Морозів хутір - Самчук Улас

— Чую! Лю-лю-лю-лю!..

— Це, Ольго, скеля шепоту, її особливо добре чути влітку.

— Ми конче мусимо з тобою прийти сюди влітку, — каже захоплено Ольга.

— Влітку сюди можна дістатися тільки човном. Під нами отут багно, а тут ось острівець, на якому ростуть осокори.

Здалека чути, як їдуть другі сани.

— А! От вони! — гукає Петро. Всі вийшли на сніг, і стало гамірно.

— Ооо! Тут зовсім добре! — гукала Мар’яна. — Як ця місцевість зветься?

З другого боку їй відповів Андрій: — Шепіт.

— А! Це є той славний Шепіт? А мене дивувало, чого Андрій потягнув нас у ці хащавини.

Петро пропонує розложити багаття, і всі погодилися. Назбирали сухого хабаззя, протоптали місце в снігу, вогонь запалав. Було вже майже темно, і сяйво від багаття освічувало всім обличчя, творило особливий настрій. Чулось у цьому щось старе, і Андрій декламував початок "Слова о полку", а як скінчив, усі йому плескали.

— Ще щось, Андрію! Під настрій! — просила Мар’яна. До неї долучились інші.

— Тихо! — урочисто і повільно сказав Андрій. — Слухайте, слухайте!

Розливаються лунко шепоти,

Підіймаються звої туманів,

Виступають лавами мамути

І чекають своїх отаманів.

Сови свищуть музику ярую,

Бронтозаври громочуть хвостами

— І проходить ходою млявою

Похід велетів поміж кущами.

А по чорному небі летіли

Огнекрилі зграї драконів,

На поляні в тумані чапіли

Дикі вепри і дикії коні.

І промовив найбільший отаман:

— Чуйте всі і затямте повік,

Я тут більше не пан, я лиш мамут!

На цю землю зійшов чоловік.

Бог розгнівався, бачте, на звірів,

Бо вони безсловесні й німі,

Бо ніхто ще, ніхто ще не зміряв

Силу слова німої землі.

І напишем тверді заповіти,

Нехай чує і суша, і море;

Від сьогодні ніхто вже не зборе

Боже слово у вічнім всесвітті.

— Бравоо! Бравоо! — заплескали всі, і тим більше всіх дивувало, що вірш не тільки відповідав моментові і настроєві, але що був виголошений українською мовою.

— Це дуже гарно! — пристрасно сказала Ольга.

— Більше дров! Огню! — гукає Петро. — Йдуть мамути, летять дракони, свищуть сови — пугу, пугуууу!

— Мене тішить, що мій вірш вам подобався, — проговорив Андрій. — Він дуже недосконалий, і так між іншим... Але все-таки, пані і панове, мене дуже і дуже тішить, що ось ми тут, мене тішить цей простір над Дніпром, туман і ніч, і що цим простором проходить та сама вічність, затямте, що стояла на цій землі і в часи мамутів і бронтозаврів. Кінчаємо це наше прекрасне, холодне і разом тепле свято зими, омиті святою водою Дніпра-ріки — тієї самої, в якій десять століть перед цим хрестили наших предків знаком віри Христової. Цей ось огонь хай буде символом вічного горіння нашого духа над водами цієї ріки. А щоб віддати належне традиціям предків, ось тут… (він витягнув з кишені кожуха пляшку) маємо.

Йому не дали договорити. Всі кинулись на Андрія і почали з криком "ура" підкидати його вгору.

— Підступ! — казав Іван.

— Обман! — кричав Петро.

— Чудово! — казала Таня.

— Ніколи! — казав Андрій, вдарив долонею по дну пляшки, і корок вилетів. — Тепер, пані і панове, я буду вимагати беззастережного від вас послуху. Все, що буду казати, повинні виконати. Згода?

— Згода! — крикнули всі, Іван останнім.

— По-перше, всі присідають напочіпки отут, довкола огню. Всі присідають.

— І дами також! Іване! — наглить Андрій.

— Доводиться коритися, — крехче Іван, якому це найтяжче дається.

— Тепер усі заплющують очі!

— А! О! І що за вигадка?

— Або — або! Або додержуєте свого слова, або сідаємо і їдемо назад.

— Плющимо, плющимо! — загомоніли жінки.

— Петре, скоряйся! — кричить Катерина.

— І ти, Іване, також, — домагається Мар’яна.

— Отже, ви сліпі п’ять хвилин. Скоряєтесь?

— Скоряємось, — проговорили хором.

— Присягаємо! — каже хор.

Довкруги вогню напочіпки сидять німі і сліпі люди. Ольга прискає сміхом.

— Ольго! — чується суворе слово.

— Я сліпа, я сліпа! — пищить Ольга.

Андрій забігав, зашумів, засвистав, заспівав. По короткому часі настала глибока хвилинна мовчанка. Андрій урочисто, слово за словом, вимовляє: — А тепер розкрийте ваші ясні зіниці. Дивіться!

Всі вибухають реготом. Перед ними табурет, застелений рушничком, посередині — кільце ковбаси, в ковбасі стоїть пляшка, а довкруги — сім повних чарок.

— Ще раз підступ, — кричить Іван.

— Геніально! — захоплюється Петро.

— Андрію! — кинулась на нього Катерина і розцілувала його.

— І я також, — каже Мар’яна.

— І я! — сміється Таня.

— А чи смію і я? — кокетливо каже Ольга.

— Це чорт знає що! Ми ревниві! Кінчайте вже те цілуваніє і приступаймо... Пріімітє і ядітє! — каже Петро.

— Яствіє і пітіє веселіє Русі єсть, — додав Андрій. — Підіймаю цю холодну, але іскристу чарку за закінчення наших буйних і щасливих свят! Ура!

— Урааа! — крикнули хором і випили.

— А як воно тут смакує, — крехче Петро і відрізає шматок ковбаси.

— Тепер відкликайте всі ваші слова обурення! — сказала Таня.

Пийте ж ви, хлопці, пийте, молодці,

Пийте, ще поки вам п’ється!

Поки недоля нас не спіткала,

Поки ще щастя сміється! — затягнув Андрій баритоном, всі його підтримали. Пісня звучала глухо, звуки вдарялись об м’яку землю, тяжко проривалися в туман. Огонь горів яскраво і рівно, а помаранчеве сяйво хлистко обливало гарячі очі, щоки, уста, переливалось через людей, стрибало нервовими мигами по сірих стовбурах осокорів і досягало до коней, що спокійно жували з опалок сіно, і десь там тратилось у тонких прожилках кущів.

Чарки наливались і порожніли. Про це дбав Андрій, про це дбали всі. Настрій швидко підносився. Всі безпричинно реготали. Андрій почав награвати в кулак вальс.

— Фігурний! — кричить Петро, хапає за руку Мар’яну, Мар’яна Івана, Іван Таню, Таня Андрія, Андрій Ольгу, Ольга Катерину — і кільце замикається. Всі виспівують вальсову мелодію і шалено крутяться довкола огню, вправо, вліво, незважаючи на тяжке взуття і одяги.

Танець викликає війну. Починають Андрій і Ольга. Ольга набрала пригорщ снігу і сипнула в гаряче обличчя Андрія. Андрій обсипав порошою Ольгу. За ними пішли інші, і зчинилась метелиця. Впали перші трупи. На Андрія напосілися жінки, він хоробро захищався, але мусив здатись. І псля того скидав кожуха, витрясав сніг з рукавів і навіть з-під сорочки. І все заливалось реготом. Час тікав непомітно і безоглядно. Треба вертатись.

— Додому! — впало несподівано, і йому відповіло: — Додому! Додому!

— Увага, увага! — заговорив Іван. — Славні наші Лоханчата і не менше славні Морозята! Для повного завершення наших свят нам чогось бракує. Я пам’ятаю, що давно-давно колись, у славний предків час суворий, коли цвіли ще небеса, у нас був звичай пречудовий — не мед, не чарка й ковбаса, а розтворялись словеса у пісні дивній і взоровій. Петре! Тож ми з тобою кожного року колядували. Невже цей рік має бути виїмком? їдьмо до Канева з колядою!

Новий вибух захоплення. Ідея ця всіх сліпила. Рішено. Вже пізно, але рішено. Товариство розмощується, хто де — купою. До Андрія валяться всі, мовляв, за кару. Рушили навпростець по цілому. Спереду Андрій, за ним Іван. Скоро виїхали на дорогу, і коні рушили швидше. З заходу повівало холодною вогкістю. Ніч вбгала в себе небо і землю, не було ні одної зорини, і тільки далеко спереду, за Дніпром, стирчало кілька вогників, що протикалися, мов цвяхи, крізь густу, глибоку і тверду темноту.

Колядники в’їхали до Лоханських. У них ще світилося і в вітальні, видно було, ще сиділи. Обережно, стримуючи сміх, вони підійшли під вікно і на знак Андрія почали гучно: Небо і земля, небо і земля Нині торжествують!

В будинку заметушились, у вікні мигнули голови. Колядники кінчали, і Ольга затеренділа:

— І за цим словом бувайте здорові, дай, Боже, всі святки святкувати і зааа рік діждати!

На ґанку появилась велична постать Миколи Степановича, і з темноти почулось басом: — Що за напад?

— Гууу! — загули колядники. — Давайте ковбасу, бо хату розтрясу! — гукав Петро.

— Давайте пирога, бо потягну хату за рога! — додав Іван.

— Ах, ви, Іроди! Так нас обдурили! — басив доктор. Коридор, кімната й кухня відразу заповнились новими гістьми.

Всі сміялись. У вітальні сидів генерал Малиновський, перед ним висіла сива хмара диму.

— Це ми тут усе про генерала Корнілова, — сміявся Микола Степанович. — А все дим.

Засвітились нові вогні, появились налиті чарки і закуска, але ніхто не роздягається. Мають ще на увазі Афогена Васильовича, в якого, здається, також гості. Нічого. Гості гістьми, а коляда колядою.

— Распрекрасно! — захоплюється генерал. — Оце так! І я до вас пристаю. Приймаєте?

— О, будь ласка, будь ласка! Ви бас? — залебеділа Ольга.

— Бас, Ольго Миколаївна! І прекрасний бас!

— Гаразд! Панове! З нами також його превосходительство, — заявила всім Ольга.

— Хо-хо-хо! — реготав генерал… Всі вже виходили в темноту, що після світла набирає ще густішої барви.

Їдуть так само купою, коні йдуть під гору ступою, мешкання Левицьких ясно освітлене, і вже здалека чути "Ей. ухнєм". Колядники пакуються під вікно купою і, не чекаючи, коли скінчиться "ухнєм", ударили "Небо і земля".

Всередині відразу стихло. На ґанок вибігла дівчина-служниця і загомоніла: — Пан директор просили вас не колядувати, а оце вам паляниця! Колядники співають далі. У них зовсім добре виходить. Всередині заколот, у вікні появляються голови, що напружено вдивляються в темноту, хтось сипнув у шибу пригорщ снігу, і голова відхилилась, На ґанку з’явився сам господар. Коли Ольга договорила своє віншування, Афоген Васильович на ціле горло регоче і біжить назустріч: — От це, так екать, несподіванка! Браво! Прошу! Заходьте, заходьте!

В кімнатах тісно, душно і також димно. Під стінами — ґотичні етажерки з книгами, на стінах — барокові малюнки в овальних рамках, блищать мосендзові спинки ліжок. В їдальні гори посуду і решток; високі, старосвітські пляшки, порожні й недопиті чарки. Багато незнайомих офіцерів і пань, серед гостей тільки один знайомий — граф Демідов зі своєю родиною.

Обіймались. цілувались, реготали. Потім, як хто хотів і де хотів, розсаджувались за просторим столом. — А, здорові, здорові! — Ура! Ви — як лілея! — Панове! Павел Павлович закохався!

— В кого?

— В одну з дам!

— Ха-ха-ха!

Колядники знов колядують. Столичні гості не можуть тут спів діяти, бо не знають коляд.

— От так, так! — охає Афоген Васильович.