінно устрявала Оленка з якою-небудь своєю долегливістю, зазвичай нестак тяжкою, як марудною, що, одначе, на пню розбивала всі старанно нарихтовані заміри, ще й так, що не присікаєшся, — не станеш же, справді, докоряти бідаці, що звихнула пальця або втяла серпом ногу, аж три дні відлежати мусила!… Виходило геть по-дурному, а проте Ганнуся не могла позбутися дошкульного, як загнана скабка, відчуття, немов сестра її не пускає, — не від себе не пускає, бо заміж, либонь, віддала б її дуже радо, всіх Ганнусиних старостів пасла оком, аж, здавалось, шкура на ній з уваги напинається, а — ото химородія якась! — не пускає у її, Ганнусину, власну долю — ніби ревне пильнувала якоїсь межі, за котрою й мало починатися для Ганнусі щось своє, осібне, до чого зась думкою доскочити і Оленці, і всім взагалі дівчатам, і туй-туй сестра до цїї межі зближалася, як Оленка, повисаючи на ній усіма своїми докуками, тягла її назад, у непролазні хатні будні, як корову за налигач. І приверзеться ж таке чортіщо, злостилася Ганнуся сама на себе за ці думки: яких тільки глупств не набреде в голову! — і йшла запарювати для меншої липовий цвіт: та, скулена під рядниною, по-собачому гулко бухикала на печі, примудрившись застудитися серед літа — і акурат тоді, як Ганнусю мали виряджати з іншими жінками й дівчатами не куди-небудь, а до самого Києва — з гаптованими рушниками на продаж до монастиря: вишивала Ганнуся лепсько. Ну та що ж, продадуть її роботу й без неї.

На людях, одначе, Оленка не бідкалася ніколи, — трималася завжди рівно й погідно, мило всміхалася до старших і ще миліше — до парубків: сором'язливо спускаючи очі й бгаючи в пальцях хустинку чи край хвартушка, — звісно, молода ще, — особливо виразно ніяковіючи при тих, котрі засилалися до Ганнусі й дістали одкоша: хто б подумав — чулася перед ними, за правом кревности, винуватою й так делікатно прагнула загладити в імені родини завдану ім уразу — мов, за старим звичаєм, безчестя сплатити. В недовгім часі це й помічено було — один із недавніх Ганнусиних сватачів, що по сватанню зачастив до корчми, де всім захожим виставляв корчика й розповідав на все горло, яке то дурне діло — сохнути за дівкою, сього ж цвіту по всім світу, на котру свисне, та й побіжить, — раз у свято, теж, либонь, напідпитку бувши, вхопив Оленку за руку: а ти — підеш за мене? — Оленка залилася буряковим рум'янцем по саму шию, вирвалася і втекла, змішавшись із гуртом дівчат, а парубок, заломивши шапку, подався геть вулицею, голосно і з серцем виспівуючи: а я з сестрою вечір постою, не та розмова, що із тобою, — що, власне, було образою, ще й немалою, і Ганнуся, обіймаючи збентежену Оленку за плечі й притуляючи до себе, — ото ще худобина, не вважай, сестричко (а здалеку розлягалося ще зухваліше: не та розмова, не тїї слова, не білолиця, не чорноброва…), — почулася воднораз і прикро діткнута парубковою безецністю — ич, потороча, зачемно ще я з тобою тоді обійшлася, — і, вжеж не без того, таки в глибині душі підлещена й загоджена, нестак у свому марнославстві, як у потребі справедливости: нарешті Оленці недвозначно вказано, і то кимось сторонничим, на її при сестрі місце, щоб знала, — і тут Оленка, блискаючи на неї повними сліз очима, — ніколи ще Ганнуся не бачила її, тиш-ку-небришку, такою допеченою до живого, — видихнула їй зблизька просто в лице, аж Ганнуся почула на губах її слину: пожди-но, ще побачим, чиє буде зверху, — тьху, сплюнула Ганнуся щиросердо, — але все одно по тому довго ще чула в себе на губах, пропеченими цятками, бризки Оленчиної слини.

Про ту пригоду вона невдовзі забула — новий клопіт спав їй на голову: вже кілька разів її зачіпав, велеможно-недбало, Маркіянів Дмитро — красун парубок, що й казати, надто як підпережеться в неділю червоним поясом, що мов огонь горить, — вжеж, багацький син, ще й одинак, чи ж йому грошей позичати на парубоцькі примхи, — вийдеш увечері? — питався, озираючи її прицінно чіпким оком, так немов уже роздягнув і тепер примірявся до голої, як турок у Кафі: валити прямо тут чи йти далі, — як вийдеш, то найму музики, — Ганнуся підбирала губи, відразу роблячись схожою на матір: спасибі за ласку, в мене й своїх грошей стане, — це, либонь, чи не вперше вона почала хвалитися своїми зарібками, і від того було якось неприємно, ніби він її до того змушував — виставлятися всіма своїми цнотами нараз, зокрема й тими, якими сама не аж надто дорожилася, вважаючи їх за щось для себе звичайне, — дійсно, як на невольничім ринку виставлятися, мовляв, не думай собі, парубче, і я ж не в Бога теля з'їла, — але іншого способу протиставитися його вродженій і всепроймаючій, з кожної бганки на поясі, здавалось, дишучій погорді — от за цим, відай, таки справді, котру свиснув, та й побігла, сам бігати не звик, — вона якось не знаходила і ще дужче сердилася на власну безпорадність, — не вміла, та й годі, належне збити пихи багачукові, якийсь він був з усіх боків гладенький, мов полив'яний, — не зачепиш, тільки знай мруживсь ото на неї вдоволено, як кіт на сонечку, ніби наперед нею смакуючи, ніби, що тісніше вона підбирала перед ним губи, що загонистіше скидала головою, пхекаючи, то дужче його бавила — як кривляння малої дитини, — музики, проте, чесно найняв: Ганнуся зумисне довго длялася й з'явилась на грище останньою, коли її вже мож було й не сподіватись, і посміхнулася сама до себе, вгледівши, як, перед хвилиною явно знуджений, він займається на її вид новою радістю: ах ти бришка, — сказав тихо, підступаючись і боляче, по-парубоцькому стискаючи її за плечі, мов хотів зім'яти всю разом, як тісто, вийняте з кадуба одежі, подих, що лоскотав їй вухо, був гарячий, розігрітий танцем, і Ганнуся відчула на мить солодку слабість у тілі — подавшись наперед, вперлася, майже вдарилася щелепою в його плече і так заковтнула той прихований посміх свого короткого торжества, — ну ходи, сказав просто, даючи парам знак розступитися, ніби заздалегідь ясно було, як Божий день, що танцюватиме вона тільки з ним, на те й вийшла, ніби він уже запопав її до рук наскільки сам схоче, і це знов їй не сподобалось, так що, коли, кружляючи її в танці — різко, до запаморочення, наче спитуючи кожним новим закрутом: не з нею танцював, а — нею, мов хизувався рух за рухом: а дивіть, що в мене є! — він нестак спитав, як звелів, перехопивши її за стан і притисши до себе: виходь сьогодні увечері за леваду, ждатиму, — вона вже тільки розсміялася йому під самий борлак (відвернувши голову, щоб знов не дістати плечем по зубах): з тобою, Дмитре, нівроку, не напонеділкуєшся! — він здивувався так, що аж вийшов з кола (і її потягши за собою): чи ти ба, яка мудрована! — стояв, і далі не випускаючи її з рук, збоку це виглядало й геть уже несвітськи — наче вони прилюдно обіймаються, і Ганнуся легенько, але настійно випручалась, — гляди не перемудруй, раптом сказав недобре, сливе з погрозою, і погляд його знов був прицінний, але цим разом уже інакше — не розбавлений, а гострий, холодний із просинцем, як заволочена віддихом сталь: ага, братіку, прокинувсь, відлунив той холодок і в Ганнусі — несподівано ясним вдоволенням: збила-таки панцир багацької пихи, що здававсь непроникним, — але й кольнуло при тім уразою, що, лелечко, оце ж тільки тепер він, значить, уперше її побачив, досі бачив єдино — найкращу дівчину на селі, нового клейнода, котрим випадає гідно приздобити батьківський хутір, і їй зробилось уже направду холодно — піт вистигав між лопаток, — од нагло розверзтої довкола неї безмежної, як зоряне небо, пустелі безлюддя; в цю хвилину вона могла б зовсім простісінько сказати Маркіянчукові, чиї думки відчитались їй так легко, мов видимі, — мов зграйка плотви в'юнилась у до дна прозорій воді, — не піду я за тебе, Дмитре, не втрачайсь-но ти марне, — та він однаково б не повірив, бо, на здоровий розум зваживши, за кого ж, як не за нього, їй і йти?… Тож Ганнуся тоді змовчала — а небавом із гризьким серцем упевнилася, що Маркіяни, скоро що забрали в голову, від свого вже не відступаються, — звідусюди на неї стали сипатися значущі натяки, люди, наче змовившись, раз у раз знаходили оказію згадати при ній за Дмитра, дехто з кивом та моргом — то-то парубок, а поля ж, а худоби! — а дехто й навпрошки бухав — ну, то коли вже погуляємо на весіллі, чейже Маркіян не поскупиться для одинака, — ой щаслива ж ти, сестричко, простосердо зітхали декотрі щиріші і, звичайне, вбогіші дівчата, — багачки, ті більше відмовчувались, либонь, не одна з них і собі важила на Дмитра, і Ганнуся з того всього помалу починала здаватися собі — зі свистом і гиком гнаною мисливцями просто до ями звіриною: дорогою, авжеж, коштовною, безперечно, і звідусюди все їй криком кричало, веліло, вимагало бути тим тяжко гордою, але й найкоштовнішу-бо звірину цінують — лиш за хутро… А ще до того й мати (за батька не було що й згадувати, той ходив напушений мов і справді перед весіллям, навіть сам до себе мугикати почав) якось перестала Ганнусю попирати — ніби незримо відсторонилася, мовляв, роби, дитино, як сама знаєш, — чи то згнітилася духом на гадку, що дівчині, як-не-як, вісімнадцятий пішов, і не довіку ж їй дівувати, чекаючи на князя, а чи й так подешевшала, розсудивши, що хутір — то теж, що не кажи, своє панство, — за те між ними мова не заходила, взагалі ніколи не заходило за Дмитра, обидві уникали цеї балачки ретельно, мов вікнину на болоті обминаючи, і Ганнуся не могла знати, що Марія під ту пору чамріла й спадала з лиця од чого іншого: їй знову став снитися покійний батько — цим разом він лежав на лаві в їхній хаті, з запаленою, чомусь у ногах, свічкою, і не було коло нього нікого, крім неї самої, а вона журилася, що не потрапить прочитати над ним акахвиста, бо ж тільки одну зиму посилав він її до школи, і так щоночі зачиняла хату з мертвим тілом і йшла кудись на безбач — шукати помочі.