Казка про Правду та Кривду - Мирний

Обдивилася Кривда все і назад вертає.

- Гарно, - каже Правді, - гарно в тебе, як у раю тому! От тілько чого тобі не стає: нема в тебе нічого живого. Я б на твоєму місці польотушок різних розвела, побігунців всяких наплодила, щоб повсякчас славили вони твою працю!

- Я б, - каже Правда, - й зробила те. Як же його зробити?

- Еге! А хочеш - навчу?

- Навчи, сестрице! Навчи, голубко! - аж пада коло неї Правда.

А Кривда й каже:

- Знаєш, - каже, - сестро, що колись нам розказував Сум про дядька Огневика?

- Пам'ятаю.

- За тридев'ятьма глибинами та за тридесятьма днами живе він, сердешний, в тяжкій неволі конає. Сам огняний - огнем і живе: огонь їсть, огонь п'є, огнем і дише... Колись я гуляла по глибинах безодніх, опускалася аж на саме дно. І чую - під дном тим щось гуркоче-стукоче, аж дно вгинається - двигоче. От я припала до дна ухом, слухаю - що воно. А там шкварчить, шипить та гамселить! Я візьми постукай та й гукни: - Легшенько, - кажу, - легшенько! Чи бач, - кажу, - як розходилися, - покою нікому немає! - «А ти хто такий?» - звідтіля глухо доходить до мене. - Хто б я, - кажу, - не була, а ви чого там такий гармидер підняли? Глядіть, - кажу, - як доберусь до вас - знатимете, хто я! - «Ану, - каже, - доберись, доберись. Як то ти доберешся?..» Знаєш: дратує мене. - Не дратуйте мене, - одказую їм, - бо я Чорториєві як накажу, - зразу він до вас докрутиться. А як добереться, то глядіть, щоб, бува, й душами не наложили! - «Накажи, - регоче, - накажи. Ми ще йому звідсіля й помочі дамо...» Взяло мене, знаєш, зло. Прикликала я Чортория: «Крути дно!» А він зразу беркиць догори ногами! Угородив свої роги в землю та як поверне, так і забулькотіло навкруги. «А що, - питає звідти, - вже почали?» - Почали, - одказую, - починайте й ви! - Коли це - як загуде, як бухне! - кругом усе так і затремтіло... Раз! Удруге! Утретє! Дно так ходором і ходить, устояти не дає. А Чорторий з цього боку одно крутить, одно крутить, аж вода піниться-булькоче. А це - як скрикне Чорторий, як ухопить мене щось, як підніме вгору, так я і опинилась поверх води. Дивлюся: мій Чорторий у хвилях головою мотає та кричить-кричить! А так гін з троє від мене, серед пінявого моря, десь узялася гора висока-страшенна; на самому шпилі дірка, і звідти щось дише. Дише-дише, аж вода кругом кипить, а воно не перестає. Вергає піском, камінням, слинить шевською смолою, вонючою парою дух забиває... Коли це - вилазить з дірки страшенна вогняна голова, показує довгого-довгого язика й регоче-регоче... «А що, - каже, - злякалась? та й мене налякала, нехай тобі всячина... Ачхи-и!» - і як чихоне, так димом та попелом і покрилася. «Оце, - каже, - видно, трохи води в ніс набрав, що так закрутило. А давно вже я з водою знався, давно і світа бачив. Іч, який став! Ану, вище підсунуся та погляну». Та й почав вилазити. Кругом огонь так і паше, а він лізе: «Оце, - каже, - яка мала дірка. Ану - роздайся!» Та стук у боки гори ліктями!.. Так гора ходором і заходила: лущить, роздається, а він лізе-лізе... Виліз, сів, ноги звішав, з ніг гаряча смола ллється. «Отак, - каже, - саме добре. Що-то давно світа не бачив, - як радісно серце забилося! А тут тепер перемін-перемін... Що то таке?» - показує на Землю. - Земля, - кажу. «Чого ж вона, - питає, - така зелена та пишна?» - Так і так, - розказую йому все, - як жили колись, як тепер живемо. - «То ти, значить, мені й родичка, - далі каже. - Я, - каже, - Огневик, рідний брат твоєї матері; ти, значить, мені племінницею доводишся». - Може, - одказую, - й так, - «Еге, - каже, - так, так... Спасибі тобі, що ти хоч нехотя допомогла мені, старому, світа побачити; я вже думав - сконаю в тій глухій неволі. Я тобі, - каже, - поки й мого віку, дякувати за це буду. Я б тобі й тепер оддячив, та не знаю чим». - Он, - кажу йому, - сестра моя на землі яких собі іграшок наробила, а мені, - кажу, - ні з чого. - «Ні з чого? - питає. - А візьми лиш грудку глею». Я взяла. - «Ліпи з неї, що хочеш». А я розплескала-розплескала ту грудку та й кажу: - Вже! - Думаю: «Що то воно буде?» - «Уже? - пита. - А ке сюди!.. Держи, - каже, - в руках, я дихну». Та й дихнув на ту грудку. А та грудка як затріпається та плюсь із рук у воду... Дивлюся - невеличка рибонька у воді грає, срібна луска, золоті пірця... Так і біга біля мене, так і ходить; я за нею, а вона від мене; я від неї, вона за мною... Плещемося у воді, граємося, а дядько регоче. - «Оце, - каже, - тобі й іграшка. Схочеш, - каже, - ще чого, скажи мені: зараз буде. А тепер, - каже, - прощай, бо, довго не бувши на свіжому повітрі, чогось мені моторошно стало». Та й посунувся вниз і дірку шевською смолою зверху заліпив, щоб то до нього те свіже повітря не доходило...

- То у тебе, - пита Правда, - й рибонька є? А покажи мені, яка вона?

- Добре, - каже, - сестро, ходімо до берега.

Пішли. Правда стала на бережку, а Кривда плюснула у воду та як заплеще в долошки, як скрикне:

Рибонько, рибонько,

Срібная лусочко,

Золотії перця,

Плинь до мене, моє серце!

А рибонька з глибу й виплила. Сама невеличка, очиці червоненькі; срібна луска на ній так і грає, золотими пірцями водицю перебиває.

Угледіла Правда та й не стямилася... Все їй своє - зелені долини, пишні квіти, ліси буйні - все те зразу померкло, спротивіло; все це рибонька собою заслонила, від любого й дорогого очі