Поеми - т. 4 - Франко І. Я.
А у дебрях мешка холод,
А у зворах днює сутінь,
А в верхах крислатих дубів
Тихий вітер шепотить.
Вечоріє. На полянці
У глибокім, темнім лісі
Розложились ночувати
Санчо Панса й Дон-Кіхот.
«Пане,- мовить Санчо Панса,-
Небезпечно тут у лісі!
Ті злодюги, що ми з пут їх
Увільнили,- тут сидять».
«Що ж вони зробить нам можуть? -
Мовив лицар.- Срібла, злота,
Щоб закрали нам,- не маєм,
А на бійку не підуть».
«Пане,- мовив Санчо Панса,-
Добре вам се говорити,-
В вас нема їм що й украсти,
А мені вкрадуть осла.
То вже ви що хочте дійте,-
Стереженого, як кажуть,
Стереже сам бог. Сю нічку
Буду спать я на ослі».
«Ну, як хочеш, друже Санчо»,-
Мовив лицар, розібрався,
Спутав свого Росінанта,
Ліг під дубом і заснув.
А в густім хащі за дубом
Злодій Джінес Пассамонте,
Що слідив їх всю дорогу,
Слухав слів тих і сміявсь.
«Ну, чекай! - шептав злодюга.-
Вже я дам тобі пізнати,
Що значить порядний злодій!
Ось лиш ти засни мені!»
Не минуло півгодини,
На сідлі заснув наш Санчо
Тим твердим та непробудним,
Тим здоровим хлопським сном.
Джінес з близької кошари
Видобув вузеньку дошку
І чотири рівні тики,
З тим до Санча він підліз.
З разу розв’язав попруги,
Під сідло підсунув дошку,
Спер її на штири тики
І осла з-під Санча вкрав.
Пробудився Санчо зрана -
Боже милий! Він на дошці,
Дошка на чотирьох тиках,
А осла нема й сліду.
«Пане! Пане! - репетує,-
Подивіться, що за диво!
Чи се чари, чи направду
Хтось осла з-під мене вкрав?»
«Певно, чари, друже Пансо,-
Мовив лицар,- бо з-під пана
Щоб осла хто вкрав про се я
В жадній книзі не читав».
Сим не втішивсь Санчо Панса,
Він почав ридать, і плакать,
І на собі рвать волосся,
Голосити за ослом.
«Осле, осле мій коханий,
Вірний друже! Обізвися!
Де ти є і що з тобою?
Серденько моє потіш!
Ти був щирий і розумний,
Працьовитий і терпливий,
Наче рідная дитина,
Наче син ти був мені!
Що ж робить мені без тебе?
Як мені домів вертати?
Ох, я сирота нещасний,
Через тебе згину й сам».
Та нараз, коли він плакав
І кричав, об землю бився,
Із густих хащів розлягся
Любий крик: «ія! ія!»
«Боже! Що се?» - кинувсь Санчо
У гущавину й за хвилю,
Аж танцюючи з утіхи,
Свойого веде осла.
Вивів, кинувсь обіймати,
Морду сірую цілує,
І пестить довжезні вуха,
І пестить, і промовля:
«Де ж ти був, мій бідний друже?
Як дістався ти з-під мене?
Де той чарівник поганий,
Що такий зробив нам жарт?»
«Я той чарівник, мій друже,-
Обізвався Пассамонте,
Висунувшися з-за дуба
І регочучись, як бик.-
Я хотів вам показати,
Що значить талант злодійський,-
Та за те, що через вас я
Вільний,- ось вам ваш осел».
Щез у корчах Пассамонте.
Дон-Кіхот і Санчо Панса
Ще довгенько дивувались
На отсей злодійський жарт.
Поснідавши, що там мали,
Далі рушили в дорогу,
Щоб знайти придатне місце,
Де покуту відбувать.
І заїхали у гори,
Віковим покриті лісом,
У яри глибокі й дебрі,
Так, що й світу не видать.
«Тут мені придатне місце! -
Мовив лицар.- Тут лишуся,
Аж від пані Дульчінеї
Не одержу добру вість».
Там зліз лицар з Росінанта
І заходився писати
Лист любовний - та, на лихо,
Атраменту не було.
Ось він кров пустив із пальця,
І на свиточку паперу
Лист надряпав і смолою
Із смереки заліпив.
Ну, та, певно, ви цікаві,
Що стояло в тому листі?
Ось послухайте - не швидко
Трафиться таке почуть:
«Многострунні інструменти
І пузатії пузани,
Арфи, цитри і цимбали,
Свиставки і пищавки -
Епопеї, гіменеї,
Мадригали, ні сонети,
Ані оди, ні балади,
Ані вірші, ні пісні
Не достойні оспівати
Ані світу передати
Красоту твою, о пані
Дульчінеє із Тобозо!
Лиш одна для тебе слава,
Що тебе достойна, пані,
Се та слава діл лицарських,
Про які ще світ не чув.
Я, твій раб і твій невольник,
Лицар Дон-Кіхот з Ламанчі,
Відданий тобі, о пані
Дульчінеє із Тобозо!
Вже гуде ціла Ламанча
Гомоном оружжя мого,
Вже невинність тріумфує,
Зло ховається в нору.
Та спочити я не смію,
Поки всі іспанські межі,
Поки світ не буде повний
Слави наших двох імен.
І за теє все одного
Я благаю: хоч маленький
Знак прихильності твоєї,
Дульчінеє із Тобозо!»
З листом тим поїхав Санчо,
А наш лицар, сам зіставши,
Ну ж зітхать, як міх ковальський,
Бить собою о траву.
Далі став ричать, як віл,
Хрюкать, мов кабан, став землю
Рити, дертись по смереках,
Рачкувати, як бидля.
Стрібував ходити трохи
Догори ногами, тільки ж,
Гепнувшись задо́м в ломаччя.
Дуже він потовк себе.
