Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

— Келагаст достойний муж, що й казать.

— Молод ще, щоб бути привідцею всім. Най побуде князем на Дулібах та явить себе яко муж думаючий.

Ведучий підніс моча, силився не дати розгорітися полум'ю.

— Прийде час, явить. Був уже з князем Волотом у ромеїв, бачив і відає, що то в сольство, як має тримати себе на перетрактаціях. Та й з Мезаміром ходив колись. Забули хіба?

— А чо ждати? — почувся дзвінкий чийсь голос. — Най зараз явить себе, ото й побачимо, який із нього муж думаючий

— Ано! Острозора знаємо, най явить себе Келагаст отоді бачитимемо, за кого подати голос!

— Ви забули, є ще Зборко, князь уличів? — силився перекричати хтось, та його не стали слухати. Одні сказали: Зборко нічим не явив себе, що свідчило б про достойність, інші удали, що не чули про Зборка й домагалися свого: най вийде і явить себе Келагаст.

— Чому лише Келагаст? Острозор теж най виходить і являє!

— Сказано-бо, Острозора знаємо.

— Хто знає, а хто й ні, най виходять оба!

— А так, оба най виходять!

Старійшина силився переконати віче в противному: чи се можливо? Де той, з ким мав би стятися один і другий, яко мужі думаючі?

— Най один із другим стинаються!

— І се — безумство! Істину встановить хто?

— А люд! Ви, старійшини, нащо тут? Вічем правили господарі — дуліби. Їм не до снаги була ся вимога. У словеснім поєдинку з вічем і найбуваліший може опростоволоситись, а їхній князь не такий бувалий та битий, щоб знайти в собі і достойний розум, і належну витримку та велеречивість. Тож і ухилялися від цього та опирались, як могли. Аж поки ті, що домагалися словесного поєдинку з князями, не дошкулили болісно.

— Дуліби звикли бути чільним племенем на Антах і за всяку ціну хтять залишитися ним. Хіба не видите: вони й бевзя ладні посадити на чільне місце в землі нашій, аби, лиш він був дулібом.

— Не забувайтеся, де ви і що кажете!

— А те, що є. Най вийдуть князі! Воліємо мати бесіду з князями!

— Князів на вежицю! Воліємо бачити князів!

Кричали, здавалось, усі, і крик той змусив поступитися. Вийшов і вклонився люду вічовому князь київський Острозор, за ним — і Келагаст. Перший осміхався чомусь, Другий силився приховати бентегу. Воно й не дивно. На Антах віддавна так ведеться: коли той, кого саджають на княжий стіл, не здобув ще загальної прихильності, неодмінно має здобути її. Такого кличуть перед очі й вимагають явити себе у бесіді, а вже як дійде до бесіди, всього можна почути — і кпинів, і таких дошкульностей, що від них у п'яти заколе. Треба мати неабияку силу волі, аби витримати все те і не зірватися та не явити себе таким, що не вміє бути терпеливим.

— Скажіть, князі, — подав голос хтось із мужів думаючих, — чи певні ви, що повинність, яку покладаємо на вас, посильна вам?

— Певним може бути лиш той, хто не відає, що се за повинність, — відповів Острозор.

— А ти, Келагасте, що скажеш?

— Без віри не буває певності, а без певності — звитяги. Хто вірить, той і здатний переяти змогу.

— Гора! Келагаст узяв гору! Хто ще воліє вийти з ним на прю?

Наперед виступив Світозар.

— Я.

Ті, що були найближче і бачили його, весело, одначе й незле засміялися.

— Молод ще. Рано сунути носа в поважні бесіди мужів.

— Правда ваша: я молод. Одначе ви не чули ще, що я хочу запитати князів. Вислухайте, тоді вже й судитимете, слід чи не слід сунути мені в се діло носа.

— Най каже, чо там.

І Світозар заговорив до князів:

— Повідайте нам, привідці росів та дулібів, як вчинили б ви, коли б котресь із племен Антії захотіло жити осібно від усіх інших антів?

Князі перезирнулися.

— Чи не тиверці мають такий намір? Ти ж княжич із Тиворі, я не помиляюсь?

— Так, я княжич із Тиворі, ти не помилився. Зате помилився в іншому, Келагасте: виказав, хто ти є. 3-поміж мужів знову пішов сміх.

— А що скаже князь Києва?

— Князь Києва не радив би такому племені виходити із братньої єдності й жити осібно, бо воно неминуче загинуло б.

— Гора! Князь Острозор узяв гору!

— Так, — погодився Світозар. — Князь Острозор узяв гору, хоча и сказав не все.

— Мав би поцікавитися ще, — не став ждати його присуду Острозор, — чому таке плем'я захотіло вийти із братньої єдності?

— Ано. Передусім мав би поцікавитися, що спонукало тоте плем'я вийти із соузу збратаних, і усунути тоту спонуку.

Старійшини збуджено стали перемовлятися між собою.

— Ще маєш щось питати, молодче?

— Маю. Князь — привідця раті на боролищі, він же — і судія люду, що не замирив між собою. Яким має бути князь-судія?

Острозор знову знайшовся перший:

— Суворим і справедливим.

— А князь Келагаст що скаже?

— Те саме: має бути суворим і справедливим.

— Шкода, коли так, — не вдовольнився Світозар. — Мені здасться, що се не відповідь. Суворість, гожі князі, різна буває. І справедливість також. Одна є істиною, інша лиши можує з нею. Ще інша й зовсім далека від істини. В усякім разі, у кожного своя суворість і своя справедливість. Вагу має інше: князь-судія зобов'язаний судити так, аби той, що наніс обиду, не поривався наносити її вдруге, а той, котрого обидили, не зневірився в існуванні справедливості.

— Гора! — дружно вигукнуло віче. Молодець взяв над князями гору! Слава такому! Слава й хвала!

Пря з князями набирала не скільки гострого, як потішного вигляду.

— Голоси поділилися порівну, — казав старійшина, що правив вічем. — Один — за князем Острозором, один — за Келагастом. Є ще бажаючі щось знати та домагатися?

— Є.

— Віче слухає.

— Най скажуть оба, з яким наміром беруть вони на себе повинність старшого князя?

— Про се вже йшлося, се всім відомо.

— Тоді питаю інше: якого князя прибирають зі столу силою?

За сим разом сміх був повсюдний і тривав довше, ніж личило б.

— Я скажу, — сміливо, ба з осміхом на устах підніс руку князь Києва, росів та втікичів. — Того, котрий не може впоратися з покладеною на нього повинністю: захищати землю під супостата, бути справедливим суддею родам і людові. Келагаст помовчав мить і сказав:

— Я теж такої мислі.

— Отак? — не втримався і загорланив котрийсь із стовписька вічового. — За Келагастом не може бути переятої змоги. Він не має своєї мислі, лише погоджується з чужими!

— Ано, Острозор здолав!

— Гадаєте? — обернувся до тих, що кричали, Світозар. — Як на мене, князь Острозор теж темнить, прикриваючись умінням та повинністю. Не перше літо князює, мав би знати, всякого князя, а князя-судію усувають з трьох причин: коли він в ділах і помислах своїх спирається не на тямковитий люд, а супротивне тому — на нетямковитих бевзів; колії над усе ставить похвалу імені своєму й упивається похвалою, яко бражник хмільним; нарешті третя причина — коли тримається столу, на який його посадили з недогляду, яко польовий кліщ шкіри; лише з м'ясом і можна видерти його звідтам.

Віче не сміялось — реготало вже на всю широчінь веселої натури, а старійшина гуслярів звівся тим часом і крикнув, осилюючи регіт:

— Ось хто мав бути старшим князем на антах!

— Ано! Молодець із Тивері пай буде старшим!

— Він не князь там! Молод ще!

— Молодість — не гандж, зате клепку має в голові.

— Тихо! Стривайте, — вийшов до вежиці хтось із ратних мужів. — Ти справді є княжий син із Тивері? — звернувся до отрока.

— Ано, один із семи синів його, Світозар.

— То чо справді вагатися? — муж обернувся до старійшин. — Княжич узяв гору над усіма князями, най він і буде старшим серед князів.

— Негоже так! Сказано ж: він не є ще князем.

— То буде ним. Чи Тивер не захоче мати такого князя?

— То нерозумно є! Хто очолить рать, коли треба буде очолити? І хто — сольство, коли дійде до нього? Гадаєте, ромеї чи інші з чужкраю сли стануть перетрактовувати з малолітком?

— Доки до того дійде, виросте.

— Нерозумно є! І іте гоже мужів думаючих! Князь Києва, мабуть, не дуже печалився тим, що не взяв гору над Світозаром — стояв осторонь від усіх і осміхався в вуса. Одначе й заповзятість дубілів не обійшла його стороною.

— Правда ваша, — подав і свій голос, — живемо під богами, всяке може статися. Сьогодні тихо-мирно на обводах, завтра — ні. Ризикувати, гадаю, нерозумно. Одначе й такого тямковитого молодця не допускати до діла стольного теж не випадає. Аби того не сталося, зрікаюся мислі і доброї ради його вітця — брати на себе повинність чільного князя землі Троянової і ось що раджу вчинити. Най буде так, як і було: князем, відповідальним за супокій збратаних земель лишім князя дулібів Келагаста — він молодший за всіх нас і хоробрий яко ратоборця, а першим радником у нього зробімо сього молодця з Тиворі. Не сьогодні, то завтра з нього буде достойний Келагастаратоборця сол від наших земель і муж думаючий. Най оба й будуть в одвіті за супокій на обводах і в землі Трояновій.

— Славно! Згода! — дружно підтримало князя Києва віче — спершу тільки дуліби, далі і всі інші. По лицях старійшин, що сиділи довкола вежиці, теж видно було: вони пристають на се. Пристають і силкуються вгомонити люд, завершити віче так, як велить покои, — укладанням ряду. А для того треба запитати ще, чи пристають на се Келагаст і Світозар.

XIX

Є пад людом і його сумлінням воля Білбога, та не бракує й чорнобожої. Тож є покони, виколисані людським сумлінням, і є злеліяні татями. Один із них велить не судити звитяжців і не уповати на сльози повержених, казати коли не вголос, то про себе: чи можуть боліти чужі рани?

Лангобардам, як і франкам, також не боліли, мабуть, рани гепідів. Бачили сплюндрованою квітучу донедавна землю і тішилися з того, що вона сплюндрована, споглядали заверижений цвіт гепідської землі — мужів, отроків, дівиць, младомладих жон і воздавали хвалу тим, хто заверижив їх, ділили сите застілля з татями, а величали їх серед усіх достойних найдостойнішими, серед усіх звитяжців звитяжцями. Як же, вони — соузники аварам і содруги каганові. Чи могли згадати, будучи усолодженими прихильністю аварів, що сонце не знає упину, і на зміну дню завжди приходить піч. Бігмс, пе до того було. Хмільні очі бачили тільки щедре застілля, хмільний розум пам'ятав лише звитягу, як і збуяне хмелем серце схильне було до одного — возносити звитяжця. А той звитяжець відгуляв своє воседля на добутій ратною силою землі, наситився хвалою, що воздавали сусіди, та й засів у своєму великоханському наметі нову гризоту порати. Знав-бо: роди його ситі нахапаним, лад у родах і без нього є кому дати.