В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда
Ріденька травичка та дрібні кулики де-не-де стирчали з землі. Вернер зупинився, набрав жменю цієї чорної землі, розтер її в долонях, понюхав і наказав копати.
Всі мовчали. Матроси одночасно рили в двох місцях глибокі й вузенькі шурфи. Від хвилювання Вернер гриз суху травичку і мовчки підходив то до одного, то до другого шурфу, а унтер-офіцер Абізаров пильно оглядав місцевість то простим оком, то в зорову трубку, тому що в цій чужій, незнайомій землі можна було чекати будь-якої несподіванки.
Шурфи швидко глибшали. Матроси викидали на поверхню грудки блакитнувато-білої глини, коли раптом лопата одного з них з брязкотом ковзнула по дну шурфу і, збираючи ту ж блакитнувату глину, залишила за собою яскравий чорний слід.
— Вугілля! — крикнув напарник копача, згрібаючи вбік порожню породу.
Вернер кинувся до шурфу, а матроси вже спритно зчищали з вугільного шару останні грудки глини, потім почали кайлом відламувати шматки вугілля і подавати їх Вернерові.
Шар був з пів-аршина завтовшки, але вугілля було доброї якості. Воно не блищало в зламі яскравим сріблястим блиском, як антрацит, але й не кришилося, було тверде як камінь і глибокого оксамитово-чорного кольору.
— Тут теж вугілля! — гукнув матрос від другого шурфу. Вернер порівняв шматки з обох шурфів. Сумніву не було: це
було справжнє кам'яне вугілля, а матроси вже натягли хмизу та кураю, запалили вогнище, склали шматки вугілля нещільною пірамідкою і радо вказували Вернеру, як вугілля починає червоніти, жевріє, золотавиться, стає схожим на розпечений до червоного метал, від нього пашить справжнім жаром.
— Копайте! Копайте глибше! — наказав Вернер.
Матроси знов узялися за лопати. Під першим шаром спочатку пішла солонцювата сіра глина, потім жирна глина з різким запахом нафти і нарешті вугільний шар, понад фут завтовшки. З нього вугілля теж добре горіло, горіла й насичена нафтою глина, але матроси копали ще й ще. Докопалися до третього прошарку, але зовсім тоненького, в два-три пальці завтовшки, і далі копати не стали.
Тим часом Бутаков визначив координати і пішов шукати Верне-ра. Побачивши лейтенанта, Вернер почав здалека вимахувати йому кашкетом. Бутаков прискорив крок, спустився з верхньої тераси і підбіг до шурфів.
— Вугілля. Чудове вугілля! — казав Вернер. — Не пропала-таки дурно наша праця!
Бутаков довго і уважно розглядав шматки вугілля, наказав вирити ще кілька шурфів у різних кінцях плато далі від берега, і, коли скрізь оголилися ті ж шари вугілля, ясно і радісно посміхнувся. Знов розпалили вже загасле вогнище, насипали в нього вугілля і, коли воно догоріло, побачили, що від нього залишається зовсім мало попелу. Це теж було ознакою його високої якості. Бутаков сяяв. Отже, майбутнє пароплавства на Аралі, перші укріплення й селища на його берегах забезпечені паливом.
Сонце схилялось до заходу. Бутаков поспішив на шхуну.
— Ваш скобродь, — зупинили його матроси. — Дозвольте нарубати вугілля для камбуза. Дрова наші кінчаються, а гарячим чаєм кожен захоче поласувати.
— Рубайте, братці, рубайте! — весело згодився Бутаков
За півгодини всі узяті з собою відра і лантухи були повні вугілля. Покректуючи під їх вагою, пішли матроси до шлюпки. Вернер з Бутаковим за ними, обговорюючи майбутнє відкритого родовища. Нікого не бентежило, що руки й обличчя їх брудні від вугілля, наче в справжніх шахтарів, які повертаються зі зміни. Шевченко радів з усіма.
"Константан" стояв у бухті, захищений від східного вітру мисом Ізенди-Арал. Мис був високий, увесь білий, місцями білувато-сірий від вапняку і крейдяних мезозойських прошарків. Підмитий зісподу прибоєм, він грізно нависав над кипінню хвиль широким склепінням, і здавалось, воно от-от упаде в море. У тиху погоду під цим склепінням можна було проїхати човном.
Тим часом барометр швидко падав. Вітер змінив напрямок і надвечір піднявся шторм. Тепер бухта, замість бути захистом і притулком від вітру та хвиль, стала для шхуни пасткою. Вийти з неї вздовж цепу підводних скель, що на три чверті її замикали, не було ніякої змоги. Бухта кипіла і клекотіла від височенних хвиль, що йшли з відкритого моря. А шалений вітер, відбитий від скель, гнав їх назад. Хвилі билися об скелі, злітали вгору киплячими гейзерами, гуркотіли як сотні гармат. "Константан" здригався всім корпусом, і від кожного удару хвилі в каюті і в трюмі все гуло.
Бутаков наказав віддати другий якір та випустити 70 сажнів одного і 45 сажнів другого канату. Шхуна безпомічно смикалася в різні боки і щохвилини могла зірватися з якорів й розбитися на тріски об берегове каміння.
Бутаков розумів, що "Константан" на краю загибелі. Стиснувши зуби, стояв він на містку, кидаючи уривчасті команди. І матроси, голодні, мокрі і змерзлі, мовчки виконували кожну команду з автоматичною точністю. Вони розуміли небезпеку, але вірили своєму капітанові, його досвіду та знанням і працювали швидко й чітко.
Ніч тяглася нестерпно довго. Шхуна то злітала вгору, то лягала на борт, то заривалася носом у пінисту безодню, високо підкинувши корму. Хвилі перекочувалися через палубу, і матроси хапалися за борти й такелаж, щоб якось утриматися на кораблі. Оголені щогли шаленими вимахами над головами людей наче перекреслювали то берегові скелі, то подерті на клоччя хмари, які мчали небом з північного заходу, і така ж клочкаста піна кипіла навкруги, на гривах хвиль і в проваллях між ними.
Розпач заповзав у душу Бутакова.
— Загинуть. Помруть голодною смертю, — повторював він, думаючи про залишених на Барсакельмесі топографів, і зовсім забував, що невідворотна загибель дивиться в очі і йому самому. Він більш нічого не міг зробити для порятунку шхуни, але треба було приховати від команди свій душевний біль. І, передаючі команду штурману Поспєлову, Бутаков пішов у каюту, сів за стіл і стиснув долонями голову.
Адже ж загинуть. Помруть голодною смертю... І острів має таку зловісну назву: Барсакельмес — підеш, та не повернешся, як кажуть киргизи.
Вернеру та Шевченкові він давно наказав спуститися в каюту. Вони лежать на своїх койках, піднявши та закріпивши болтами бокові дошки, щоб їх не кинуло на підлогу, але вони не сплять. Вернер тихенько молиться. "Матка боска Ченстоховська", — ледве чути, вихоплюється в нього, а Шевченко лежить з розплющеними очима і уважно дивиться на Бутакова. Він бачить, як напружено зсунулися брови лейтенанта; розуміє, що думає той про життя і смерть підлеглих йому людей, і від цього дивовижний спокій охоплює поета.
Смерть так смерть. Чи не однаково де! Навіть краще загинути, розбивши голову об скелі, ніж на "зеленій вулиці" під шпіцрутенами або на койці батальйонного госпіталю. В цю мить він гостро відчував марність надії на звільнення, поки живий Микола Перший, і просто спостерігав агонію корабля. Але оті сміливці, що мають загинути, не здійснивши прекрасної мрії, мети цілого життя! Вони мусять жити!
Він стискає зуби. Краще хай я загину, мені однаково, а от вони... вони!..
А Бутаков все міцніше стискає долонями скроні і думає, з чого і як збудувати хоч би пліт, якщо пощастить врятуватись, видершись на скелі, щоб потім дібратися на ньому до Барсакельмеса, забрати топографів і разом із ними повернутися в гирло Сирдар'ї.
— Адже ж загинуть! Загинуть голодною смертю! — напівголосно повторює лейтенант, рвучко підводиться, скидає зюйдвестку і плащ-пальто на давно промоклий одяг і знову підіймається на палубу.
— Врятувати їх. Врятувати! — повторює Бутаков, хапаючись за поручні, щоб не змило його хвилею за борт.
Нарешті на сході, за мисом Ізенди, ледве помітно посвітлішало. А море все так само казилося навкруги, кипіло піною, клекотіло й гриміло на скелях. Вітер все так само пронизливо свистів у такелажі і ніби намагався здерти з грот-мачти брейд-вимпел з косицями.
Коли зійшло сонце, шторм почав потроху слабшати, але море клекотіло весь день, п'яне від божевільної люті, і тільки надвечір хвилі стали широкими, пласкими, без косматих пінявих грив на гострих хребтах, а хитавиця хоч і не припинилася, але стала рівнішою.
Бутаков наказав видати всій команді по склянці горілки і всіх, крім вахтенних, послав спати. І "Константин", повільно й обережно лавіруючи, вийшов із зрадливої бухти.
Топографи радо зустріли шхуну. Вони теж провели безсонну і тривожну ніч, бо вихор здер і завалив їх намет. Мокрі та втомлені, вони весь день збирали розкидані вітром речі, тому не закінчили зйомки. Бутаков залишив на острові Акишева з трьома матросами, а Макше-єва та інших взяв на борт, набрав прісної води і разом із риболовною шхуною "Михаил", яка розвідувала рибні косяки, повернувся до півострова Куланди, щоб остаточно визначити його координати, потім пішов на південь уздовж західного узбережжя Аралу.
Погода була по-серпневому тиха й сонячна. Стояв штиль. Море коливалося блакитним атласом, і, скільки сягало око, розбігалися його просторами сріблясті стежки. В кают-компанії "Константина" знов велися розмови й суперечки на найрізноманітніші наукові теми.
Шевченко розповідав морякам і топографам про малярство, архітектуру та скульптуру італійського Відродження139, про свого улюбленого скульптора-різьбяра Верроккйо140, про майстра трьох мистецтв Леонардо да Вінчі141 і про ніжність і красу мадонни Му-рільйо142 і Рафаеля143. І тому, що жодних репродукцій або гравюр на шхуні не було, Шевченко або накидав олівцем загальну композицію таких картин, як "Таємна вечеря" Леонардо, або розповідав про них так яскраво, що його розповідь давала слухачам глибше уявлення, ніж дала б погана репродукція.
В свою чергу він попросив Бутакова прочитати лекцію про мореплавство.
Бутаков охоче присвятив цьому цілий вечір.
Дружба Шевченка з Вернером міцнішала. Захопившись ботанікою, Тарас Григорович багато допомагав йому в збиранні гербарію, за допомогою довідника визначав сімейство та вид кожної рослини, сушив квіти, трави і гілки кущів.
Збирали вони і препарували риб, раків, змій і ящірок, збирали колекції метеликів, жуків-сколопендр, навіть отрутних тарантулів та каракуртів, але Бутаков категорично заборонив приносити їх на корабель живими. Проте географія залишалася для Шевченка улюбленою наукою. Твори Гумбольда вивчив він мало не напам'ять. Він зжився з членами експедиції і тепер горів їх інтересами, радів кожній удачі і не раз ловив себе на тому, що починає милуватися красою Аральського моря і любити його, хоч перший час називав його нікчемним.
