В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда
Тільки за всі його труди нашому Олексію Івановичу не подяка, а самі неприємності вийшли, і ніхто з офіцерів ані підвищення, ані грошової нагороди не одержав, як належить за кругосвітнє плавання, а Юнкер, падлюка, ще й нашого лейтенанта бунтівником виставив.
— Аде ще плавав ваш лейтенант? — спитав Тарас Григорович.
— Спочатку в Свеаборг відправили, потім у Північному океані плавав. Скуштував лиха. Проте тепер сам адмірал Беллінгсгаузен та інші найславетніші моряки за нього заступилися. Обслідує він, дасть Бог, оце море — велику нагороду заслужить.
Парфенов глибоко зітхнув і знов затягнувся цигаркою. Зверху спустилися підвахтенні і вклалися спати. Парфенов позіхнув.
Поспати б трошки, тільки ж коли б часом тривоги не зняли... Шевченко підвівся і вийшов на палубу.
— Котра година? — пошепки спитав він Макшеєва. Макшеєв глянув на небо — туди, де в невеличкому просвітку
яскраво сяяла проміж хмар Капелла145, подумав і відповів:
— Приблизно пів на другу. Про що ви там розмовляли з матросами?
— Вони мені розповідали про кругосвітнє плавання з Олексієм Івановичем на "Або". Чудова він людина, наш лейтенант.
Макшеєв знизав плечима. Шевченко не бачив цього руху, але вгадав його з того, як зашарудів на Макшеєві плащ.
— У солдат і в матросів ніколи нема середини: або орел, герой, ангел, або недолюдок, кат, сатана.
Шевченко промовчав, неприємно вражений його тоном, пройшов на корму. Вахтенні нерухомо стояли на своїх місцях. В їх напружених позах відчувалася тривога. Марсовий на щоглі в зорову трубку оглядав обрій. Ані руху, ані вогника. Тільки глибинна мертва зибінь повільно вколисує шхуну на рівному гнучкому склі заштилі-лого моря.
— О Господи! І де він там блукає в пітьмі? Чи довго в вир або в ковбаню потрапити? — зітхнув хтось.
Шевченко задумливо дивився у темряву. Якесь дивне заціпеніння охопило його. Невловима дрімота тьмарила його свідомість... Прокинувся він раптом, ніби хтось його штовхнув, розплющив очі — і дивовижна картина розкрилася перед ним.
Густі хмари, що звечора вкривали небо, зникли. Неосяжне зоряне небо розкрило вгорі своє іскристе склепіння, а за бортом ритмічно коливалося м'яке гнучке скло заснулого моря, густо всипане віддзеркаленими зорями. Одні з них ніби плавали на поверхні блискучими брильянтовими квітами, інші ніби повільно потопали, танули в глибині і ледве блимали звідти тьмяним фосфоричним сяйвом, немов лісові світляки.
Зорі в небі урочисто текли своїм одвічним шляхом, а в морі вони гралися, то раптом сплітаючись у вогняні гірлянди, то розсипалися на яскраві букети й бризки вогню, щоб, пересипавшись через дзеркальну бганку, блимнути на мить срібними змійками, і впасти дощем в іншу борозну, і знов пересипатися там, і сплітатися в низки казкових намист.
Це було невимовно прекрасно. Шевченко зачаровано милувався небаченою картиною, і почуття, подібне до екстазу, до злиття із всесвітом, піднімалося в його грудях. Але це почуття володіло ним лише якусь мить. "Де Бутаков?" — пронизала мозок тривожна думка.
Ледь чутна передсвітанкова прохолода вливалася в оксамитову теплінь ночі. Вахтенні з тривогою позирали на зорі, прислухалися до кожного шарудіння: давно вже час повернутися лейтенантові. Вони переступали з ноги на ногу, тихо проходжувалися палубою, здригалися при кожному сплеску і одразу нахилялися над бортом. Капелла, що звечора стояла на півночі над самим морем, тепер грала в зеніті, переливаючись усіма кольорами райдуги. Надходив світанок.
Раптом за бортом пролунав негучний, знайомий голос:
— Агей, на "Константине"!
І ось вже трапом з моряцькою спритністю легко збігає Бутаков, а за ним — штурман Поспелов.
— Ну як? — питає Макшеєв.
— Чудово! Але підемо до каюти: я мокрий, як миша.
В каюті, як завжди, привітно горить лампа, але ілюмінатори наглухо закриті внутрішніми віконницями. І Бутаков швидко роздягається, залишаючи на підлозі цілу калюжу води. Тихов швидко підхоплює мокре і виносить, а Бутаков, блискаючи веселими очима, швидко витирається і одягає сухе.
— От би чайку зараз гарячого або чарку горілки. Промок як безпритульний собака.
— Розказуйте ж! — квапить Макшеєв, — Де ви так промокли?
— Аце вже тоді, коли ми поверталися, закінчивши промірювання. Залізли в шлюпку, одяглися. Шлюпка йшла вздовж очерету, і очерет зачепив і стягнув в воду наші футштоки. Течія там дуже швидка, а морок же непроглядний. Ще мить — і вони б десь зникли в темряві. Я й плигнув у воду: одягнений, адже ж не можна лишати хівинцям такого речового доказу: на футштоках всі написи російською мовою.
— Невже таки геть все проміряли?! — захоплено вигукнув Акишев.
— Звичайно! Ми обійшли Токмак-Ата і попрямували до найближчого рукава Амудар'ї. Там ми з Ксенофонтом Єгоричем розляглися і з цими злополучними футштоками пішли вбрід впоперек рукава, проміряючи дно. Течія там тиха, але де-не-де траплялися джерела з льодовою водою, а глибина скрізь фут-два не більше. Потім, не виходячи з води, ми обійшли острів між першою і другою протоками і в другому рукаві продовжували промірювання. Записувати довелося вже згодом у шлюпці, при світлі ліхтарика. Обійшли і другий острів, і все вбрід. Третій рукав значно глибший, і течія в ньому така, що не можна ані на мить зупинитися, бо вода видирає землю з-під ніг, а далі дно пішло грузьке й таке мулясте, що ми насилу витягали з нього ноги, наче з густого тіста, і тут вода була місцями льодова. Промерзли ми до кісток. І шлюпку знайшли не відразу. Але тепер діло зроблено. Тепер хай дме вітер: можна спокійно піти звідси і більше не дратувати хівинців, а з ними й самого Нессельроде. Бо ж і з харчами у нас важкувато, а торгувати з ними не можна; це вже було б свідомим порушенням інструкції, — додав Бутаков, сідаючи в теплій куртці за стіл, на якому вже шумів самовар і Тихов наливав "своєму лейтенантові" гарячого чаю з рештками рому, купленого в Раїмі.
Штиль тривав ще кілька днів.
Весь цей час Тарас Григорович присвятив мистецтву. З'їжджаючи на берег, він перш за все шукав мальовничих краєвидів і одразу брався за пензлі. Але кожного разу в його розпорядженні було лише дві-три години. Тому він накреслював контур, намічав тіні і одразу брався за фарби, щоб схопити особливості колориту і характерне освітлення, залишивши всі деталі на потім.
Таких етюдів вже набралося багато. І ось тепер, на борту "Константина", в глибокий сонячний штиль, коли свіже морське повітря переповнювало груди, а море переливалося за бортом блискучим шовком, він розробляв, і закінчував їх, і перетворював на картини.
І тоді ж народжувалися в душі його вірші. Довгою зграєю проходили перед його мисленим зором постаті сучасників і діячів історичних. Тут закінчив він поему "Царі", в якій з таким сарказмом зображував старозавітних вінценосців. Він міг би поповнити цю галерею хижаків пізнішими екземплярами, але вже інші теми та інші постаті запалювали його творчу уяву.
Розквітла на селі красуня дівчина Марина. А молодий розпусник пан віддав у рекрути її нареченого, а дівчину забрав до панських покоїв і замкнув, щоб швидше подолати її шалений опір. Не витримала дівчина знущань, і збожеволіла, і підпалила панський палац, й сама загинула в полум'ї. Хіба мало таких історій чув малий Тарас ще у селі, а тепер і тут, в царській казармі?
...Образи... Образи...
Скільки їх, скорботних, жахливих або зворушливих... І всі вони вихоплені з самого життя. Проходять довгою низкою, обливаючись кривавими сльозами, з глибокими і незагоєними ранами в серці. Всі з розбитими мріями, зрадженими надіями... Ну, а сам він? Хіба знайшов він у житті хоч краплю простого звичайного щастя поділеної любові, тепле гніздечко, сім'ю?
Невідомо, як і де загинула його Оксаночка — перше чисте кохання. На мить промайнула ніжна й чуйна полячка — там, на березі Вілії... Потім на батьківщині, коли повернувся він вже уславленим художником і поетом, красуня Ганна, чужа дружина. Вона не відповіла на його лист, написаний кров'ю серця... Забула? Або ніколи й не кохала, а її палкі слова та поцілунки були тільки грою. І все ж таки її чарівний образ не залишає поета, немов дивиться вона на нього очима синіми, як це море, чуже, вороже, але все ж прекрасне Аральське море, яке допомогло йому видертися з казарми, врятуватися від огидної муштри, від жахливого розумового голоду.
"Пізнала б ти мене, якби зустрілися ми знову?" — питав її мис-лено поет. В ці дні написав він другий вірш, присвячений їй — зрадливій і все ще дорогій...
Ще цілий тиждень простояв "Константан" в затоці Талди-Кул-тук, в яку впадає Амудар'я трьома своїми рукавами, а тоді рушив на схід. Широка глибинна зибінь увесь час притискала його до південного берега, і лише другого вересня дмухнув свіжий вітер і дозволив відійти од хівинського берега.
Зраділи вітру моряки. Важко довелося їм останній час: не вистачало прісної води, не краще було і з харчами. З того часу, як шхуна вийшла з гирла Сирдар'ї і були розкриті морські запаси, виявилося, що житні сухарі запліснявіли і стали зовсім зеленими; у солонині завелися черви, крупа взялася цвіллю, стала тухлою і гіркою на смак, а масло було таке пересолене, що з ним не можна було їсти кашу. Свіжим і смачним залишався лише горох, але його було дуже мало і тому варили його двічі на тиждень. На стоянках матроси ловили вудками рибу. Випросили у Бутакова кілька метрів світлого манільського тросу, розкрутили його і сплели сіті. Але море не завжди дарувало команді рибну страву, а під час шторму і навіть свіжого вітру риба ховалася на дно і зовсім не ловилася.
Проте жодного слова ремствування не почув Бутаков від своїх людей. Усі розуміли, що лейтенант тут ні при чому, тим більше, що він сам з офіцерами їв з одного казана з командою і не дозволяв собі ані крихти чого-небудь кращого. Істомін, як фельдшер, суворо стежив, щоб сухарі та крупу добре просмажували, і хворих на борту не було.
Але тепер і ці запаси закінчувалися. Довелося зменшити порції, щоб вистачило до кінця навігації, тобто до першого жовтня.
Шхуна повільно посувалася своїм курсом, і сьомого вересня в південно-східному кутку моря був відкритий нікому не відомий низовинний острів, порослий очеретом, гребінником та саксаулом. Згадавши, як багато допоміг йому в справі організації транспорту оренбурзький військовий губернатор Обручов, Бутаков на знак своєї вдячності назвав цей острів островом Обручова.
Потім тиждень лютувала буря.
