Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

Бо забариться — може й прогаяти сподіване.

— Не прогає, — мати їй. — Ніби дівки не відають: ті, Що співають, мають надмір солодощів у серпі, а ті, що складають пісні, — і дум високих за чолом.

Світозар винагороджує кревну свою вдячним позирком.

— Коли б же всі так мислили, матінко Миловиде, як ви.

— А хтось мислить інакше?

— Мало не всі.

— І я також? — ширить очі Милана.

— Ба ні, ти в нас, сестро, багато чим схожа на маму, ось тільки 'жартівниця велика.

Милана аж пломеніє від радості, далебі, знову вчепилася б за брата та домагалася б, аби грав та співав їй свої співанки, коли б не нагодився по якімсь часі вітець їхній та не поклав край її домаганням речнипею-смутком.

— Є вісті з Волина-города, — повідав сідаючи. — Клич, матінко, найстарших синів наших, радитимемось, як нам бути.

— А що трапилось?

— Збирається віче землі Троянової, обиратимуть старшого князя на антах.

— То се ж добрі вісті, Волоте. Давно пора. Он як давно поклали на тебе цю повинність, а вона як була тоді тимчасовою, неузаконеною, так і лишилася. Промовчав, ані словом не обмовився про те. Сини були недалеко. Першим прийшов на клич матері Радим, затим і Добролик.

— Кликали,отче?

— Ано. Маю побесідувати з вами. Казав уже тут: у городі Волині збирається віче землі Троянової. Хто поїде на нього від старійшин, те визначать старійшини. Нам належить сказати їм, хто поїде від княжого роду. І жона, і діти дивилися на нього нерозуміюче.

— Як се — хто? — першим озвався Радим. — Ніби старійшини не відають, що має їхати князь?

— Старійшини відають, та я не відаю, чи доберуся до Волина в сідлі.

Княжичі довго й німотно дивилися на вітця свого.

— Коли є сумнів, що не доберетеся в сідлі, то доправимо на возі, — подав голос Добролик, — а їхати вам, отче, тра. Хіба забули: до ухвали віча ви є старшим серед князів у землі Трояновій.

— Забути я не забув, сину мій, та старшим серед князів бути вже не можу. Чую себе змалілим на силі, то чо маю правитися в таку далеку путь? Аби почути там: що то за привідця раті і землі, якого везуть на віче у возі?

Сини примовкли, а княгиня зиркала то на них, то на мужа свого.

— Виходить, комусь із молодців роду нашого треба бути там. Я так мислю.

— І правдиво мислиш, мати, — не зволікав із речницею князь. — Настав час, соколята мої, — глянув на княжичів, — комусь із вас брати на себе повинність привідці в землі Тиверській. Покон велить найстаршому ставати на місце вітця. Та й все інше каже за те. Тож і радитиму старійшинам послати на віче замість себе сина Радима. Добролик лишиться в мене під рукою, аби мав на кого спертися, коли буде така потреба.

— А я? — нагадав про себе Світозар.

Князь обернувся в його бік, дивиться нерозуміюче.

— Тобі, отроче, рано брати на себе якусь повинність.

— Повинність, може, й рано, а брати науку ніколи не зле. Пошліть, отче, і мене з Радимом. То ж не якесь там, то всетроянське віче. Най побуду між людом та послухаю, шо мудрі люди кажуть.

Знайдись та запереч такому.

— А що, мати? — звернувся князь Волот до жони. — Може, справді, хай їде?

— Коли за мудрістю та за піснями, — осміхнулася Миловида, — то чом і ні?

— На тому й станемо. Будиш Радимові за отрока-джуру в путі. Ну, і на віче підеш поруч із ним. Ти правдиво мислиш, сину: науку брати ніколи не зле. А те, що візьмеш на всетроянськім вічі, буде колись як знахідка.

XVIII

Відтоді, як Келагаст повернувся з ромеїв, а в стольнім Волині встиг зродитися і нагулятись поголос про його одвагу в поєдинку з татями, що посягнули на княжну Данаю, минуло не одне літо, а сподіваного слюбу між ними і воседля, що знаменувало б слюб, не було та й не було. Подив тих, що стояли ближче до княжого терема, доволі швидко передався горожанам околій, а з околій повернувся черговим поголосом.

— Келагаст не хоче Данаї, щоб знали.

— Таке скажете. Чого б то не хотів?

— Підіть та запитайте.

— І питати нічого. Чи такої, як Даная, хтось може не хотіти? Чи не виділи, чиї комоні стоять мало не щовечора біля острогу? Не Келагаст не хоче Данаї, Даная жене пріч Келагаста.

— Були там і бачили чи тільки чули?

— Як могла б бути? Від тих, що бачили, чула.

— А коли самі не бачили, то й не кажіть. На кого їй уповати ще, як не на Келагаста?

— Подейкують, князь якийсь присилав сватів-вивідників.

Згадка про князя з чужкраю змусила — і вкотре вже — збудитись та нагадати про себе старійшин родів дулібських.

— Ти відкладала вибори обрання на літо, потім — на друге, зрештою, й на п'яте. Скільки ж можна, княжно? Збагни і втям собі: земля потребує привідці.

— А коли його не обрало серце?

— То бери на себе ту повинність. Гадали, налякають Данаю, примусять її примхливе серце поступитися. А княжна одважилась і сказала:

— Ну то й візьму.

Що вдієш з такою? Станеш доводити, що се не її розуму діло? Що зараз взагалі не на часі — саджати на стіл жону? А чи така послухається? Чи їй мало втовкмачували: осьось обиратимуть князя-привідцю серед усіх князів, і дулібам не випаде тоді бути чільним плем'ям на Антах.

Відбулися старійшини якоюсь обіцянкою та й пішли від Данаї. Жди, мовляв, настане час, покличемо та й посадовимо на стіл вітця твого. А самі не встигли вийти з острогу, як уже змовилися: тепер най Даная помислить, як їй бути; не скликатимуть віче до тих пір, доки сама не пришле гінців і не скаже: "Я обрала собі мужа, приходьте й чиніть, як хотіли".

Змагалися з нею немало, все літо і всю наступну зиму. А таки домоглися свого: Даная поборола в собі гординю й назвала Келагаста мужем, а роди дулібські пождали чотири седмиці — доки послюблені уп'ються медом та здолають всі, які були, сумніви — і нарекли її мужа дулібським князем. Тепер можна було скликати і всетроянське віче.

Коли прибули до стольного города на Дулібах тиверці, Волин жив уже турботами майбутніх виборів. І людний був, і незвично пожвавлений. Жвавість ту примічали всюди: біля намістя, де має бути віче, і далі від нього. З'їхалось-бо багато, і що найбільше важило—з'їздився люд тямущий, правдиво кажучи, розум і совість землі. А коли збирається докупи розум і совість землі, та для такого важливого, як се, діла, про що інше бесідуватимуть, як не про, діл о, заради якого зібралися? Бесідувать-бо і являти жвавість у бесідах було чого. На Дулібах тільки-но обрали князя, а князь Тивері, той, що в нині замість Добрита і що йому найбільше подобало б бути князем-привідцею у землі Трояновій, занеміг, подейкують, і не буде на вічі, сина Радима прислав замість себе. Як же буде і що буде? Кому ввірять вони супокій землі Троянової і лад між племенами?

На лихо, де спідтишка, а де й одверто стали поговорювати про вибори князя на Дулібах. І обирали його буцім силоміць, і обрали не того, кого слід було б обрати.

Звідки пішли ці пересуди, ніхто не каже. Невдоволені завжди знайдуться, а такі, що підхоплять та примножать шепіт, і поготів. Є такі, певно, серед мужів ратних та й думаючих, що себе воліли б бачити па місці Келагаста, ото й нашіптують приїжджим, а нашіптуючи, сіють непевність чи й гірше — можливе поганьблення дулібів на виборах. Воно, коли бути до кінця щирим, щось водиться за Келагастом, чомусь Даная он як довго опиралася волі старійшин і не хотіла брати з ним слюб.

Тепер, коли дозволяється (а перед вічем, як і на вічі, дозволяється всяке), подейкували навіть таке, що йому годі йняти віри. Ано, буцімто Даная сказала старійшинам, коли прийшли до неї втрете і приперли до стіни: "Бери слюб і дай нам князя", оскаженіла нібито й сказала: "Чи муж — полохта, яку сьогодні можна вподобати, а завтра знехтувати нею? Дайте час приглянутись та зважити".

"...Ти ж сама обирала його, запевняла, що вибрала найдостойнішого. Тепер волієш приглядатися ще й зважувати?"

"Бо таки волію".

Щось тут є і непевне. Одні вбачали тоту непевність у Келагастовім домаганні будь-що стати князем і обернути те в неабияку вигоду для себе, інші підкріплювали сю догадку ще й чутими буцімто з Данаїних уст словами. Ано, коли вже діватись не було куди, сказала ніби: "Я згодна, най мужем моїм і привідцею дружини на Дулібах буде Келагаст, а на стіл саджайте сина. Він — єдиний спадкоємний муж набутків вітця мого, йому й бути князем на Дулібах".

"І що ж старійшини? — допитувалися мужі з інших земель. — Пішли чи не пішли на поступку княгині?"

"Ба ні, не поступилися своїм. "Збагни, — сказали, — не сього, то наступного літа збереться всетроянське віче, обиратиме чільного князя землі. Син твій, яко малоліток, не може бути обраний. Невже з-за твоєї примхи дуліби мають перестати бути чільним племенем на Антах?"

"Он воно що! — замислювались мужі. — Он який се князь і що ховається за личиною такого князя! Ну ні, ми — не Даная. На прю станемо, коли так. Ано, самі станемо і інших покличемо".

Бесіди пожвавлювалися, а пожвавлюючись, розпалюючи жагу бажань чи небажань людських. Коли ж прибули тиверці та ствердили те, що було досі пересудом: князь Волот таки не удостоїв сородичів своєю присутністю на вічі, сина прислав замість себе, непевність і зовсім взяла гору над певністю й заполонила всіх.

— Хто ж правитиме вічем?

— Рада старійшин, хто ж іще.

— В тотій раді мав би бути хтось один, котрий правив би і радою, і вічем.

Вишукувались і певніші себе та своїх повинностей.

— Чим сушите голову, — казали. — Кого оберуть із радних, той і правитиме. Гляди, які стали, без привідці кроку не можуть ступити.

Гомоніли, коли тирлувалися по околіях, не вмовкли й тоді, як зійшлися на соборне намістя в городі Волині. Бо хоч на віче й кликано тільки мужів та старійшин найповажніших родів, іншого люду теж було та й було. Цікавих у землях слов'янських ніколи не бракувало, а до таких, як ся, подій і поготів. Було їх, некликаних, і з Волина та околій, було і з дальніх від Волина весьок та земель. Хто прибув з старійшиною, що мав похилий вік і потребував опіки, а при потребі й захисту, хто яко отрок при ратному мужу чи челядник при мужу думаючому. Було б бажання, привід завжди знайдеться, тим паче, що й мужі та старійшиїш не перечать, аби на вічі були молодші. Надійніше почувають себе, коли кожен має свій захист. А покон всякому дозволяє прийти на віче й бути присутнім підтримати тих, на чиєму боці правда, а то й піднести голос супроти неправедних.