Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс

- Заткни пельку, паскудо придуркувата! - визвірилася наглядачка.- Скажи мені ти, Марто, чи бувало з нею таке раніше?

- Не раз,- відповіла перша стара.

- Але більше вже не буде,- додала друга.- Цебто вона отямиться ще раз, але ненадовго, от побачите, місіс, ненадовго!

- Мені однаково, надовго чи ненадовго, бо я йду звідси,- роздратовано мовила наглядачка.- І не смійте більше турбувати мене через дрібниці. В мої обов’язки не входить проводжати на той світ усіх тутешніх старих дармоїдок, і я цього не робитиму! Затямте це собі, старі нахаби! І попереджаю вас: спробуєте ще раз морочити мені голову - я вам вставлю клепку!

Вона вже простувала до дверей, аж раптом богаділки разом скрикнули, і місіс Корні, обернувшись, побачила, що хвора сіла в ліжку й простягає до них руки.

- Хто це? - глухо вигукнула вмираюча.- Цить! - мовила, нахилившись до неї, одна з бога-ділок.- Ляж, заспокойся, ляж!

- Живою я вже не ляжу! - пручаючись, відказала та.- Я мушу розповісти їй! Підійдіть до мене! Ближче! Я скажу це вам пошепки, на вухо.

Вона схопила наглядачку за руку, примусила сісти на стілець біля ліжка й уже була розтулила рота, але в цю мить побачила обох богаділок, що наставили вуха, жадібно ловлячи кожен звук.

- Виженіть їх,- кволим голосом попросила хвора.- Швидше, швидше!

Обидві старі потвори жалісно залементували - мовляв, бідолашна Селлі вже й розум стеряла, не впізнає своїх найліпших приятельок, але вони нізащо, нізащо не покинуть її! Проте наглядачка виштовхала їх з кімнати, замкнула двері й повернулася до ліжка. Опинившись за дверима, старі леді заспівали іншої - почали кричати в замкову щілину, що стара Селлі п’яна; це було недалеко від правди, бо на додачу до помірної дози опіуму, прописаної аптекарем, розум її туманила порція джину з водою - відхожа чарка, якою її від щирого серця почастували достойні старі леді.

- Тепер слухайте мене! - голосно мовила вмираюча, з останніх сил намагаючись не дати згаснути іскрі життя.- У цій самій кімнаті - на цьому самому ліжку - я доглядала гарненьку молоду жінку. Її підібрали на вулиці, ноги в неї були розбиті до крові, одежа брудна й подерта. Вона народила хлопчика й померла. Зараз… зараз я згадаю, якого року це було.

- Байдуже, якого року,- перебила її нетерпелива слухачка.- То що ви хотіли про неї сказати?

- Так-так,- пробурмотіла хвора, знову поринаючи в дрімоту.- Що ж я хотіла сказати про неї?.. Що я хотіла… Ага, згадала! - вигукнула вона, рвучко сідаючи; обличчя її почервоніло, очі вирячилися.- Я її пограбувала, ось що я зробила! Вона ще не охолола,- чуєте, не охолола,- коли я вкрала в неї оте!

- Господи, та що саме ви вкрали? - вигукнула наглядачка вже майже з розпачем у голосі.

- Оте! - відповіла стара, затуляючи їй рота рукою.- Оту єдину річ, яку вона мала. Вона була гола, боса, голодна, але тієї речі не продавала,- ховала її на грудях. Та річ була золота, чуєте? То було щире золото, яке могло врятувати їй життя!

- Золото! - повторила наглядачка, схиляючись над хворою, яка впала на подушки.- Кажіть же далі, далі - куди воно поділося? Хто була мати? Коли це було?

- Вона доручила мені зберегти ту річ,- простогнала хвора,- довірилася мені, єдиній жінці, що була поруч. А я поклала собі вкрасти ту штучку, як тільки вона показала її мені, як тільки я побачила її на ланцюжку в неї на грудях. І через це я, може, винна й у смерті хлопчика! Якби вони знали все це, то, певно, ставилися б до нього краще!

- Знали що? - спитала місіс Корні.- Та кажіть же!

- Хлопчик зростав і робився такий схожий на свою матір,- провадила стара, не звертаючи уваги на запитання наглядачки.- Бувало, дивлюся на нього, а перед очима стоїть вона. Бідолашна! Вона ж була така молода! Таке лагідне ягнятко! Стривайте. Це ж іще не все. Я ж іще не все розповіла, га?

- Ні, ні, не все,- відповіла наглядачка, схиляючись до хворої, яка вже насилу здобувалася на голос.- Швидше, поки ви ще можете!

- Мати,- знову заговорила вмираюча уже з нелюдським зусиллям,- мати, відчувши, що конає, прошепотіла мені у вухо: якщо, мовляв, дитя виживе й виросте, то йому, дасть бог, не доведеться червоніти на згадку про свою бідолашну матусю. А тоді склала долоньки й помолилася: «О боже милий! Пошли моїй дитині добрих друзів у цьому лихому світі, зглянься на нещасне самотнє малятко, покинуте напризволяще!»

- Як звуть хлопчика? - спитала наглядачка.

- Його назвали Олівером,- ледь чутно відповіла вмираюча.- А золота річ, яку я вкрала…

- Ну, кажіть же, кажіть! - вигукнула наглядачка.

Вона припала вухом до уст старої, сподіваючись почути відповідь, але ту ж мить відсахнулася, бо хвора знову відірвалась від подушок, повільно сіла, а тоді вчепилась обома руками в ковдру, прохрипіла щось незрозуміле й упала навзнак мертва.

* * *

Коли наглядачка відчинила двері, обидві богаділки вскочили до кімнати, й одна з них вигукнула:

- Впокоїлася!

- І нічого путнього так і не сказала,- кинула наглядачка, спокійно виходячи.

Старим потворам, певно, не терпілося приступити до своїх жахливих обов’язків - вони навіть не відповіли на це зауваження й схилилися над покійницею.

Розділ XXV

в якому знову повертаємося до містера Фейгіна й компанії

Того ж таки вечора, коли в провінційному робітному домі відбувалися вищезгадані події, містер Фейгін сидів, згорбившись, перед тьмяним, чадним полум’ям каміна в тому самому кишлі, з якого Ненсі забрала Олівера. На колінах у старого лежав міх, яким він, певно, хотів роздмухати вогонь і про який забув, поринувши в задуму. Спершись ліктями на міх, схиливши голову на руки, він невидющими очима дивився на іржаві грати.

За столом позад нього сиділи Пройда, юний Чарлі Бейтс і містер Чітлінг, захоплені грою у віст. Пройда грав за двох проти юного Бейтса й містера Чітлінга. Обличчя першого з названих джентльменів, завжди напрочуд кмітливе, особливо пожвавилося тепер, коли він то стежив за перипетіями гри, то