Салдацький патрет - Квітка-Основ'яненко

з них Домаха та й каже: "А тривайте лишень, я пiду побiля нього, та вже ж не я буду, щоб вiн мене не заняв; ось дивiтесь лишень. Та глядiть, коли треба буде, то вiдкликайтесь до мене". От i пiшла, буцiмто й не вона. То сюди, то туди озирнеться, то пiсеньки пiд нiс собi мугиче, то хусточкою помахує, то нахилиться пiдв'язку пiдв'язувати... от вже i до салдата доходить та неначе з ким-небудь i розмовля: "Де то тут шпалери та шумиха продається?.. Коли б менi хто показав?.." Та й заспiва собi нишком. О! що то вже за дiвка!.. Вона не знала, як пiд кого пiдвернутись? Вона не вмiла, як кому пришви пришити? Ну, ну! I проворна, i жартовлива була, та таки i свiту видала: аж два годи у Харковi по мойкам заробляла, такiї вже не вчити: усе знала.

Як побачили подруги, що вона вже близенько бiля салдата, а вiн її ще й не зачiпа, мабуть, не бачить, та й гукнули до неї разом: "А куди ти, Домахо, пiшла?" А вона бiля салдата стоїть i хусточкою махає та голосно i кричить: "Ось куплю шумихи на квiтки, коли який чорт не перепине ". А наш салдат стоїть, нi зачiпляє; нi перепиняє i нiчим її не займає! "Що за недобра мати, - думає Домаха, - таки бiля самiсiнького його йшла, а вiн мене i не займає. Хiба не смiє, чи що? Та вже ж вернусь ще..." От i вернулася i таки бiля самiсiньких його нiг iде.. i впустила хустку, буцiм загубила, думаючи, що салдат гукне на неї, щоб вернулась i пiдняла хустку: от вона тут з ним i заговорила б, i пожартувала, а там би i пiшли лади... Не з чорта ж хитра й Домаха! Так що ж бо? Хустка лежить, а салдат i волосом не двига. Стала наша Домаха та оглядається i каже голосно: "Ох менi лихо! забула хустку... Коли б хто пiдняв та вiддав, то я вже знаю, як би йому подякувала!"

Озирається, сердешна, i погляда iспiдлiб'я, та ба! Стоїть салдат i на хустку не дивиться. Нiгде Домасi дiватись, треба вертатись... От би то i пiдбiга, i вижида, i каже, i говорить: "От бiда! лежить моя хусточка бiля самiсiнького салдата... Як тут узяти? Я боюсь, щоб вiн мене не вхопив або щоб з оружжа не застрелив..." Пiдiйшла, - i нахиляється i бере б то й не бере... а усе вижида салдата... Так що ж бо: не на такiвського наскочила! Далi нахилилась i простягла руку, неначе не ївши, а сама усе дивиться на нього... а далi як придивилась... як зарегочеться на усю вулицю... А дiвчата i вiдозвалися до неї: "А що вiн тобi там говорить? Домахо, Домахо! Кажи-бо, що вiн говорить?" - "Але, говорить..." - кричить Домаха, та скiльки зря вiдтiль, та за смiхом i слова не вимовить.

"Що... що таке?.. Що вiн тобi сказав?.." - обступивши, дiвчата Домаху ув один голос випитують. "Еге! що казав? - каже Домаха, - то не живий салдат, а то його парсуна!" - "Йо!" - гукнули дiвчата i пiдбiгли розглядати: аж справдi намальований! Реготались, реготались; вигадували дещо та й пiшли геть по ярмарку. А сеє чувши i багато дехто пiдходили вже не боячись: розглядяться, роздивляться та й скажуть; "Так i є, що намальований!" - та й пiдуть собi.

Посмiявшись з сього добре, Кузьма Трохимович далi подумав, що вже пора знiмати свого салдата та укладатись на вiз i чухрати додому... Аж ось почув крик, галас, тупотню, регiт, пiснi, сопiлку... та мерщiй i присiв у ятцi.

То наступало парубоцтво: шевчики, кравчики, ковалi, свитники, гончарi i зо всякого ремесла бурлацтво, наньмити вiд хазяйства, батьковi сини - зiбралися на ярмарок погулять. Iще зранку, хто попродав свiй товар, а хто, покупивши чого кому треба i попивши могоричi, тепер, попiдголювавшись любенько, понадiвали хто нову свиту, хто китаєву юпку, хто ще батькiвський, хоч i старий, та жупан, попiдперiзувавшись шпетненько хто каламайковим, а хто й суконним поясами, у тяжинових штанях, понадiвали на пiдголенi голови шапки козацькi з решетилiвських смушкiв, то з червоними, то з зеленими, то з синiми вершками; у юхтових чоботах з пiдборами, а хто й у шкапових, та так повимазуваних, що дьоготь так з них i тече, а пiдкови трохи не на п'ядь. От, позакручувавши уси, iдуть лавою, з боку на бiк перевалюються, руками розмахують, люльки тягнуть, та що є голосу, аж кривляться та жмуряться, спiваючи московськi пiснi: "При далiнусцi стояла"; i де йдуть, то так вiд них люди й розступаються, бо вже не попадайсь їм на дорозi нiхто: чи перекупки з коробками, чи москаль з квасом, чи слiпцi з поводатарем, чи баба стара, чи дiвка молода їм назустрiч, - нiкому нема розбору, не вважають нiкого, так усякого прямо лавою i пруть, i мнуть, i з нiг валяють; а самi й байдуже; неначе й не бачать нiчого, буцiмто й не вони.

Отсе-то вони, заздрiвши дiвчат, потягнули за ними, щоб так стiною на них i наперти; а як вони розбiжаться, так тут i ловити, i пожартувать, i поженихатись... Звiсно, молодецьке, парубоцьке дiло! А щоб їх хто мiг зупинити? Ну-ну, кусала така! Вони усею громадою не раз i самому писарю давали такої пинхви, що насилу прочухавсь, а десяцькi так так вiд них i ховаються по бур'янам та за плотами. Так тут вже нiчого!.. Усяк їм поважа: "Нехай, - каже, - хлопцi нагуляються: бiльш коли лиха не нароблять".

От iдуть, i як накинули воком на дiвчат, i пiшли побiля мальованого салдата, а їх ватажок, Терешко-швець, зняв перед ним шапку та й каже: "Здрастуйте, господа служба!.." Тут як зарегочеться народ, i перекупки, i купцi, i тi, що при возах, та як крикнуть на нього: "Тю-тю, дурний! Та то не живий, то намальований. Хiба тобi повилазило? Отто, оглашенний, не розбере!.."

Напiк же пан Терешко ракiв, як i сам розгледiв, що справдi салдат намальований i що увесь базар з нього глузує! "Тепер, - дума сердека, - не буде менi просвiтку; будуть менi смiятись i через сеє не знать, що будуть прикладати. Йо не йо! Що тут менi на свiтi робити!" Стоїть, зажурившись, та й дума. А далi схаменувся, зареготавсь та й каже: "Буцiм я й не бачив, що се не живий, а що се тiльки патрет. А поклонивсь йому затим,