Похорон богів - Білик Іван

— Як ти їхала на городи Червенські, а Сігурд і Свенельд — шу-шу-шу...

Згадка про Свенельда ще дужче стривожила Доброчина.

— Про що ж вони?..

— Багато варяги втікали до Местиші, а не ходити до грецький цар, — сказав королевич. — Це їм наказав мів вуй. А Свенельд посилає гінці до Местиші: Местиша — його син. Местиша хоче приходити з печеніги. Ільдея-хан Местиші зять. Вони хочуть виймати Київ...

Доброчин перебив його:

— А що з того твоєму вуєві Сігурдові?

— Местиша хоче ставати київський князь. Він потім давати дружину Сігурдові, а Сігурд ставати король.

— Звідки це ти відаєш? Це тобі Сігурд казав сам?

Королевич заперечив:

— Казав Сігурдові Свенельд, не казав Сігурд.

— При тобі?

— Я трохи ховався за дверима.

— А коли прийдуть Местиша й Ільдея-хан?

— Хотіти прийти ще в той місяць. Але не встигати прийти: трохи ратитися з чорними круками.

— А де твоя матір і твій вуй?

— У дворі Свенельда.

Свенельд сидів у хоромі померлого брата Асмуса на Щековій горі.

— Що за це просиш? — спитав у королевича Доброчин.

— Стіл мого батька...

— Матимеш свій стіл, — Доброчинові стало прикро й бридко. Це повторювалося щораз, коли він ставав свідком брудної коромоли. Сігурд зрадив його. І все-таки не це викликало в ньому найдужчий спротив: Сігурд зрадив чужака. Огиду викликав оцей рідковусий отрок, який задля своєї вигоди зрадив найріднішого родака.

— Пришли Ждана Будимнровича, — сказав великому київському князеві Доброчин. — А сам сиди з пирувальниками...

ТОГО-ТАКИ МІСЯЦЯ

В ТОЙ САМИЙ ДЕНЬ

Вісімдесятидвохрічний світлий князь переяславльський Свенельд, сидячи біля розчиненого вікна малої одрини, в якій п'ять років тому помер його старший брат, дивився на себе в гладеньке срібне зиркало. Дивився чи не вперше в своєму житті. Дивився й подивовувався, не вірячи власний очам, бо бачив у зиркалі старого зморшкуватого лева. Колись, у далекому дитинстві, як було йому літ, може, зо п'ять або шість, купці подарували його батькові Ольгові лева. Лев лежав у залізній клітці й був дуже старий, його привезли з Багдада чи Дамаска. Лев мав довгий широкий ніс, заплутані в зморшках маленькі очиці, наче закапані козячим молоком, верхня губа в нього була товста й також довга, підборіддя голе й сиво-руде, а кругом голови й на шиї плуталися сиво-руді ж побляклі пасма. Тепер із зиркала на нього блимав такий самісінький перестарілий лев.

Свенельда ж посадовили в клітку: вигнали з княжого двору й загнали я сестрин двір, в оцей усіма покинутий Вишгород-Київський, у якому Ольга тримала колись золото, срібло та камінці, що стікалися сюди з усього світу. Коли тут помирав його старший брат, Свенельдові й на думку не спадало, що йому теж доведеться доживати віку в цьому холодному, покинутому всіма дворі, схожому на клітку.

Той старий батьків лев незабаром здох, його витягли з клітки й прикопали якнайдалі від Києва — десь у Хрещатому яру. Тепер Свенельд згадував про це й злорадо посміхався. Глибоко помилився той деревлянський робітник, коли подумав, що не варто боятися його, сина великого завойовника Ольга.

Доброчин сьогодні вранці повернувся переможцем з Червенських городів, але рано він справляє перемогу. Местиша та Ільдея-хан забарилися в низах — дарма, нічого. Местиша прийде з вікінгами та печенігами такого дня, коли цього ніхто й не сподіватиметься, а Сігурд відчинить йому браму Подільських воріт, які стережуть надійні люди.

День великої помсти ще настане.

Свенельд кволо посварився кулаком у бік города, що виднівся ліворуч од Претичевого дідинця. Київ здавався кріпким і незрушним, але Свенельд знав у ньому кожен рів і кожну заборолину на валу. Він ще не сказав свого останнього слова.

Свенельд надсилу підвівся й потяг ноги до дверей, бо думки розпирали його серце, й коли переступив через вичовганий покійним братом Асмусом поріг, протягло й незмащено зарипіла брама. Свенельд повернувся й виглянув у вікно. До двору вскочило кілька верхівців, а невдовзі на лізниці почувся квапливий гуркіт кованих чобіт. То могли бути вірні люди ярла Сігурда, але Свенельд раптом відчув, що в шлунку йому холоне.

Переселивши позаминулого року Свенельда сюди, Доброчин посадив тут і Сігурда з його сестрою та небожем, давши їм кількох челядників і робітників. Тепер кроки й голоси лунали на Сігурдовій половині хорому, й Свенельд, роззявивши від напруження рота, намагався вгадати з приглушених товстими стінами голосів, що там діється. Це тривало довгих кілька хвилин, які остаточно виснажили світлого князя, й він непомітно для себе опустився на лаву й закуняв. Останній рік таке траплялося з ним дуже часто. Коли ж він прочуняв і спробував глянути в бік дверей, то нічого не побачив, бо голова безвільно звисла мало не до колін, а в'язи подеревіли й заклякли.

На порозі хтось стояв. Свенельд почав обережно підводити голову руками, й коли нарешті достатньо підвів її, побачив Ждана Будимировича та кількох мужів з оголеними мечами.

— А ти спиш? — злобно посміхнувся воєвода молодшої дружини, ступивши через поріг.

Якась дивна сила звела Свенельда на ноги, змусивши його забути про гострий біль у в'язах і голові. Він глянув у темні сіни й упізнав Сігурда, руки якого були туго скручені попереду сирим ремінцем, а під оком яріла кривавиця.

— Чого ж мовчиш? — спитав Ждан Будимирович і тицьнув Свенельда пальцем у груди.

Свенельд уже забув, про що питав його воєвода, хотів був перепитати: "Що?", та тільки роззявив рота, а потім почав поволі падати назад. Він упав навзнак на неприбрану постелю, коли ж воєвода Ждан Будимирович підійшов і схилився над ним, незаплющені очі Свенельда перестали кліпати.

— Щекові щекова ж і смерть, — проказав воєвода молодшої дружини. — З розплющеними очима здох.

А на пиру так ніхто нічого й не помітив. Пирували з обіду аж до третіх півнів, і коли порозходилися спати, доброї півдружини й усієї раті в Києві вже не було.

Доброчин найбільше тепер думав, як би не насторожити своїх сватівників, що приїхали забрати його доньку. А вранці мав початися шлюбний семиденний пир.

Охрестити ж київську княжну повинні були аж у Гнезні, й за цей гріх перед дідніми богами Доброчин пообіцяв стребити Дажбогові свого найулюбленішого коня.

Світлий князь напучував уночі Претича перед витятою:

— Визбираєш варягів з усіх низових городів. Щоби й насіння не лишилося.

— Й сімейних теж? — запитав Претич.

Доброчин відчув глузування в його словах. Претич іще торік заперечував, щоб розміщувати "найвідданіших" варягів по низових городах.

— Щоби й на насіння не залишилося! — повторив Доброчин, — І спробуй здогнати Местишу Варяжка та печенігів. Хоч за Порогами — а здожени: чорні круки підпоможуть.

— З Ільдеєю маю сквитатися ще за отара, — сказав головний воєвода. — Князя Святослава вбив не Куря, а його син.

А ПЕРЕД ДЕВ'ЯТЬМА РОКАМИ...

— Це ж нині по смерті Святослава рівно дев'ять літ... Човни та ладді ладнали до самого літа. а після великодня рушили вгору Дніпром. Пливемо попаски й сяк-так одбиваємось од печеніга, а проти струменя знесиленому голодом важко гребти. Печеніг підійде з правого берега — підбиваємося на лівий бік, а як з лівого — то ми на правий. А тоді Куря бачить таке, почав іти за нами слідом обома берегами. Ночували на острівцях. А воно ж голод! Ну, впіймаєш яку рибину чи качку вб'єш, але хіба тим настачиш?

Отак цілих два місяці петляли, аж нарешті Пороги.

Святослав розділив нас на два полки: один толк ратиться з печенігом, а другим перетягає берегом ладді, плоти й човни. Святослав підкликав мене та й каже:

— Як доберемося до Хортича, візьмеш дві сотні й спробуєш уночі втекти. Печеніг став не такий многий.

Печеніга й справді поменшало на берегах. Я хотів прорватись легкими човниками до низових городів і привести підмогу. Хто ж тоді знав, що Свенельд і про все вже поклопотався!

Пробилися ми до Хортича на третій день, беру серед ночі легенькі ладді А рушаю: печеніга начебто ніде нема. Думаю: за два дні догребемося. Коли це дивлюсь — а тут саме зійшов місяць — навстріч безлік човнів пливе. Куря нас випередив, а Свенельд звелів низовим городам дати печенігам човни.

Вертаю назад до Хортича, аж на косі, що ото зветься Перуновою рінню, вже повно отих човнів та ладь. Спробував я пробитися до Святослава, та печеніг турнув нас назад. А Святослав уже кріпко ратиться. Так і сонце зійшло. Куди не вдамося — скрізь печеніг і печеніг. Кружляю так довкола Хортича, коли чую — наші кричать з-за верб. Ну, пристаємо до берега, а їх сотні півтори. Стало тепер нас три з половиною сотні.

Думаю собі: хоч виляжемо до ноги, а таки спробуємо пробитися до Святослава. Біжимо. Чуємо — ратяться коло Священного дуба. Ударили печенігові в тил, а Куря оговтався й узяв і нас у лабети — пре й пре, тіснить нас од Святослава, хоч ти плач.

Але й князь наш кріпко рубається. Вже печеніг пробував і сяк і так — не може дорубатися до князя. А мені ж видно геть усе. Дивлюся — серед печеніга наша сотня: пробивається мовби до своїх, але я враз уторопав, що то печеніги перебралися в наші бороні та шоломи й заходять Святославові в тил. Кричу князеві: "Стережись!" Але хіба ж перекричиш ратний гамір...

Наші впізнали перебраних печенігів аж тоді, як ті підійшли до Священного дуба, де боронився князь. Далі я вже нічого не міг розгледіти. Ті печеніги якось швидко одкотилися назад, а тоді й з нами перестали ратитися — побігли в берег до своїх човнів: тільки їх і бачили!

Підходимо до Священного дуба, аж наш князь лежить серед трупів без голови. Отой Закур-печеніжин, що перебіг був до нас іще в гирлі Дніпра, дивиться й каже: "Це вув син Курі — Ільдея-хан. Я, каже, враз упізнав молодого ханича!"

Який маємо сьогодні день? Дев'ятий?.. І те сталося також дев'ятого дня. Якраз дев'ять років минуло, день у день...

Я думав, Свенельд і нас не впустить до Києва, але він упустив. Головне для нього було збутися Святослава.

Потім розказував один варязький купець, буцім бачив у Курі-хана дивну братину, буцім той показує її всім гостям: обкутий золотом лоб Святослава. А Куря та його синочок п'ють з тієї братини вино.

Тепер я й сам хочу спитати в Ільдеї-хана, чи добре йому та його татові пилось.

А ЩЕ НА ДВАДЕСЯТЬ РОКІВ РАНІШЕ...

(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)

Я вже колись тобі казав про грека Григорія.