Поеми - т. 4 - Франко І. Я.

Не говорячи ні слова,

Кинулись на Дон-Кіхота

І скрутили руки й ноги

Лицарю в один момент.

Не говорячи ні слова,

Лицаря, мов сніп бобовий,

Взяв із них один на плечі

І з шинку надвір поніс.

Там стояла на колесах

Збита з лат велика клітка,

В клітку лицаря всадили,

Розв’язавши з мотузків.

Не злякався храбрий лицар,

Тільки дуже дивувався,

Жалував лишень одного,

Що не був при зброї він.

«Санчо! - крикнув.- Де ти, Санчо?»

«Ось я, пане! - обізвався

Санчо Панса.- Ось я близько,

Та не можу помогти вам!»

«Що ж тобі, небоже Санчо?» -

«Ой, якісь страшні поганці

Вхопили мене й за ноги

Прив’язали до осла.

На ослі сиджу, нещасний,

Та не можу з нього злізти!» -

«Тихо, Санчо,- мовив лицар,-

Видно, чари се якісь.

Жаль лиш, що при мні немає

Ані зброї, брате Санчо,

Ані мого Росінанта».-

«Росінант ось тут при мні!

І на ньому ваша зброя

Вся прив’язана, мій пане!» -

Мовив Санчо. «Слава богу! -

Мовив славний Дон-Кіхот.-

Але де ми, брате Санчо?

Бо мені здалось, що кляті

Ті поганці миль за сотню

Занесли мене в руках».

«Ні, мабуть, ми на подвір’ї

Тої клятої коршемки,

Де сю ніч ми ночували.

Тільки що тепер тиша́,

Наче вимерли усі в ній,

І нема й живого духа.

Але гляньте, пане любий,

Ось ізнов ідуть вони!»

Справді, велетні погані

Знов явились і пригнали

Пару воликів, до воза

З кліткою їх припрягли.

Скочив лицар наш у клітці,

Вздрівши своїх супостатів.

«Стійте, кляті! Що ви з нами

Робите, скажіть мені!»

Але велетні ні слова,

Начеб їм позакладало.

Замахнули батогами -

Звільна рушили воли.

Заскрипів старий возище,

Рушили за ним прип’яті

Санчо Панса на ослі,

За ослом же Росінанте.

Та як в браму виїздили,

Залунав страшливий голос

(Се голяр ревів, укритий

В голуб’ятнику край брами):

«Слухай, славний Дон-Кіхоте!

Не журися, не смутися!

Ся хвилевая неволя

До добра тебе веде!

Я тут Каракуліамбро,

Чародій з Мікомікону -

Вдячний я тобі до гробу,

Що ти велетня убив.

Се мої могутні чари

Від погибелі страшної

Ось тепер тебе рятують -

Здайсь на мене й будь спокійний.

Я веду тебе незримо.

Де тобі велю спиниться,

Там пробудь, аж знов до слави

Зорі призовуть тебе!»

Вчувши голос той, наш лицар

Заспокоївся, і звільна

Покотилася ландара

З Дон-Кіхотом в дім його.

Ніч була. Заснув у клітці

Лицар, а як пробудився

Рано - бачить, що він дома,

Економка ось при нім.

«Що зо мною?» - мовив лицар.

«Пане любий, престрашенні

Велетні учора ніччю

Вас додому привезли.

А найстарший з них вам остро

Наказав ось тут чекати,

Поки сам він не покличе

Знов вас слави добувать».

«Добре, добре!» - мовив лицар,

Але в серці щось так сумно,

Важко так йому зробилось,

Мовби все ще в клітці був.

Чув себе таким безсильним,

Збитим, змученим, нещасним

І позбавленим надії,

Що весь день той не вставав.

К вечеру прийшов до нього

Панотець, прийшов голяр

Привітать його з дороги

І розмовою розважить.

Та нерадо розмовляв

Дон-Кіхот, а все в задумі

Слухав, слухав їх розмови,

Поки не пішли вони.

Другий день було не ліпше.

Дон-Кіхот лежав недужий,

Ані їсти, ані пити,

Ні балакати не міг.

Не минули дві неділі,

Як до смертної постелі

Дон-Кіхота всі зібрались,

Хто лиш знав його в селі.

«Слухайте, брати кохані,-

Слухайте і ви, панотче,-

Ледве дихаючи, мовив

Славний лицар Дон-Кіхот.-

Лежачи отсе недужий,

Ладячись у путь далекий,

Я докладно передумав

Все, чим гризся за життя.

Проминув вже час лицарства,

І дурний був весь мій почин

Відновить його; на інший

Шлях тепер весь світ пішов.

Та не жалую я того,

Що робив, хоч не одному

З вас дурними видаються

Щирі зма́гання мої.

І не жалую й крихітки

Відходити з сього світу,

Що дурними міг вважати

Щирі змагання мої».

Се було остатнє слово

Дон-Кіхота. Він зітхнув,

Обернувся, простягнувся

І на вічний сон заснув.

Давно, дуже давно, сімсот літ тому назад, жив на світі той, що зложив отсе віршоване оповідання про лицаря Генріха, котре ми вам тут подаємо. Звався він Гартман, і сам також був лицарем, а що служив у можної швабської лицарської родини панів фон Ауе, то й сам себе підписував таким прізвищем. Про життя його ми небагато знаємо. Гартман уродився в Швабії, в німецькім краю, около р. 1170. Вчився у якійсь монастирській школі перших початків читання, писання і граматики; бо таких шкіл, які нині всюди маємо, тоді ще зовсім не було, і тільки по монастирях бували вчені люди, держалися писані книжки (друку ще тоді не знали), та й було не стільки спокою, щоби займатися наукою.

А були тоді часи неспокійні, войовничі. Черці й пани римські раз за разом підбивали великі купи лицарства з різних країв воювати з турками