В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда

Тепер Тараса Григоровича цікавила і його найбільша глибина, і рибні багатства, і дивовижний синій колір кришталево-прозорих хвиль, і, коли біля мису Бай-Губек знайшли за півмилі від берега глибину в 68 сажнів, він був майже щасливий.

Посуваючись далі на південь, команда помітила, що забортна вода стала ніби трохи пріснішою і каламутнуватою, подекуди з'явилися мілини й очерети. Бутаков зрозумів: "Константин" наближається до дельти Амудар'ї. Він послав шлюпку проміряти глибину, і виявилося, що місцями глибина не перевищує саженя. Коли шлюпка повернулася, Бутаков узяв курс на схід і кинув якір біля острова Токмак-Ата.

І тут йому довелося серйозно замислитися.

Військове міністерство дало йому інструкцію, де був окремий пункт, доданий за вимогою міністра закордонних справ Нессель-роде144, яким експедиції категорично заборонялося наближатися до південного хівинського берега і навіть заходити в хівинські територіальні води. Порушити цей пункт означало викликати міжнародні ускладнення, дипломатичне листування тощо. Але бути так близько і не проробити всіх досліджень... Довгі вагання не були властиві енергійному лейтенантові. З вершини грот-щогли він оглянув острів, вкритий піскуватими горбами й густим чагарником. Це було чудове місце для фортеці або торговельної факторії. Помітив він на острові і юрти, і верблюдів, і багато худоби, і купки людей, які вперше в житті бачили корабель і з цікавістю розглядали це диво. Але човнів він ніде не помітив.

Вітер зовсім ущух і надвечір настав повний штиль. Море розкинулося суцільним блакитним дзеркалом, в якому відбивалися і прибережні очерети, і кучові хмари над обрієм, схожі на велетенський гірський кряж, сповитий снігами, а з півночі все йшла і йшла глибинна зиб, наче море глибоко зітхало, м'яко і рівно коливаючи гнучке скло своєї блискучої гладіні. Шхуну зносило до південного берега. Безсило звисли паруси. Навіть брейд-вимпел на грот-щоглі, який завжди тріпотів від найменшого подуву вітру, і той висів уздовж щогли, як мертвий птах.

— Чудово, — потирав руки Бутаков, блискаючи своїми жвавими чорними очима. — При такому штилі у мене законна причина бути тут: без парової машини я не можу зрушити з місця.

Цілий день ще простояла шхуна з безсило обвислими парусами, а вночі Бутаков послав прапорщика Акишева з штурманом Поспє-ловим на шлюпці проміряти дно на південь від острова Токмак-Ата. Він дав їм глухий ліхтарик, компас і достатню кількість вогнепальної та холодної зброї, а матросам-веслярам наказав обв'язати клоччям кочети.

Коли стало зовсім темно, шлюпка тихо відійшла від трапа. Бутаков залишився на шхуні, яку привели в цілковиту бойову готовність. Гармати набили картеччю. Штуцери та мисливські рушниці, офіцерські пістолети, шаблі, списи і кортики — все було під рукою на палубі і на містках. Команда спала не роздягаючись, та сама

шхуна з погашеними вогнями зливалася з глибоким мороком безмісячної хмарної ночі.

Макшеєв і Бутаков сиділи на палубі і уважно прислухалися до кожного звуку, а всі інші, крім вахтенних, були внизу, щоб випадково не порушити тиші.

Час спливав повільно. За півгодини до світанку легко й тихо, як кажан, шлюпка сковзнула вздовж борту і підійшла до трапа.

Поспелов доповів Бутакову, що, обігнувши острів з півдня, він знайшов глибину не більше двох-трьох футів на відстані півверсти від материка.

Бутаков зрозумів, що Токмак-Ата з'єднується з материком обмілиною, на захід від якої нема гирла ріки. Недурно там вода в морі прозоріша й солоніша, ніж на сході від острова.

День знов пройшов у повній нерухомості. На третій ранок дмухнув слабенький вітрець з північного сходу, затріпотів брейд-вимпел, потім паруси, і шхуна почала повільно і важко лавірувати. Але вітер скоро вщух, і, як і досі, назустріч шхуні йшла з півночі глибока дзеркальна зибінь, відносячи її знов до хівинського берега.

Бутаков виліз на топ грот-щогли і в зорову трубу побачив на південному сході величезну ріку, яка впадала в море кількома рукавами, а Акишев засік по компасу румби, поміж якими була дельта.

Опівдні Бутаков визначив координати своєї стоянки від Грінвічського меридіану, потім вирахував точне місце, де знаходиться дельта Амудар'ї, а ввечері наказав знов готувати шлюпку.

Треба було проміряти глибину гирла, щоб довідатись, чи можливе в ній судноплавство.

Беручись за таке ризиковане діло, Бутаков вирішив зробити все сам з прапорщиком Поспєловим. Веслярів вибрав він найміцніших і таких, що добре плавали. Сам Бутаков з Поспєловим були чудовими плавцями. Знов обгортали клоччям кочети, знов привели шхуну в бойову готовність і двоє сміливців з компасом і глухим ліхтариком спустилися в шлюпку. Шхуна стояла без вогнів. Тоненький ріг молодого місяця давно пірнув у море, небо затяти густі хмари, і чорна оксамитова ніч огорнула небо та землю глибоким мороком і мовчанням.

Шевченко сидів на палубі серед матросів, які навіть палити не наважувалися. Всі мовчали і напружено прислухалися, але не чути було навіть, як спадають краплі води з весел.

— Господи, заступи, помилуй і збережи раба твого Олексія, — раптом видихнув хтось схвильовано.

І одним беззвучним рухом кілька чоловік зняли свої безкозирки і побожно перехрестилися.

Зінаїда Тулуб. ISBN 978-966-97236-2-8.

273

— Тихов, ти? — пошепки спитав Шевченко, пізнавши голос бутаковського денщика.

— Я.А що?

— Нічого. Любиш ти свого лейтенанта.

— А як його не любити? Наша служба — важка і суворості вимагає, а бачив ти, Григоровичу, щоб наш лейтенант матроса чорним словом вилаяв або в пику дав? Свого вимагає, але людину в людині бачить і в найнебезпечніше діло сам пішов, за чужу спину не заховався.

— Не те, що ота німецька гадина Юнкер, з яким ми навкруги світу плавали, — заговорив і боцман Парфенов.

— А що, лаявся?

— Та що там лаявся!.. Звір звіром був. Пройде вздовж корабля, і то один, то другий матрос за його спиною в море зуби з кров'ю випльовує.

— Скільки через нього, недолюдка, народу загинуло! — відразу заговорили кілька чоловік, забувши обережність.

— Тихше! — суворо засичав унтер Абізеров. — Ідіть в кубрик, хлопці, коли розмовляти закортіло. Та й там тихенько.

Шевченко з кількома матросами, які плавали з Бутаковим на "Або", спустились у кубрик і розташувалися навколо стола.

— Коли б не Олексій Іванович, усі б ми давно в Атлантичному рибам на вечерю потрапили через отого Юнкера, — знову заговорив боцман.

Ми ще з Кронштадта не вийшли, а Юнкер вже частину екіпажних грошей пропив і програв. Один Бутаков корабель у кругосвітнє плавання готував, дарма що молоденький був, а Юнкер все з мамзелями в Пітері пиячив, — злісно вкинув естонець Терм.

— Так воно й було, — ствердив Парфенов. — 3 самого Копенгагена один сором нашому флоту від нього був. З'їде на берег — і в ресторан або до дівок. Пиячить, бешкетує, посуд б'є у лакеїв на голові. Кілька разів поліція його забирала, а потім наш консул його виручав.

— Привезуть його п'яного, — підхопив Терм, — піднімуть на корабель, як труп, а він кого ногою, кого рукою де доведеться тиче. Всіх нас линьками шмагав, на реї при штормовому вітрі, знущаючись, во фрунт становив. Не один звідти за борт звалився. Добре, коли виловлять, а ні — так батюшка відразу по новопреставленому рабу Божому панахиду править. Ненавиділи ми того Юнкера, як сатану, навіть пани офіцери теж його не терпіли.

— Прийшли ми на Камчатку, — знов заговорив Парфенов, затягуючись цигаркою, — здали вантаж, а на транспорті ані палива, ані харчів. Авачинська губа вже кригою бралася, треба було або пробиватися на вільну воду, або зимувати на Камчатці. Побачив Олексій Іванович, що підступає біда, і наказав команді сокирами рубати кригу. Два тижні рубали ми її день і ніч, але поки ми надсаджувалися, Юнкер, замість риби або оленини для команди, купив дванадцять їздових собак камчатської породи для "всепідданійшого подарунка государю імператору", і тих псів довелося ще годувати. Ох і голод тоді для нас настав!

— Розкажи краще, як ми в Бразілії голодували, — перебив марсовий Клюкін.

— Не підганяй! Ніч велика, — відмахнувся боцман. — Поки наш лейтенант повернеться — все встигнемо розказати. Ух, і шпурляло ж нас хвилями в тому Тихому океані! Тут одну ніч похитало і то смертний час згадали, а що Арал проти Тихого? Калюжа! А хвилі там які! Суне наче справжня гора. Таких будинків у Петербурзі на Невсько-му нема. Камбуз заливало. Гарячого не варили. Горілки не було, бо Юнкер все вихлестав. Мокрі ходили до нитки. Сухарі попліснявіли. Цілий місяць штормило. Нарешті затихло. Думали, зайдемо на Сандвічеві острови по харчі, бо ж собакам віддали останнє. Правда, наші хлопці під кінець у море їх мало не всіх покидали: хвилею, мовляв, змило. Але Юнкер нікуди не зайшов і гнав корабель до миса Горн. Голодували ми так, що щурів поїли і останніх двох собак зварили і з'їли. Почалася цинга. Люди мруть, а Юнкер п'є без просипу. Тут вже офіцери за нас заступилися. Всі свої консерви в загальний казан віддали, а Юнкеру сказали, що не дозволять матросів катувати. Вони з ним не віталися, розмовляли тільки в службових справах і писали йому на нього самого рапорти: так, мовляв, і так, доводимо до вашого відома, що лейтенант Юнкер веде нетверезе і непристойне життя, незаконно витрачає державні гроші і державне майно, знущається з команди. Просимо вжити суворих заходів. Напишуть і сунуть йому в руки. А команда гине. Щодня спускали в море померлих, бо ж люди труїлися гнилим м'ясом або мерли з голоду. Батюшка не встигав підправляти похорон. Нарешті зайшли ми в ту річку... ми її... Риво-Живейро...

— Ріо-де-Жанейро.

— Я й кажу Живейро. Стоїмо біля гирла, а ввійти не можемо: б'є нам вітер у самий бугшприт. Тільки на четвертий день увійшли. А тим часом ще четверо померли, і поховали ми їх по-морському, в хвилях океанських... Кинули якір. Офіцери замкнули п'яного Юнкера в каюті, а Олексій Іванович з'їхав на берег, здобув десь грошей, і того ж дня приставили нам на корабель борошно і свіжий хліб, м'ясо, крупу і все, що належить. На той час так наші люди ослабли, що, кинувши якір, не могли закріпити паруси. Поліз один мічман на щогли і просто пообрубував їх.

— Ну тут ми віджили, підгодувалися, відпочили і рушили назад, на батьківщину.