Кров по соломі - Медвідь В'ячеслав
Бо не поквапишся свої жертви й свою нещасність туто вшанувати, то розгребуть світами, й знаку не лишиться; бо їдним без храму нема ввороту ані в який жадний світ, гиншим, — ондо вже й Женька котить порожнього возика з кладовиська, та не зриґовує до храму, а лиш дослухається позову Драгуновського, нашукує мулярів світових, аби піч знанова вимурували та було як матері в спокої одійти на вічний спочинок; а що вже треті й десяті, то не старчає реєстрів уписувати діла їхні. Щей-но не одспівано небіжчиків, не вивезено з лікарень примерлих, а вже викрадено їхні спомини й книжки понаписувано, — що це таке, що на всяке горе як вороння злітаються. Муляри такі, аж гов куди твоє діло, — горщики виколупують в печах старезних, кульчики та зарплати жінкам, а самі без просипу на ті гроші царські добувають послідні дні віку; а жінки що ж — на свою тяму давай ділити, в кого що краще; а вже й міліція, й допри довкружають храми, бо це такі поминальники, що в котрої гарніші кульчики, то та бликше до трунв та голосніше приплакує, — бо скіко цих мертвих, а й ще буде, а печей нерозколупаних, скарбів незнайдених. Городи заповнені базарами з іконами отруєними, меблею всякою; офіцери ніяк не спродадуть годинничків срібних, ще з тої війни надбаних у німещизні, торгуючі з пустелі в пустелю мандрують, та не чутно пісень і дум во славу пустель; базари сповняються гулом, — всенький світ з'їхався на торги до мертвих пустель; ніхто не розступиться перед процесією, нема діла до мертвих. А як було, — до храмів ховалися, й хоч згоряли в вогні ворожеському, а не вийде ні жаден, то й тепер; лиш бояться в храми вступати, бо затісно од мертвих, бо довгі одправи, бо шлях до кладовиська міліцією й санітарами обставлений; а ще ж не наїхали ті, що пересортують і мертвих, і живих, і ненароджених, вкажуть кождому місце з живих на нову винуватість. Ще маємо час на останню одправу, — а вже земля
дригонить, дерева стінам вклоняються, хрести тьмяніють у затінку вихорів, сироти й гнані виповнюються першою й останньою радістю, якої не бувало; бо що дораніш було свято, то те було мука, а вже як дозналися за чужу радість од своїх мук, як угледіли, що всяк свою віру тербічить сюди, що не було ще стільки вір і сект у їднім-но закутку світу, то зачали своїх причинуватих приголублювати, зачали вірити знахарам узосвітнім, — збулися й останньої дужості, запотребували ліку на нерви і душу; і вже не скажеш нещасні, а — кволі; храм земний і храм божеський стали впритул на радісне спізнавання, бо ще не бувало стіки мертвих, а ще й такої злагоди, аби чути про господню кару й останній суд, аби й Драгуновського дослухатися, які то не віра й не що, а ритуали заволоджу-вали світовим прожитом, як то сталося, що добуло до ніщого, і вже ніщо є все, і тра починати знанова, бо то буде нове й нове, про яке не чувалося; людина збулася в подобі та й образі для нового життя, лиш не ожиття, — то що, набулася, людинонько, за всі віки, здобула пустелю, то це тобі й рай, і що хоч, це тобі досвід; і час остраху вступати до храмів, і верем'я сум'яття у кождім кроці і по-думі, — комусь то зостатися, чи цій людині переродженій, а чи які нові понадходять і гейкнуть на ветху людину, всторонись-но, теперички мій час. Люди-кабани зводяться на задні і шорошать вуха на ветху людину, — яке то її ще слово буде, останнє чи там передостаннє; ветха людина вже не живе, а про-буває у маренні, не зволодуючи своїм сум'яттям: уже-й-но ступне на межу очищення, а втіха гріховності осолоджує віковою тямою, якого б то ще гріха набутися та одтяг-нути на ще котрий вік обіцяне чи привид-жене очищення. Де що не є, що не візьми, а народження п'ять років
15(2) листопада похмуро трошки сонце показувалось бліде
16(3) листопада зранку сонце було тихо похмуро з пів на четверту почав дощик бризкати 17(4) листопада похмуро тепло 18(5) листопада цілий день туман 19(6) листопада похмуро цілий день годині о шостій почався дощ 20(7) листопада вночі дощ вдень сонце хмарилось і вітер і дощик трошки бризкав
21(8) листопада мороз холодний вітер 22(9) листопада вранці мороз а вдень сонце і хмарилось вітер а на вечір розхмарилось 23(10) листопада хмарно і сонце показалось 24(11) листопада було сонце до другої години похмарилось і вітер
25(12) листопада зранку похмуро вдень сонце тепло вітер як весною
26(13) листопада сонячно і тепло 27(14) листопада Заговки туман цілий день
28(15) листопада похмуро цілий день а ввечері дощ 29(16) листопада зранку похмуро
все запізно, — дзьобаті залізяні птахи назнижуються; чи хто зійде з мотузяних драбин, або прибули, щоб забрати; земля репається попід храм, і де той староста церковний, аби наклеїв стяжки тонкого папіру, та й ще б якого часу, та й знали, чи тим репам на пострах чорніти, або вони ширш і глибш займуться й проковтнуть цю остачу світу".
"І наймудріший з-попередь двох віків хтів бути ускрізь, а ще й обходити пішака ці землі, ніде не перетримуючись надовш, — та всякому мудрість своя куйовдиться в голові. Храмів набудували, та не своїми словами промовляли, душа перетримувала віру, а голова заучувала чужими літерами. Вписано було до книжечок у торбинці, яке то гарне видиме небо, а ще більш гідне споглядання божественне; та й коцюбне зір на віру мудреців, — уже ж то нам споглядати інакшого неба, й не того, й не іншого, бо й небо не те, що перш, і зір сироватиться впритул побуряковілих небесних брижів; хто перед ким винуватий: чи той, що хтів бути сином землі і всесвітнім сином, а чи вже ті, що вони вірі його не пойняли, а чи там і слухать не хтіли, а це вже послідні давай донишплюватися, які то мудрощі в торбинках поховано; хто кого перехитрував: що мудрістю хтіли світ заполонити, а чи кровію вмити; аж коли інша мудрість приспіла, — буде вам і не так, і не йнак, а всеїдно не вибудете ні з того, ні з другого, бо як би не рвали коней, не довкру-жали землі на охорону, а все стати вам і кричати "та люди, та українці, та давайте разом", а мудрість, що в хитрості набулася, одно воркотітиме, що з пана спровадили, а з мужика вже ні; то що кому залишається: як-то сон а чи вже скидаєшся зосну, — ви таким поводарем приступаєтеся невидким, аж мона сказати, що це мати або дочка, і все вказуєте на новішу оселю: ця перша хата й чвидна, і вже готовий зостатися на довічне проживання, але ж сумом таким обповиває, що ти сирота, а ця хата ще більша сирітка; то ви аж мов хитрувато припроваджуєте до іншого світу, а-ж то не світ, а знов хата, тіки як це, що видко одразу й першу кімнатчину, і зразу тако од якогось боку світа стовпів зо два високих вкопаних, а між ними заміт уже вибрано, — що то як хата покинута; і вводите мене своєю волею в іншу кімнату, а там просторіше й викше, аж радість впевняється, що от у такій хаті б жити; та й то ще не все, — й третя, й четверта кімнати мені втворяються, і от у тій четвертій і дух забиває; от де радість самотини і місце для подумання найголовнішого; а що там од того рогу кімнати знадвору вибрано, то го-й, — не те біда, глини трохи й соломи; і дивно тіки од того, як це
знадвору показує, що вибрано простінок, а зсередини хати ані дірки тобі, ні знаку на яку хоч хоч дрібну руїну, — і так десь заблагаєш ласку невгадну помислом про відбудову, й уже тобі видко і меблю, й на стінах десь-то угледжуєш то рушничка, то картинку, але й не скажеш, буцім бачив що, от затишок віковий, сідай та й живи; аж-но напрямишся виповнити намір давнезний, а вже чиясь йнакша хитрість перестереже тобі видиво, і де ж то взяти такенного поводаря, та хай би змудрував цей утишок на безвік, — як не так, то хочай уві сні приписав до найтихшої оселі; але й так, що поводарів до хороби, а бажаючого на поселення і з гасником не найдеш; і блукають поводарі поза хоромами, усе на якісь нові землі та пустоші нагукують, бо того вони й поводарі, що їм так назначено, це буцім їх професія; от є поводарі, то їм дай ще й роботу, а поселяни у сни ховаються, та такі доріженьки собі з пам'яті вишуковують, щоб хоч що, а дай у спомин якийсь вернутися та згледіти погублені оселі так, як не бачилися вони тоді, коли ще й оселі були як оселі і проживальці нікуди а й не збиралися, — то бог снів пам'ть дарує на усе нові блукання, а бог будівель, хоромів, осель вказує на яку діромаху, простінок незатинькований, а бог пам'яті й собі напучує на радість спізнавання осель ув новім образі; а поводарі знають їдного бога та й їдну дорогу, і то в них така віра, що й не здумай рухнутися в котрий бік, — вава буде; то так собі світ поділяється на подорожуючих, а й тих, котрі хтять хоч у снах добудувати недобудоване, підрихтувати зруйноване, і як доходить до кута, то враз як бахне, як заволочить, як вив'яже літерами такими, що хоч і кричи зі сну, а воно стримітиме й довше, вже коли й снів одсікуєшся, — політика абощо; та й тобі а вночі всю ніч дощ йшов
30(17) листопада цілий день похмуро 1(18) грудня хмарно сонце трошки показувалось і дощ бризкав маленький 2(19) грудня... 5(22) грудня вдень похмуро і сніжок пролітав вночі дощ 6(23) грудня мороз холодно 7(24) грудня Катерини мороз вдень сніжок перший тихо сипав і вдень сонце було
8(25) грудня сонце і мороз холодно 9(26) грудня вітер мороз і сонце 10(27) грудня похмуро мороз о четвертій проясніло 11(28) грудня похмуро після другої показалось сонце і заховалось а сніг почав розтавати 13(30) грудня похмуро дрібний дощик сніжок розтав Андрея Вові день народження 14(1) грудня мороз похмуро
15(2) грудня цілий день туман волого холодно
16(3) грудня Сави зранку туман після третьої вияснилося 17(4) грудня Варвари свято похмуро після дванадцятої вияснилося 15(5) грудня помер Косигін зранку мороз після одинадцятої
ошуканство, і винуватість, і що кому лишається, — смикнешся де іншого сну, вволено буде й цю твою волю, надішлюється таке зовсім інше словесне видиво, аж мов видряпане у закутку новішої оселі, де вже ніколи а не зажити нових часів, і чиїмсь тлустим голосом, усім таким видом потворячим нашепчеться упосередь найдовшого сну — історія або-що подібного за літерами хвостатими, і скаже уже й не голос, а сама постава високодерев'яна, що історія це й є історія, і поки розказуєш її або зчитуєш, та ще й уміло, то все, про що думаєш як про живе й невмируще, радіє, от які то предки були добродійники, і поповсміюється з усього недоладнього, гадаючи так собі, мовляв, ми позбулися й недоліків, нагадай-но ще щось нам на втіху, — то що ж, хіба важко в'явити, була хата й не стало; і от з цього всього невгодного мовби такі епопеї вроджуються, хто їх тамечки виповідає, але так заховують хоч яку втрату, нагадують про таке життя, що йнакше і не назвав би, як трагедія, а все, що довкола, мервиться їдним нагадом, що все вже перебуло, пережилося, називай-бо й історією, і дальш тобі ходу нема, приреченість така, нагадують сторінки епопей, і сам собі втишуєшся у думці, що це ти такий убивця, раз наважившись викликати у спомині образ неіснуючої хати, відразу зачинаються суди і процеси, надлубують таких подробиць, що за ними вже й не вгадати, як то воно насправді було, а тобі ставати таким підсудним, що всяка подробиця, чи вона була, чи вигадано її, робиться підставою для повсякчасної пімсти, вневолює тебе висновувати усе понищене, і чим більш знаєш, яке воно неіснуюче, то більш важить для тебе і для суддівства, і знаєш, яке злодійство й злочинність, як винищить воно заздалегідь те, що намарюється літерним плетивом, гадай, майбутнє; такий то ти винуватець, а ще ж і втіха, що хай-но спробують одшукати, бо цій добі не так те одшукання, як самі пошуки, — бо й винуватець цікавіший суддям, ще більш завдає їм збудливості, як невловний, ось наче й він, і нема його; бо не так він сам, як те, що він є, як те, що суддівство почуває свою потребизну, — а, боронь-боже, просочиться звістка, мовляв, і епопею викінчено, і винуватець-позивач одкличе свій позов, от-то де лиховина, а їм дай все нових подробиць і доказів, вони готові й світ затьмарити безкінечним допитуванням, і вже в архівах суддівства він не такий собі позивач, а справдешнісінький винуватець, і що ж йому лишається — а рятуватися втечею у спосіб чистого, не потьмареного вигаданими подробицями спогаду; а й куди ж то позивачеві діватися, як він уже такий позивач і такий винуватець, а ще ж і натякає, буцім може
такого вчворити, а таких епопей нарозка-зувати, — то він знає собі такі закапелки, у таке сніння всторбучиться, що тому суддівству ввік не дістатися.
